Зазвичай мистецтвознавці не беруться рецензувати літературні твори. Мовляв, для цього є літературознавці, а влазити в чужий науковий простір не дуже коректно. А якщо письменник зайшов у професійний простір мистецтвознавця? Багато хто помилково вважає, що мистецтвознавці працюють із творами. Але насправді ми працюємо передусім із контекстами, у яких ці твори виникають. Справді, ми не можемо сповна оцінити архітектуру, якщо не знаємо функцій споруди, яку досліджуємо, теоретичних засад періоду й обставин будівництва, а також не можемо сповна зрозуміти твір живопису, якщо не володіємо інформацією щодо побуту, смаків, різноманітних потреб і філософських поглядів тієї доби, коли твір було написано. Отже, зачеплений за живе тим, як автор подає добре знайомі контексти, я як мистецтвознавиця вважаю, що маю право висловитися про художню книжку і трішки стати рецензенткою.
Читати «Вічний календар» Василя Махна я взялася із запалом, бо у книжці йдеться про містечко (нині – глухе село) Язловець. Оскільки предметом мого наукового зацікавлення є оборонна архітектура Поділля 15-17 ст., до того ж я сама дещо з’ясовувала щодо Язловця, про який, якщо чесно, відомостей і матеріалів таки обмаль. Я бувала в Язловці 100500 разів, сфотографувала там усе, що тільки можна, люблю це місце й навіть маю там улюблений ресторанчик. Рідна тема! Цікаво!
Уперше в процесі прочитання книжки я перелякано загальмувала, навіть не дійшовши до згадки про Язловець: на заяві автора, що вітрила в галери атласні (це не епітет і не метафора). За кілька абзаців з’ясувалося, що вітрила ляскають на вітрі і що капітан виводить галери з порту Ізміра під час припливу. Про всяк випадок нагадаю, що вітрила робили з дуже міцних тканин, і не таких дорогих, як атлас, а кораблі виходять із порту під час відпливу (бо інакше йдуть проти течії) там, де відплив буває. У внутрішніх морях (Середземному, Балтиці, Чорному) не буває припливів-відпливів, це вивчають на уроках географії у п’ятому класі. Ну, і якщо вітрило видає якісь звуки, отже, є проблеми: воно не ловить вітру. Ну навіщо автору громадити стільки дурниць? Це додає щось до характеристики персонажів чи до атмосфери подорожі? Адже Василь Махно пише історичну сагу на кілька століть, а не казку. Золотий човник і срібне весельце тут явно недоречні. До того ж вітрило він повсякчас називає російським «парусом».
І щоб двічі не вставати: літредактор, вочевидь, книжки не читав. Мало того, що зусібіч лізуть русизми, то ще й нікому не спало на думку уніфікувати написання назви містечка: воно через абзац то Язловець, то Язлівець, то Язлівці (це теж у називному). А якоїсь миті я просто лобом ударилася об своє «улюблене» формулювання: «свита султана». Та скільки ж можна пояснювати, що свита – це селянський одяг, а тусовка навколо можновладця – це почет! І чому взагалі автор дозволяє собі вживати слова, значення яких не знає?! У нього, до прикладу, яничари стріляють з «віконниць» Язловецького замку. Віконниця – це дошка на завісах, якою закривають вікно, російською «ставня», а стріляють із тюфенків (мушкетів) із бійниць, стрільниць та амбразур. Які в замку були, натомість вікон у зовнішніх стінах – не було.
Далі вал історичних бздур наростає. До того ж ідеться не про якісь речі, відомі фахівцям (про них – далі), а про те, чого навчають у школі, що варто було би просто перевірити хоч би й у Вікіпедії (про серйозніші довідкові ресурси годі й мріяти). Наприклад, автор повідомляє, що біля Язловця у 1660-х роках росте кукурудза і тютюн, а біднесенькі яничари голодної зими їдять мерзлу бараболю. Автор не знає, що такі ботанічні радощі Нового Світу почали культивувати в Європі (переважно Західній) на зламі 17-18 ст. Навіть популярний у народі тютюн: тоді у промислових масштабах (і доволі скромних) його вирощували тільки французи, а всю масу завозили з Вірджинії, де були справжні великі плантації.
