Репортери на карантині

Чи можливо написати класний репортаж в умовах ізоляції?

«ЛітАкцент» розпитав авторів та авторок художніх репортажів про те, як вони працюють в умовах епідемії та карантину. Як адаптувалися до нових умов.  Що змінилося: від вибору тем до специфіки роботи. Чого найбільше не вистачає зараз у професійному житті, та який новий досвід дав їм карантин. І чи взагалі реально написати класний репортаж у таких умовах.

Віра Курико: «Історичні теми допомагають мені переживати карантин легше»

Репортажистка, пише для «Локальної історії», Reporters. та інших видань, авторка репортажної книжки «Вулиця причетних. Чернігівська справа Лук’яненка», яка незабаром вийде у видавництві «Темпора»:

— Карантин дав мені час на те, аби розібратися із розшифровками й недописаними текстами. Я мала кілька історій, які відкладала на інший час, бо зосереджувалася на роботі «сьогодні на сьогодні». Тому найперше дописала репортажі, яким давно не могла дати раду. Так я змогла завершити історію про київський іподром. Мені дуже не вистачало історичної частини, аж ось з’явився час посидіти над книжками й документами. Але сталося й так, що я вже не можу зустрітися з героїнею на її робочому місці. А проте моя героїня написала цілу книгу про іподром, вона майже його літописиця. Книжку цю пані Людмила мені подарувала й це стало моєю рятівною паличкою. Там були спогади людей, яких уже немає. Безцінна річ.

Ще один приємний момент — з’явився час на кілька історичних матеріалів, до яких я не могла дійти, бо потрібно було попрацювати з архівами. Архів СБУ люб’язно відсканував мені замовлені матеріали, тому зараз я повільно опрацьовую документи, плануючи репортаж. Також з’явився час уважніше передивитися оцифровані обласні архіви та архіви КДБ. Їх насправді дуже багато. От нещодавно обласний архів Чернігівській області виклав багато документів. В інший час руки доходили б до них місяцями. Архів справ репресованих у Вінницькій області також завантажили у вільний доступ. Це скарб. Я знайшла кілька історій, які мене зацікавили, завантажила їх на комп’ютер і повільно опрацьовую. Тихенько читаю про людей і намагаюся зрозуміти, що відбулося.

Здається, ще напередодні карантину я почала працювати над історією про єврейську родину, яку під час Другої світової на своєму горищі переховував учитель із Галичини. Можливості поїхати на Львівщину не було, проте я написала листа одному з героїв, який живе в Америці, і повільно з ним листувалася. Листувалися би ми й без карантину, але принаймні я не почуваю безвиході від того, що не можу вийти з дому.

Мабуть, історичні теми допомагають мені переживати карантин легше. Багато моїх знайомих кажуть, що в них вивільнився час, але я цього поки що не відчула. Через те, що я вдома, починає стиратися межа між робочим часом і часом відпочинку. Добре, хитрую — я завжди працювала вдома. Але принаймні були презентації, зустрічі з героями чи ще якісь речі, які рятували мій психологічний стан.

Карантин скасував мою поїздку додому на північний край Чернігівської області. Зараз мені дуже хочеться поїхати додому й пофотографувати, описати життя маленького й без того відірваного від світу села, але я боюся наразити родину й інших людей на небезпеку. Тому моїми вухами стала молодша сестра-старшокласниця, якій я запропонувала пофотографувати й порозповідати мені, що там коїться. До слова, вона сама вчиться писати й вона зацікавлена. Сестра відправила мені цікаві фото всіляких дрібничок сільського карантину, як от ручки на дверях магазину, обмотані ганчір’ям, змоченим в антисептику, оголошення про карантин, написані від руки, три десятки лебедів на ставку, риболовлю в масках і калькулятор у целофановому пакетику, порожній магазин, де зазвичай багато людей стоять і просто спілкуються. Я слухаю її, розповіді мами — і можливо, у моїй голові щось складеться.

Я зовсім припинила роботу над деякими темами. Так, адже репортаж — це люди. До того ж герої моїх історій найчастіше люди літні, а це великий ризик. Тому я ліпше перечекаю. Але не певна, що після офіційного карантину наважуся прийти до літньої людини додому. Мабуть, до деяких історій не вдасться повернутися навіть цього року. Мене це бентежить. Вочевидь, деякі мої зацікавлення доведеться відкласти. Поки я не можу до цього морально приготуватися.

