Світлана Ославська: «Бути репортером – це бути, в певному сенсі, антропологом»

Переможниця восьмого «Самовидця» — про репортажі-потоки й репортажі-«сходинки», виграшну позицію аутсайдера та історії, які варто розповідати.

Світлана Ославська — українська незалежна журналістка, репортерка, дослідниця культури. Народилася в Сєвєродонецьку, вивчала культурологію у Харкові та Києві. Живе в Івано-Франківську, але частіше — в дорозі. Пише про людей. Авторка репортажів з Туреччини, Ірану, Греції, Польщі, Молдови та України.

У 2019 році у видавництві «Човен» вийшла її дебютна книжка репортажів з Туреччини «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії». Веде телеграм-канал «Репортерське пальто».

Цього року репортаж Світлани «На муку», в якому йдеться про життя села Сваловичі, посів перше місце у восьмому Конкурсі художнього репортаж ім. Майка Йогансена «Самовидець».

 «Про село пишуть переважно міські люди, і це добре, бо потрібна дистанція»

— Чим тебе зацікавила тема села і чому саме Сваловичі?

— Тут немає конкретної відповіді. Моя мама походить з Волинської області, в молодості вона переїхала в Луганську, на той час Ворошиловградську, область працювати. Але ми з сестрою з дитинства кожне літо проводили на Волині, у селі, схожому на Сваловичі, але значно меншому. І цю поліську культуру я загалом дуже добре знала з дитинства. І що старшою я ставала, тим більше вона мене цікавила. Якщо в дитинстві мені було просто приємно ходити в ліс по ягоди та гриби, то зараз мені цікаво спостерігати за цим способом життя, який дуже відрізняється і від міського, і від життя сіл в інших частинах України. В певний момент захотілося щось про це написати.

Рік тому ми з подругою вирушили у пішу мандрівку селами Полісся. Почали з райцентру – Любешова, а далі пішли через села Люб’язь і Хоцунь до Сваловичів. У тій мандрівці я переважно до всього придивлялася, я хотіла щось написати, але не знала, що. А вже восени минулого року ми з сестрою поїхали в Сваловичі на тиждень. Вона фотографувала, я говорила з людьми. З цього вийшов репортаж. Хоча спочатку якоїсь чіткої теми не було, натомість був ірраціонально-невиразний, але щирий інтерес. У мене є сентимент до цього регіону: коли бачу ті села, ті хати, мені стає щемко.

— Про село переважно пишуть міські жителі. Дуже часто в літературних текстах село виступає або екзотичним місцем, або трешовим, або дуже ліричним. У тебе зовсім інша інтонація. Яким для тебе є сучасне село і як про нього варто писати?

— Якої інтонації в текстах про село мені точно не хочеться – так це про «наше рідне село відходить, а ми його не бережемо». Мені не подобається саме формулювання. Бо це природний процес – щось відходить, а щось інше приходить на його місце. Зміни є, і за ними цікаво спостерігати. У мене, певне, вийшов досить сентиментальний репортаж, хоча мені цього і не хотілося.

Справді, про село пишуть переважно міські люди, і це добре, бо потрібна дистанція. У жителів села, звідки були мої баба і дід, є традиція на старий новий рік палити великий стос шин, хоча колись це було дерево. Коли я написала про це у фейсбуку, то отримала багато негативу від них. Бо навіть коли пишеш про людей доброзичливо, їм здається, що ти звертаєш увагу на речі, на які не треба звертати увагу. І потрібно бути аутсайдером, щоб писати про село. В цьому сенсі я є аутсайдеркою.

У селі якось легше і ближче можна підійти до суті. До життя, до якоїсь природності, до справжності. Там майже все на поверхні: ти бачиш, як організовано життя, бачиш те, що у місті зазвичай приховано.

