Плануючи, стратегуючи, оцінюючи, ми дуже багато говоримо про цільові аудиторії. Справді, вдале таргетування – складова успіху. Іноді вважається, що розуміння потреб і запитів аудиторій має визначати контентне наповнення: так, як форма спроможна визначати зміст твору.
Наскільки це працює з літературою? Зараз стільки говорять про потребу вибудовування довколалітературної інфраструктури й необхідність виходу з вежі зі слонової кістки, що, можливо, й справді уже на етапі творення варто думати про цільову аудиторію? Чи стане художня книжка ліпшою, якщо автор повсякчас триматиме в полі зору свого читача: цілком реалістичного, як славетна плюсівська «Антоніна» – а не багаторівневого адресата-функцію? Наскільки взагалі дитяча книжка може бути цікавою дорослому, а роман про шведських безхатьків – жителю України чи Малайзії?
Нещодавно я слухала лекційний курс «Великі письменники маленької літератури». Не заради додаткового знання: дитяча література не дуже мене цікавить, звідколи я перестала бути ЦА за віком – а через персоналію лектора. Я точно знала, що Сергій Іванюк розкаже про будь-що у захопливий для мене спосіб. Власне, цей вибір уже ілюстрував почуту там тезу, за яку я зачепилася. Поділ на дитячу й дорослу літературу – дуже умовний. Якщо книжка справді хороша, то вона цікава й повнолітнім; а адаптованість для дитячої аудиторії – це лише додаткова властивість.
Це саме можна сказати і про інші поділи. Якісний текст – багатошаровий, і його універсальність для читачів визначається цим різноманіттям.
Джуді Блум. Ти тут, Боже? Це я, Маргарет
Дівчачий бестселер з 1970-х може видаватися однаково дивним вибором і для сучасних підлітків, і для дорослої українки з фаховим літературним бекграундом. Підліткам не дуже цікава класика, а я могла би взятися за таке чтиво хіба з професійної необхідності. (Насправді я шукала щось подалі від виробничих потреб). Це дуже легко написана й добре перекладена історія дівчинки, що перетворюється з дитини на дорослу й переживає всі відповідні шторми. Вона з острахом і соромом вибирає перший бюстгальтер, очікує першої менструації і прислухається до нових власних відчуттів. Неодмінно треба закохатися в когось: мабуть, в найкрасивішого хлопчика класу. Треба створити сестринство і сліпо дотримуватися правил цієї групової дружби. Треба з’ясувати, ким ти є: пояснень дорослих часто недостатньо й іноді здається, що вони намагаються завербувати тебе, кожен у свій табір. Ну наприклад, із релігією так. Маргарет – наполовину єврейка, і її батьки від початку вирішили, що їхня родина не практикуватиме жодної релігії. Це призвело до розриву з християнською родиною матері (схоже на ту ж таки драму в книжці «Несказане» Селесте Інг, де йшлося про змішану американсько-китайську родину). Коли Маргарет підросла, то вирішила дослідити, яка ж релігія їй годиться, і відвідувала служби в синагозі та різних християнських церквах, а у момент підліткового відчаю навіть зреклася Бога – того самого, до якого зверталася в особистому щоденнику. Історія, утім, закінчується щасливо. Це взагалі дуже позитивна книжка. Дорослий читач особливо оцінить невеличкі драми підлітків і їхню неостаточність.
Леся Українка. Апокриф. Блаженніший Святослав Шевчук, Оксана Забужко. Чотири розмови про Лесю Українку
Леся Українка. Апокриф. Блаженніший Святослав Шевчук, Оксана Забужко. Чотири розмови про Лесю Українку / упорядкування Оксани Забужко. – К:, Комора, 2020. Зображення із сайту center.ucu.edu.ua
Розмови відомої письменниці Оксани Забужко та патріарха УГКЦ Святослава Шевчука, викладені у формі коментаря до християнських драм Лесі Українки, здається, автоматично обмежилися аудиторією воцерковлених читачів. Тоді як ці діалоги є цікавими і для інтелектуалок-феміністок, і для – ширше! – креативного класу. Бо ким є апостол Іоанн, як не метафорою митця-фрілансера, а апостол Павло – вишколеним інтелектуалом, а Петро – формалістом-бюрократом, повільним, але надійним і ґрунтовним, як державна інституція? Їхні біографії, теми і спосіб викладу вчення якнайкраще ілюструють це твердження. Оксана Забужко з радістю неофітки, помноженою на філософську начитку та непересічні знання української історії та культури, ставить Блаженнішому Святославу питання стосовно інтерпретації сучасною церквою драм Лесі Українки, а насправді – користується нагодою розказати та запитати все, що її цікавило в цьому контексті. Як ставиться церква до жінок-пророчиць? Як читати «Одержиму», де Міріам любить Христа власною любов’ю, не такою, яку він заповідав, і врешті єдина гине за нього, не зрікшись? Як розуміли християнство діячі української культури ХІХ і ХХ століть? І як це виглядає з ракурсу канонічного богослов’я? Це книжка для всіх світських читачів, які так чи інакше цікавилися зв’язком літератури та релігії.
А ще тут уміщено звірені з оригіналами, очищені від купюр та редакторських втручань драми Лесі Українки, які і становлять основну частину книжки. Їх теж незайве перечитати – не лише з нагоди близького ювілею авторки.
Саяка Мурата. Дівчина з крамнички
Хіт сучасної японської літератури, а після перекладу англійської – ще й міжнародний бестселер. (Про нього на ЛітАкцент писали вже двічі: тут і тут – але ця книжка справді вартує й третьої згадки). Кейко працює в комбіні – цілодобовій крамничці різноманітних товарів. Їй тут добре. Однак родина, друзі, оточення не дуже розуміють, чому дівчині комфортно витрачати власне життя на роботу без жодних перспектив, а решту часу проводити в очікуванні наступного дня. Це неправильно, вважають вони. Однак Кейко, яка з самого дитинства не розуміла, як влаштовані соціальні зв’язки і як взаємодіяти з іншими людьми на рівні емоцій і прийнятної поведінки, нарешті почувається щасливою там, де треба говорити та поводитися відповідно до інструкцій і наперед визначених скриптів комунікації. Їжа? Вона харчується фаст-фудом із комбіні. Одяг? Вона піддивляється бренди та моделі колег і потім купує ті ж таки товари у тих же таких крамницях взуття та одягу. Їй добре бути кимось на кшталт робота. І як тільки ця здобута гармонія порушується через зовнішнє втручання тих, хто знає, як краще, починаються проблеми. Очевидно, що в героїні є певні внутрішні відхилення «від норми», і так само очевидно, що її оточення нездатне цю іншість прийняти.
Для людей західної культури ця історія – про тиск із боку суспільства на людину, якій добре й без практикування соціальних взаємодій. Право бути собою і прожити своє життя в обраних умовах: без амбіцій, без закоханостей, дітей, насолод подорожами та стравами – якщо персонально тобі не підходять ці чужі, прийнятні для всіх способи – може стати розкішшю. Книжка про тих, хто не вписується у драйв і амбітність сучасного світу, вибудувана як захоплива інтрига про конфлікт характеру та соціуму, виявилася цікавою не лише тим, хто потребував отримати власний голос в японській культурі.