 Марія Семенченко: «Карантин змусив мене часто й подовгу розмовляти телефоном»

Журналістка, кураторка Конкурсу художнього репортажу ім. Майка Йогансена «Самовидець»:

— Карантин не просто вплинув на те, як і про що я пишу тексти, а й суттєво переформатував мої професійні звички. Я страшенно не люблю спілкуватися телефоном або по відеозв’язку. Завжди, коли є хоч найменша можливість зустрітися зі співрозмовниками вживу, я її використовую. Карантин змусив мене часто і подовгу розмовляти телефоном. І окрім питань по суті, я тепер ставлю додатково багато інших запитань:  про вид із вікна, наприклад, або вигляд робочого столу співрозмовника. Варто сказати, що поки всі реагують спокійно і без проблем усе це описують та – на прохання – надсилають світлини.

Наприклад, працюючи над текстом «Життя на паузі» — про страхи, радості та мрії людей на карантині, я просила героїнь розповісти, що їм видно і чутно з вікон помешкань, сфотографувати краєвид із вікна, описати робоче місце, уточнювала різні деталі, завдяки яким змогла уявити картинку повніше.

Так само, працюючи над текстом про пожежі в Чорнобильській зоні, я ставила чимало дивних запитань своїм співрозмовникам. Я запитувала науковців, як саме тікають тварини від вогню:  масово і перелякано, як це показано у фільмах, чи ні? Виявилося, що не зовсім. Якщо пожежа не верхова, то, скажімо, більшість великих тварин без поспіху просто відходять далі й далі від пожежі. Я допитувалась, як тварини усвідомлюють пожежу і розуміють небезпеку. Так само я розпитувала людей, які живуть неподалік зони відчуження, що вони бачать із вікна, як їм дихається, що вони роблять у селі, коли все вкрите димом, тощо. Це допомогло мені частково реконструювати події й описати досвіди інших людей. Варто сказати, що абсолютно всі мої співрозмовники реагували на таку кількість дуже різних запитань спокійно, все детально пояснювали й розповідали.

Я розумію, що існує репортаж-реконструкція, коли автор із різних джерел:  слів очевидців, новин, спогадів, фотографій тощо — реконструює події. Але в мене є певний спротив, мені важко називати тексти, написані з дому, репортажами. Тому всі такі тексти я так і називаю – текстами.

На карантині я мала досвід і роботи поза межами дому. Назвати його успішним не можу. Незабаром робитиму другу спробу. Основна складність — тепер журналістів можуть не пустити кудись, куди просто не хочуть пускати, аргументуючи це карантином. Попри те, що інші люди можуть вільно там ходити. Не допомагають ані офіційні запити, ні спроби на місці зорієнтуватися і потрапити куди треба, щоб поговорити з потрібними для репортажу людьми. У моєму випадку потенційні герої репортажу, які були готові розповісти про свою роботу в умовах епідемії, отримали догани від керівництва – і спілкування з ними довелося відкласти на невизначений час. Це значно ускладнює роботу. З іншого боку, усі ці спроби здобути потрібну інформацію теж можуть стати яскравою частиною репортажу.

Також у мене з’явилася тривожність. Перед карантином я планувала серію репортажів, більшість героїв яких, – літні люди. Я переживаю, чи все з ними добре, переживаю, щоб вони не захворіли на коронавірус, щоб пережили цю епідемію. З деким із них я переписуюся, ми спілкуємося на різні теми і підтримуємо зв’язок, але з деким – ні. Часто я думаю про те, що варто було відкласти всі справи і писати ці репортажі негайно, а не так детально їх планувати, але хто ж міг передбачити таку ситуацію з епідемією і карантином. Це ті речі, які турбують, але на які я не маю жодного впливу.

Що стосується тем. Звичайно, коронавірус займає відчутне місце серед тем, над якими працюють журналісти. Це логічно й виправдано. І важливо. Втім, варто часом писати і про щось інше, адже суспільно важливих тем і подій удосталь, вони нікуди не зникли, просто відійшли в тінь новин про коронавірус.