Яничари впродовж одного абзацу перетворюються то на кіннотників, то на султанських охоронців (насправді вони – елітна піхота); один герой їде у бричці (такий тип екіпажу вигадали в 19 ст.), інший вираховує відстань у кілометрах; недалекий від Язловця Червоногород виявляється дерев’яним замком (насправді мурований, збудували його у 16-17 ст. на місці дерев’яного замку 15 ст.); і нарешті фінальне: вірмени – православні. На цьому місці в мене з очей хлинула кров. Тут навіть сказати нічого.
Тому, хто бував у Тернопільській і Хмельницькій областях (це історичне Поділля), одразу впадає в око географічна розгубленість автора. У нього купці їдуть із Волощини (півдня) до Язловця через Бучач (який північніше) або навіть через Чортків, який хтозна-як далеко на північний схід від Язловця. Ба більше, на Кам’янець-Подільський (на південний схід від Язловця) теж якогось дідька їдуть через Чортків. Розумію, що нині їздять саме так, інакше дістатися неможливо, але в 17 ст. ситуація була дещо іншою, шляхи прокладали інакше (зараз приблизно на тих місцях польові дороги) і ніхто в такі далекі об’їзди не ганяв. Автора забанили в Ґуґл-мепс? Ну, і географічно-топонімічна дрібничка: Замкову гору в Бучачі названо горою Федір. Насправді Федір – пагорб на протилежному від замку березі Стрипи, на ньому – Василіянський колегіум. Тому знову невтямки: навіщо перебріхувати? Чого це додає до сюжету чи характеристик персонажів?
І зовсім трохи про речі, давно відомі історикам і мистецтвознавцям, і якими варто було б поцікавитися самовпевненому авторові. Усю дурню відрефлектувати неможливо, скажу лише про кілька показових моментів. Наприклад. Голландські купці-євреї у Язловці дорогою до Волощини? Не смішіть! Почитайте хоча б Фернана Броделя. Голландці торгували морем, а євреї Амстердама взагалі сиділи вдома й торгували цінними паперами. Найгірше – кричуще незнання історії захоплення турками Поділля, на якому зав’язано сюжет початку роману й історії власне Язловця того періоду. Автор пише, що мешканці містечка «ніколи не чули, як стріляють гармати Язловецького замку». Серйозно? Язловець від армії Хмельницького зміг відбитися (це – дуже круто), а до того в порубіжному місті стрілянина не вщухала століттями, усе населення було озброєне (як і всюди на Поділлі). Далі автор чомусь називає то Язловець, то Чортків після завоювання Поділля турками найпівнічнішими пунктами Порти. А що там у нас із Меджибожем на півночі Хмельниччини? Нічого, що там турецький гарнізон стояв? Книжок про це написано терабайти, можна було би поцікавитися. Та й клятий Ґуґл-мепс, напевно, знову підвів.
Що ж до книжок, то, здається, автор знайшов єдину і страшенно цим запишався: Barącz S. Pamiątky Jazlowieckie (Lwów, Druk. zakl.narodowy im. Ossolinskich, 1862). Саме з цієї книжки взято кілька імен героїв «Вічного календаря». Отут рецензентці стає по-справжньому нудно. У книжці – купа «смачних» подробиць життя міста з документів, які протягом 20 ст. просто зникли, це одне з головних джерел (окрім, хіба, археології) з життя середньовічного й ранньомодерного Язловця. І ось автор бере інфу щодо існування трьох міських брам і механічно поєднує її з прізвищем купця Мінаса Сириновича, до того ж навіщось вигадує, що цей самий купець поклав собі добудувати Вірменську браму. У 1670-х рр., ага. На Поділлі 16-17 ст. місто та його мешканці не мали шансів вижити, якщо не було замкненого оборонного периметру з брамами включно. До того ж усі головні споруди було зведено в 16 ст.; на поч. 17 ст. – тільки костел; а під час Хмельниччини й Руїни ніхто взагалі нічого не будував: укріплення ледь устигали лагодити. Ще одна дурниця з опублікованим у книжці заповітом того самого Мінаса Сириновича. Ну навіщо викидати інфу, яка свідчить про міжконфесійний мир у Язловці: про пожертву на костел для ремонту даху й на ремонти в місті, але вставляти вигадку про добудову брами? І навіщось автор підкреслює, що ця фраза була останньою. Остання фраза заповіту була значно ефектнішою. Після переліку всіх сум на пожертви було таке: «Але якщо виникне потреба, витратити на порох». У одній фразі – усе життя регіону! Тут віками точилася війна, порох був над усе. Ну, і користувачі були відповідними, а не тими задовбаними бідолашками, які виникають на сторінках «Календаря». І знову виникає питання: навіщо всі ці перекручення, коли вони не додають нічого ні до характерів, ані до розвитку сюжету?