Звісно, мене як репортерку приваблює відмінність сільських жителів від міських, інакшість, приваблює справжність мови. Мені цікаво чути, як говорять в селі Луганської області й як –  в селі на Волині. Цікава різниця між селами. На тому ж Поліссі парканів практично не існує, а десь в центрі України, в степу, буде більше цегли, більше закритості.  Дуже цікаво, як село перетікає в місто. Чим ближче до міста, тим менше корів, тим вищі паркани.

— Працюючи над репортажем «На муку», як ти встановлювала контакт із місцевими жителями? Це було легко?

— У Сваловичах є своя специфіка. Це одне з найвіддаленіших сіл, туди не ходить автобус і лише раз на тиждень приїжджає машина з продуктами. Але туди багато людей приїжджають з райцентру на риболовлю. Тобто, люди, які там живуть, постійно бачать рух чужих машин. Їм це, звісно, не подобається, але вони звикли до чужинців.

Та попри цих гостей-рибалок, жителі часто не мають з ким поговорити: людям по 70 – 80 років, їхні діти поїхали з села і приїздять досить рідко. Тому контактувати з ними було неважко. А восени, коли ми там були, всі вже зібрали врожаї і скопали городи, там нічого не відбувалося. Люди сиділи і просто дивилися у вікна, бо й телевізор є не в усіх.

Не всі хотіли говорити. Дві жінки  – що цікаво, молодші, – відмовилися спілкуватися. А старші люди самі починали говорити. І ти просто сидиш і слухаєш, ти не можеш спинити цей потік.

 «Я можу тижнями, а то й місяцями щось читати про обрану тему»

— Як ти готуєшся до роботи над репортажами? Наскільки відрізняється твоя робота, коли йдеться про репортажі з України і коли – з інших країн?

— Я дуже довго готуюся. У мене дослідницька натура, тож я можу тижнями, а то й місяцями щось читати про обрану тему, особливо якщо вона складна. Одного разу я писала про біженців в Афінах. Я нічого не знала про цю тему, тож десь за чотири місяці до поїздки почала багато читати, щоб розуміти, що там відбувається. Натомість історія зі Сваловичами – інакша. Я просто їхала і дивилася, що і як. Сваловичі – це був потік, який кудись міг привести. І він привів.

Робота за кордоном мені відрізняється ще й тим, що вона більш дискретна. Ти маєш різні зустрічі чи різні об’єкти, за якими спостерігаєш, але не маєш єдиного контексту, для тебе ця реальність – незнайома, ти не все знаєш і вловлюєш. Тому є певні «провали». Хоч скільки би я не намагалася дізнатися більше про Туреччину, а я вже знаю доволі багато, завжди будуть якісь «провали». Тут в мене є розмова з однією людиною, тут – з другою, але між ними може бути якась прогалина суто в моєму розумінні контексту.

Тексти, написані з інших країн, часто сконструйовані. Я маю тему, маю план і бачення, як її розкрити. Я конструюю текст із різних історій. Просто сісти і писати потоком – так буває, мені здається, коли добре знаєш і відчуваєш контекст або коли ти вже супермайстерний репортер.

Колись я написала маленький репортаж про село, звідки родом моя баба, про те, як мешканці там збирають чорниці. Він був дуже простий, але добре читався. Мені здається, це той випадок, коли ти  знаєш контекст і читач це відчуває. Це відчутно в самій фактурі тексту, коли ти не зупиняєшся на поясненні якихось деталей, а оповідь просто пливе. А коли працюєш із текстами з інших країн, там рідше вдається вхопити цю плинність.

У моїй книжці «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії» є дуже різні тексти, але навіть там можна помітити, що давнішні тексти, які я писала в 2016 році, більш сконструйовані, ніж написані мною в 2019 році. Відмінність – у знанні контексту, а звідси – і у плинності розповіді. Коли такої плинності немає, ти рухаєшся текстом, наче сходинками.

— А яких репортажів у твоєму житті більше – репортажів-потоків чи репортажів-сходинок?

— Насправді, воно завжди синтетичне. Але потоків однозначно менше.

— Який репортаж із написаних тобою є для тебе особливим?