Марічка Папалускайте: «Кожен із нас став героєм такої історії, коли обставини раптом змінили буденність»

Репортерка, співзасновниця та головна редакторка онлайнового журналу Reporters, авторка книжки репортажів «Бог дивовижних людей та інших грішників» (видавництво «Човен»):

— Введення карантину вплинуло на роботу редакції Reporters, але тепер — після семи тижнів обмежень — мені навіть здається, що частково ці зміни позитивні (із професійної точки зору, звісно). Хоча б тому, що теми стали ближчими. Репортаж найчастіше є спогляданням за нетиповою, критичною ситуацією, в якій людина опиняється на межі й мусить змінюватися або пристосовуватися. Тепер не треба ходити далеко: кожен із нас став героєм такої історії, коли обставини раптом змінили буденність. Ми створили на сайті окремий тег, присвячений темам, дотичним до епідемії коронавірусу, і пишемо про різне: від викликів, які постали перед малим бізнесом, до історiї життя, хвороби та смертi першого померлого вiд коронавiрусу.

Кілька тижнів тому я чи не вперше працювала над репортажем цілковито дистанційно. Це була історія з охоплених коронавірусом Монастириськ, районного центру на Тернопільщині, що став епіцентром поширення вірусу в області. Працюючи «в полі» часто сподіваєшся на удачу: найбільш колоритних героїв справді можна зустріти випадково, а життя здатне підкинути такий поворот сюжету, на який і не чекаєш. Утім, коли працюєш над темою з дому, сподіватися на таке не варто. Доводиться наперед планувати структуру тексту, аби зрештою склалася повна картина. Скажімо, коли я бралася за цей репортаж, то розуміла, що для повноти історії мені варто завести знайомства в лікарні, поговорити з кимось із районного штабу по боротьбі з епідемією і з рятувальниками, розговорити священика і знайти місцевих мешканців, які мають підозру або підтверджений COVID-19. Але як це зробити, коли всі ці люди за 500 кілометрів?

Тут на допомогу прийшли теплі контакти з героями попередніх публікацій. Одним із героїв моєї книжки був священик і військовий капелан Ігор Федоришин, який мешкає і служить у Монастириському районі. Він, а ще місцева бібілотекарка Наталя, з якою подружились опісля презентації книжки, стали моїми очима і провідниками на місці. Вони допомогли не лише розшукати потрібні контакти, а й відрекомендували потрібним героям так, аби ті бути готові говорити відверто.

З розмовами, щоправда, виникали певні труднощі. Це зрозуміло: одна річ, коли спілкуєшся з людиною віч-на-віч, і геть інша — коли ви лише чуєте голоси одне одного в телефонній слухавці. Скажімо, коли в живій розмові раптом виникає мовчанка, це зазвичай нормально, у телефонній же — хочеться якомога швидше завершити дзвінок. Тож працюючи дистанційно, доводиться ще більш прискіпливо готуватися до інтерв’ю: продумувати наперед різні аспекти теми, формулювати запитання так, аби вони вимагали максимально розгорнутих відповідей, просити співрозмовників ділитися деталями, яких сама не можу побачити через відомі обставини. Скажімо, керівник місцевого штабу по боротьбі з коронавірусом розповідав, що маска, яку він одягає, коли виходить на вулицю, висить у його кабінеті на стіні, зачеплена за гвіздок. Коли наш фотограф пізніше таки поїхав у Монастириськи, цікаво було побачити цю деталь на фото.

Відомо чимало прикладів справді класних репортажів, написаних в умовах, коли журналіст не був безпосереднім очевидцем подій. Такі тексти називають репортажами-реконструкціями. Це непростий варіант роботи з матеріалом, і в Україні досі з ним нечасто експериментували, адже репортеру доводиться писати про те, чого він на власні очі не бачив — отже, треба запитувати очевидців про найдрібніші деталі: умовно, від кольору взуття когось із персонажів до його настрою чи краєвиду з вікна. Тим паче, ти ніколи наперед не знаєш, яка саме деталь може стати значущою — як, наприклад, манера ставити сумочку, що видавала єврейське походження однієї з героїнь репортажу Ганни Кралль.

Ярослава Куцай: «Карантин — це привід нарешті відірватися від монітора й подивитися на небо»

Журналістка, авторка книжки репортажів «Лабораторія Ісландія» (видавництво «Темпора»):

— Працювати з дому час від часу мені доводилося й раніше. Досить незвично, щоправда, бути так довго в одному місті, нікуди не виїжджаючи. Зараз чимало хто з нас, журналістів, не може потрапити туди, куди хочеться, й не з усіма вдається поспілкуватися, але нехай нам буде прикладом Гей Таліз. Свій нарис «Френк Сінатра застудився» — одну з найкращих статей, опублікованих у журналі Esquire, і дійсно захопливу розповідь, він написав, жодного разу так і не зустрівшись зі співаком. Обмеження й перепони часто змушують нас бути винахідливими. Це дуже важливо в таких кризових ситуаціях, як та, у якій ми опинилися зараз. Це та наші стосунки з іншими людьми.