Також є питання не лише до базових шкільних знань чи дорослої теоретичної підготовки (читання монографій на тему), а й до певної загальної начитаності. Навіщо автор примушує турків курити опіум? Ну всюди ж написано, що Схід усю дорогу курив гашиш! Опіум був у китайців, звідти дістався Європи аж у 18 ст. І чому буцімто накурені опіумом дядьки поводяться так адекватно, слухають побрехеньки, а потім спокійно розходяться по домівках? Авторе, почитайте де Квінсі! Якщо замінити слово «опіум» на «гашиш» (раптом автор переплутав речовини), то його дію також описано неправильно. Я не пропоную автору експериментально курнути, але впевнена, що нині знайти консультанта, який усе розтлумачить, не проблема.
І не варто як контраргумент говорити, що йдеться про художній текст. Книжку заявлено як історичну сагу, а не як фентезі чи альтернативну історію, а цей жанр має свої правила й вимоги.
Будете сміятися, але все перелічене вище – іще не найгірше. Найгірше, що автор уперто (вірю, що часто мимоволі) транслює найогидніші радянські історичні стереотипи. Він чомусь робить головного героя шляхтичем, але той мислить і поводиться, як селянин. У «кращих традиціях» совка описує дитинство сільського хлопчика, а дорослий герой мріє, що його сини «вростуть у цю землю». І ніде жодного слова про меч – символ шляхетства, ніде – про військові обов’язки шляхтича під час війни. До речі, перед православним шляхтичем на тогочасному Поділлі міг постати непростий вибір, із ким бути: з католиками, зберігаючи вірність Речі Посполитій, чи з православними, яких католики, відверто кажучи, притісняли. Але герой ховається в лісі, як ховалися тамтешні селяни. Про українську шляхту є чимало книжок, серед іншого – окрема монографія саме про подільську шляхту, можна ж усе з’ясувати щодо звичаїв і поведінки. Утім, автор у нас, схоже, не читач, а письменник. Заявка на текст про Язловець наче дає надію, що це буде міська історія жирненького купецького міста (нехай уже добряче побитого війною) з розкішними кам’яницями, на різьблених порталах яких написи «руською та польською мовами». Таким його описав один із послів, які, за версією автора, тягали придворних дам у таборі Собєського. Але ні. Герой-українець функціонує в селі, бо історія українців за совковою традицією – це історія села, місто віддане іншим народам.
У кращих традиціях марксистсько-ленінських настанов усі можновладці – сволота, придурки й розпусники. Султан вирушає в похід на Поділля, бо щось давно Порта нічого не завойовувала. Непогана причина для величезної і до дідька дорогої військової експедиції! Володар імперії – легковажний хлопчак, який розважається полюванням. Насправді тогочасне полювання – це вельми небезпечна штука, сувора підготовка до війни і розвага чоловіків-воїнів. Далі король Ян Собєський (насправді блискучий полководець та інтелектуал) влаштовує оргії з музиками під стінами Язловця, а придворні дами королеви прокидаються чомусь по чужих наметах у обіймах іноземних послів. Ви знаєте, що за Сталіна бувало за зв’язок з іноземцями, га?! Королівський двір – апріорі гніздо розпусти, ага. Я вже мовчу, що для придворних королеви-француженки ті посли іноземцями не були. Водночас автор примудряється неправильно написати інтимне ім’я королеви, яке вживав тільки король: Марєсєнька замість Марисенька. Перевірити можна за два кліки.