— Мені подобається перший текст із моєї книжки «Півмісяць, хрест і павич» – про вірменську родину. У ньому розказана сторічна історія, але розказана, як мені здається, досить легко. Ще один текст, який мені подобається, – «Віра, Надія, чорниці». Я його вже згадувала – про село моєї бабусі.

Але насправді мені жоден не подобається (сміється). Коли досліджуєш якусь тему, ти в цей час дуже захоплена. Уявляєш, яким буде цей текст, але він все рівно виходить недосконалим. Кожен раз це не зовсім те, що ти науявляла в процесі роботи.

«Я нагадую собі, що маю якісь уявлення про світ, але вони не обов’язково правильні»

— Які в тебе є власні правила в роботі над репортажами?

—  Я самоук, я не закінчувала журналістику, я вчилася, пишучи репортажі. І в певний момент зробила собі список на гул-драйві, який називається  «Правила репортажу».  Записую туди всі свої думки на цю тему.

Я людина дуже несмілива, скромна. У дитинстві страждала, коли батьки відправляли мене в магазин, де я мусила говорити з продавцями. Мені й зараз важко спілкуватися з людьми, дзвонити їм. У мене немає цієї природної наглості, яка б дозволяла ставити незручні питання. Натомість є рефлекс – зробити так, щоб людині було добре під час розмови зі мною. Але це означає, що я можу не поставити питання, яке варто поставити.

Тому я постійно собі нагадую, що треба менше м’якості, менше піддатливості, а більше асертивності. Що я не маю бути хорошою, я просто маю розказати цю історію – і тому повинна запитати те, що повинна, навіть якщо людині це неприємно.

Але водночас є ще одне правило – не нашкодь. Це, зокрема, вміння піти від людини так, щоб вона не залишалася після зустрічі з тобою в стані самотності, з розворушеними емоціями, які складно стишити.

Останнім часом я багато думаю про те, які стереотипні уявлення привношу в свої репортажі. Я нагадую собі, що треба долати стереотипи, виходити за межі свого розуміння світу. От зараз, працюючи над текстами про Сєвєродонецьк, я все рівно перебуваю у середовищі людей, з якими мені легко, які мені приємні й яких мені нескладно знайти. І мені треба переступити цю межу, бо саме тоді почнеться справді цікава історія. Зустріти когось, з ким я в щоденному житті не перетинаюся.

Я нагадую собі, що маю якісь уявлення про світ, але вони не обов’язково правильні.

«Якщо людині справді погано, то треба зупинити розмову. Репортаж – не самоціль»

— Що ти робиш, коли герої не хочуть з тобою говорити? Лишаєш їх в спокої чи намагаєшся розговорити їх знову і знову?

— Залежить від героя. Якщо розумію, що це не ключовий герой, то лишаю в спокої. Не хоче  – то й не треба. А буває, що людина відмовляється з тобою говорити, але ти так само багато можеш винести з цієї відмови, можеш дати цю відмову в репортаж – і вона буде показовою для читачів.

— Як дієш, коли бачиш, що торкнулася дуже болісної для героя теми?

— Це дуже ситуативно. Я, певне, просто замовкну на якийсь час, перечекаю. Якщо людина погодилась говорити, то, поплакавши чи помовчавши, вона продовжить свою розповідь.

Я ще не працювала над текстами, де би йшлося направду про щось жахливе. Я не розпитувала людей про смерті близьких. Це не зовсім моя історія. Але, звісно, сльози можуть з’являтися і в мене. Я не з тих, хто плаче, збираючи інформацію, але я можу плакати, коли читаю або переслуховую інтерв’ю. Це щось дуже людське.

Кожен автор чи авторка будуть реагувати на ці робочі ситуації так, як вони в принципі реагують у житті на такі ситуації. Хтось більш відкритий і буде обіймати людину, хтось візьме за руку. Я навряд так робитиму. Втім, якщо людині справді погано, то треба зупинити розмову. Репортаж – не самоціль. Ти розказуєш про людей і ти не маєш їм нашкодити.