На початку весни до нас приїхала моя мама. У нас із нею була запланована мандрівка в Бенілюкс. Усі плани, звісно, зірвалися, як і в багатьох. Ми залишилися у Празі. 12 березня чеський уряд оголосив про надзвичайну ситуацію й через кілька днів перекрив кордони. Мама гортала стрічку новин у фейсбуці і була страшенно занепокоєна розвитком подій у світі. Треба було якось її відволікти — і я запропонувала разом підготували репортаж для «Українського тижня».

Одного вечора ми простували порожніми вулицями й проходили повз Староміський астрономічний годинник, до якого зазвичай не підступишся через натовпи туристів. У перші дні карантину Прага, на відміну від деяких інших європейських столиць, помітно сповільнилася й затихла. Мама звернула мою увагу на клини птахів, які поверталися з вирію, і зауважила, що вони подають приклад країнам, які мали б діяти злагоджено й згуртовано: рух багатьох в одному напрямку пришвидшує рух усіх і кожного окремого. Це її спостереження не увійшло у наш перший спільний матеріал, але мені воно припало до душі. Карантин — це привід нарешті відірватися від монітора й подивитися на небо.

Світлана Ославська: «Життя не обмежується епідемією, на щастя»

 Незалежна журналістка, репортерка, дослідниця культури, авторка книжки репортажів «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії» (видавництво «Човен»):

— Перші тижні карантину я інтенсивно спостерігала за тим, що відбувається, але нічого не писала про епідемію. Працювала з текстами, які розпочала ще в «докарантинну епоху». Записувала спостереження у Фейсбук (про похорон на карантині; про прогулянку навколо міста). Я взагалі вагалася, чи варто писати про коронавірус (а це вимагало вийти з дому), чи краще дотримуватися карантину стовідсотково.

У середині квітня я не витримала і все ж таки зробила репортаж про коронавірус в Івано-Франківську. Поки працювала над ним, мені вдалося подолати свою тривожність. Я багато ходила містом, фотографувала зміни в ньому, якісь кумедні оголошення, патрулювала з поліцією, спілкувалася з лікарями та священиками, з різними людьми, яких по-різному торкнулися епідемія та карантин. Карантин змусив мене «заземлитися»: я вже роки три чи більше не писала нічого про місто, де живу, бо багато їздила по Україні та за кордон, звідти й писала.

Але я і зараз працюю над кількома текстами, що не надто пов’язані з коронавірусом, бо життя не обмежується епідемією, на щастя.

Редакція, яка замовляла мені матеріал («Заборона»), знайшла для мене респіратор із другим рівнем захисту, в ньому я ходила на патрулювання й по місту. Було трохи незручно, бо всі учасники патрульної групи мали слабший захист за мене (аж до маски «зі штанів» ). Я обрала не ходити до лікарень. З одного боку, бо не було аж такої потреби — я писала про місто, яке переживає карантин та епідемію. З іншого, я не була впевнена, що готова заразитися і заразити близьких заради репортажу. Такий компроміс. Із лікарями спілкувалася телефоном.

Звісно, бракує можливості поїхати, куди хочу. Наприклад, була ідея написати про те, як працюють команди медиків і поліцейських на блокпостах. Один час такі блокпости стояли на в’їзді до міста, тому я планувала сісти на велосипед і з’їздити туди. Але того дня, коли я вирішила це робити, блокпости перенесли на кордон області. Я не маю авто, тому від цієї затії відмовилася.

Я думаю, можна зробити хороший матеріал, не виходячи з дому, але це вимагає значно більше роботи з верифікації, встановлення довіри з людьми. Тобто зробити можна, але хотілося б мати змогу виходити.

Антон Семиженко: «Більшість написаних дистанційно репортажів — наче перекладна поезія»

Журналіст, репортер, пише для «Локальної історії», bykvu.com та інших видань:

— Мені відносно пощастило, оскільки крім репортажів я давно займаюсь інтерв’ю, пишу оглядові статті, редагую матеріали. Цього всього побільшало — почасти за рахунок репортажів. Останній місяць мої матеріали здебільшого присвячені коронавірусу: таким був запит від редакцій, із якими співпрацюю. Роботи навіть побільшало.