До речі, про секс. З ним у книжці все не те щоб по-радянськи, а якось так, як у середньовічного проповідника: секс має бути тільки для продовження роду, усе інше – гріх. Тому автор із симпатією пише про купу дітей і вагітну дружину героя та про менструацію його доньки – це ж так мило і цнотливо, на відміну від вигаданих походеньок придворних дам. Знову ж таки по-радянськи: народ високоморальний, а можновладці розпусні. Найсмішніше: автор чомусь засилає яничарів перед походом у гомосексуальний бордель. Ну, нехай би хтось із учасників пригоди потім помандрував на Поділля, зустрів у Язловці своє велике кохання і сюжет якось розвивався б у цьому напрямі. Але ж ні, на тому все й закінчується. Бридка сцена з бійкою та поножовщиною за проститутку могла трапитися в будь-якому борделі, що їх відвідувала солдатня, але автор чомусь описує таку сцену саме між гомосексуалами. Щоб що? Продемонструвати, що геї огидні, чи зафіксувати увагу читача на тому, що яничари – геї? Зате автор із якоюсь вуаєристською втіхою пише про мастурбацію дівчинки-підлітка. Йому невтямки, що різні доторки до свого тіла в описувану епоху були табуйованими, та дівчинка просто не знала, що і як робити.
Ну, і за тими самими настановами «партії та уряду» гетьман Дорошенко – зрадник, який поїхав до султана й запропонував себе як союзника. Звісно, автор ніколи нічого не чув про концепцію Великого князівства Руського, про формування української державності за Хмельницького та його наступників, про пошуки союзників і відчайдушні спроби Дорошенка зберегти бодай залишки новонародженої державності. Адже автор вивчав історію ще за совка, коли про такі речі не розповідали, а що там історики нині пишуть, йому, схоже, нецікаво.
До всього, автор фрагментарно начитаний і не здатний якось систематизувати прочитане, не знає, до кого йому приткнутися: до розумних чи до красивих. То він удає історично забарвлену казку в дусі Милорада Павича, намагаючись стулити з розрізнених фрагментів гіпертекст. То пише буцімто правдиву історію з купою буцімто автентичних деталей, неначе Умберто Еко. Але Павич знав історію, тому в його гіпертекстах усі фрагменти вишукано пов’язані якимись дрібними, але цілком історично коректними деталями. Щодо того, як знав історію Умберто Еко… Коротше, автора «Вічного календаря» не взяли ні до розумних, ані до красивих. А його спроби тулити до купи уривчасті відомості та фрагменти сюжетів, що не розвиваються, на мій хлопський розум виглядають не літературним прийомом, а суто технічною хитрістю, яка мала б приховати брак знань і нагнати обсяг книжки – ух, яка товста, певне, автор розумний, аж надимається! Один персонаж Еко казав у таких випадках: «Витягни корок».
Після всього цього виникає питання: чому автор так зневажає своїх читачів? Адже від його писанини постраждають не фахівці, не поціновувачі історії (люди різних професій, які захоплено читають монографії та збірки документів), а ті, хто може сприймати історію лише через белетристику (а це більшість читачів). У країні, історію якої перебріхували десятиліттями, у якій широкий загал її просто не знає і готовий повірити навіть «професору» Бебику, відомому письменнику, безумовно, теж повірять. І захоплено понесуть далі совкові уявлення про історію України з усім її національним комплексом меншовартості та ще й із купою перекручених деталей. Так автор подає камінь тим, хто просив хліба.
Мені чесно хотілося ще трохи виправдати автора, написати про брак традиції, тяжку долю українського історичного роману та співвіднести його із закордонними, переважно англо- та франкомовними історіями. Але це буде надто довго. Тому обмежуся зауваженням: після «Імені троянди» Умберто Еко ніхто в цивілізованому світі не дозволяє собі патякати про історію будь-що. Вважається пристойним, коли на початку книжки подано довжелезний перелік подяк науковим консультантам і бібліотекарям, які допомагали підбирати літературу. Якщо таких подяк немає, це переважно означає, що автор сам історик, археолог чи мистецтвознавець. Дуже рідко – що літератор розуміється на історії незгірш від фахівця.
Насамкінець зізнаюся: я кинула читати «Вічний календар». Не тому, що злякалася. А тому, що коли автор у книжці дійде до 18 ст., у Бучачі неподалік Язловця має з’явитися Йоган Георг Пінзель. Професійна огида – це коли дуже не хочеться читати різні дурниці про гарного скульптора. А також я не знайшлася з відповіддю на питання подруги-історикині: «Навіщо ти цю дурню читаєш?». Бо й справді: навіщо?