«Буває, ти просто розумієш, що цю історію потрібно розказати»

— Як ти відчуваєш, що це саме та історія, яку треба розказати?

— Буває, ти задумуєш дуже загальну тему – про якусь проблему в певному місті, регіоні чи країні. Часто з таких тем виходять непогані журналістські тексти, але погані художні репортажі.

А буває, ти просто розумієш, що цю історію потрібно розказати. У Туреччині в мене такою була історія про голодувальників. Мені здавалося, що це важливо і про це треба розповісти. Або про табір для біженців, у який я потрапила як волонтерка, але, звісно, з наміром писати про це.

А ще буває, що ти пишеш про якусь тему, говориш з одним із героїв і раптом розумієш, що репортаж має бути саме про цю людину.

Часом класні репортажі народжуються після того, як я певний час досліджувала тему і вже писала про неї, знаю контекст, можу побачити якісь деталі, які не помічала раніше.

Читайте також:

Восьмий «Самовидець» нагородив переможниць: хто вони і про що писали

Турецькі інші: рецензія на «Півмісяць, хрест і павич» Світлани Ославської

«Не існує історій, які неможливо було б розповісти»

Репортери на карантині

«Писати про певний регіон, не знаючи його мови, – не зовсім відповідально»

—  Якими є твої професійні інтереси? Які теми тебе цікавлять?

— Мої професійні інтереси і мої людські інтереси – перетинаються. Останніми роками мене доволі сильно цікавила тема ідентичності й пам’яті. Але зараз я не впевнена, що хочу далі працювати так само.

Наприклад, пишучи про етнічні групи, мені почало здаватися, що я роблю щось неправильно. Писати про ассирійців чи караїмів України, про такі малі етноси – дуже цікаво, але тут є ризик вдаритися в екзотизацію. Я виокремлюю трохи штучно цю їхню караїмскість чи ассирійскість і пишу про неї. Я ніби накидаю їм ось цю ідентичність, хоча, може, для них вона не є основною. Тож вирішила поки зупинитися, хоча ці теми мені дуже цікаві. Ще мені цікаві теми пам’яті та історії.

Так само мені й далі цікава Туреччина. Я вчу турецьку. У мене є ідея-фікс: хочу зробити інтерв’ю з музичним колективом Kardeş Türküler, який грає музику різних народів Анатолії. Вони починали в 1990-і, коли в Туреччині була складна політичні ситуація. Я багато років слухаю їхню музику. Дуже хочу зробити з ними інтерв’ю турецькою мовою.

Коли я підготувала книжку про Туреччину, я видихнула і подумала, що більше не хочу про неї писати. Це тривало рік чи пів року, а потім інтерес почав відновлюватися. Тому Туреччина мені й далі цікава, та й загалом Близький Схід. Але я розумію, що, ймовірно, не вивчу арабську мову. А писати про певний регіон, не знаючи його мови, – не зовсім відповідально.

«Один із критеріїв хорошого репортажу – плинність авторської думки»

— Що тобі дає репортерство?

— Мені просто цікаво пізнавати світ. Але цікаво потім і працювати над текстом. Нецікаво тільки розшифровувати диктофонні записи, тому я часто пишу від руки.

Не знаю, чи це правильно – настільки не розділяти професійне й особисте, але для мене ця робота є дуже особистою. Можна було б робити якісь прибутковіше речі, але життя тільки одне, тому варто робити те, що тобі цікаве.

Я не організаторка, не людина драйву, я – спостерігачка, мені цікаво спостерігати, а потім якось про це розповідати. Може це ескапізм, але дуже комфортний для мене ескапізм.

Загалом, все, чим я займаюся, – це антропологія. У репортажі автор чи авторка так само досліджує людину, середовище, те, ким ми є. Тож бути репортером – це бути, у певному сенсі, антропологом.

Спілкувалася Марія Семенченко