Я свідомо відмовився від написання репортажів із дому. Завершував кілька репортажів, матеріал для яких зібрав ще в докарантинний час. Решта матеріалів були в інших жанрах, наприклад —  «Для перемоги над коронавірусом необхідна жорстка рука? Ні. Три докази»,  «Інтроверти мимоволі. Як проходить карантин в Італії, Ізраїлі та Південній Кореї: розповідають місцеві» та «Експертка з ринку праці: «30-річним українцям краще подбати про свою пенсію самим і відкладати на неї вже зараз» 

Більшість написаних дистанційно репортажів — наче перекладна поезія. Читабельно, але враження почасти зовсім не ті. Не видно поз і деталей інтер’єру, немає мимовільних рухів — людину через вічко веб-камери, як і історію, видно неповністю. Навіщо такі матеріали?

Можна продовжувати робити історичні репортажі: документи не сховалися. Можна просити людей вести щоденники свого ізольованого життя — із них, у підсумку, теж можливо зробити репортажну історію. Можна робити матеріали про те, як життя переходить в онлайн — про мобільні додатки для пошуку співрозмовників, про зміни у світі побачень, про коливання настроїв у публікаціях для соцмереж. Але для найкращих репортажних матеріалів усе ж виходити на вулицю й контактувати без посередників необхідно.

Оксана Расулова: «Думаю, написати хороший репортаж з квартири цілком можливо»

Журналістка, пише для видань Reporters, The Ukrainians, «Лівий берег», hromadske, «Локальна історія»:

—  Зараз я пишу переважно для hromadske. У них немає формату художнього репортажу, тому працюю з іншими жанрами. Одне з медій, для якого я писала репортажі, наразі фінансування для фрілансерів і фрілансерок не має. За останні півтора місяці я доволі багато писала, але не написала жодного тексту на іншу тему, крім коронавірусу. Розумію, що інше зараз не читатимуть, але й самій не хочеться писати про інше — мені здається, зараз надто важливий момент і загально історичний (як-не-як, пів планети на карантині), і в мірках нашого покоління, щоб марнувати його на інші теми. Вони ще точно повернуться, може, не так скоро, як нам хотілося б, але зараз і нам треба зрозуміти, у якому світі ми живемо, і аудиторії в цьому інформаційному потоці не загубитися. Тому я намагаюся не дуже засмучуватися через брак репортажів, бо відчуваю, що інформування тут і зараз реально дуже важливе. Зрештою, деякі теми, з якими я звикла працювати, я перенесла в рамки коронавірусу: наприклад, домашнє насильство.

Безумовно, репортаж теж дає інформацію. Але це інакший підхід до роботи з героями й героїнями, значно більша емоційна віддача. Я ще від моменту роботи над репортажем із Нових Санжар зрозуміла, що мене ця тема дуже виснажує і потім я просто фізично потребую кілька днів відпочинку, чого у звичайному ритмі роботи не роблю. Тому якби я зараз писала репортаж про коронавірус, то навряд чи змогла б ефективно і швидко писати тексти інших форматів на цю ж тему. І тут поки що я роблю вибір на користь інформації — але сподіваюся, що надалі все-таки зроблю хоча б один репортаж на цю тему, бо ідеї є.

Найбільше дискомфорту через постійне перебування на одному місці: я звикла раз на два тижні кудись їздити для репортажів чи інтерв’ю, мені такий стиль життя подобався, тому ця вимушена осілість гнітить.

Я написала два доволі дивних репортажі — з онлайн-подій Львівського медіафоруму. Один уже вийшов — з лекції медіааналітика Франака Вячорки. Я думала, що нічого не вдасться і просто писатиму конспект, але вирішила спробувати. Відкриттям стало те, що за людьми в онлайн-просторі так само можна спостерігати, як і вживу. Звертати увагу на коментарі, реакції, на світло і фон у спікера, на його жарти, на фрази модераторки, врешті на власні асоціації. Можна уявити (або ж пригадати), як ці люди поводяться в схожих ситуаціях, пояснити контекст, показати емоції. Люди залишаються людьми, навіть якщо ми бачимо тільки їхні аватарки.

Думаю, написати хороший репортаж із квартири цілком можливо. У мене була спроба, та героїня відмовилася говорити —  тому цей експеримент поки що чекає свого часу. Найбільше мені як репортерці бракує саме репортажів — мені би дуже хотілося писати, дуже сумую за цим репортерським аналізом світу навколо і за трепетом в очікуванні поїздки чи зустрічі. На весну я мала кілька запланованих поїздок, які вже точно не зможу здійснити, тому мені дуже шкода, чесно кажучи. Ну а чого навчив карантин — певно, я в деяких моментах почала краще розуміти людей, що вимушені весь час проводити вдома або ж утрачають своє попереднє життя. Але я не думаю, що цим дрібним розумінням можна якось виправдати для себе ті втрати і стрес, яких ми всі зазнаємо зараз і ще зазнаємо в майбутньому. Тому я з радістю обійшлася би і без цього «нового досвіду».

І в ізоляції, і будучи «в полі» під час карантину, написати хороший репортаж цілком реально. Тим більше, зараз для цього дійсно є історії, хоч і на одну тему. Інша річ — чи не відчуває вигорання людина, яка постійно працює з однією темою, до того ж такою складною.

Єлізавета Гончарова: «Ми маємо виклик, який, можливо, призведе до якісно інших репортажів»

Журналістка, співорганізаторка і кураторка конкурсу дитячого художнього репортажу «Юний Самовидець» пам’яті Степана Чубенка, авторка двох репортажних книжок ― «Десь поруч війна» і «(Не)воля» (видавництво «Темпора»), пише для «Українського тижня»: 

 ― Я продовжую писати, зокрема й репортажі, для «Українського тижня». Звісно, обмеження пересування впливає на саму можливість журналіста перебувати в якійсь конкретній місцевості або спілкуватися з різними людьми наживо. Тому передусім доводиться змінювати формат спілкування: часто це різні месенджери або телефонні розмови. По-друге, шукати теми, які можна розкрити в репортажі, але у безпосередньої близькості до місця, де відбувається самоізоляція. Інколи доводиться боротися зі спокусою зробити, наприклад, інтерв’ю з прямими питаннями та відповідями замість того, щоб заморочуватися з пошуком підґрунтя, історії питання, відтворення атмосфери, емоцій, формування логічних зв’язків у переказуванні подій.

Так, останнім репортажем, який встигла написати до початку карантину, була історія трьох людей, що повернулися з полону та проживали в гуртожитку. Але вона вийшла майже карантинною, бо люди фактично опинилися в ізоляції в одній кімнаті. Тому, думаю, це було для мене символічним початком «ізоляційних»  репортажів. Це – «Репортаж з окремої кімнати» .

Далі вже безпосередньо «домашній репортаж» вийшов в мене про один день із життя власного чоловіка, який працює сімейним лікарем: «Один день сімейного лікаря». З одного боку, це був такий «бонус», бо я  могла не просто відслідковувати певний перебіг подій, а й описувати емоційний стан, якісь побутові моменти, котрі зазвичай залишаються за лаштунками. А з іншого – було важко не перейти якусь межу особистого. Наприклад, я довго думала, чи додавати до іронічну лінію сюжету щодо «протирання штанів» сімейними лікарями: те, що не через начебто бездіяльність, а через необхідність постійного прання на високих температурах задля знезараження одяг чоловіка справді став дуже потертим.

Іще три історії з життя людей, які переживають ізоляцію не як неможливість вийти на прогулянку в парк чи сквер, а як справжній квест на виживання – «Труднощі ізоляції». Спілкуватися довелося телефоном, але щоб відчути емоції, атмосферу й репортажну правду, довелося це робити доволі довго. В одному з випадків був плюс у тому, що раніше я була у селі, про яке йдеться, тому відшукувати якісь попередні історії, щоб створити тло для розповіді, не довелося. Одна з історій вразила дуже сильно, але формат тексту не дав змоги детальніше розвинути лінію з сином, що начебто заподіяв собі смерть, перебуваючи на службі в ЗСУ.  Можливо, якби зустріч була віч-на-віч, це було би більш природно та мало інше значення.

Я не знаю, що взагалі впливає на те, чи вийде репортаж класним, бо щоразу це дуже індивідуально. Навряд чи це виключно можливість перебувати на місці подій фізично, як ми звикли раніше. Звісно, при спілкуванні з людьми, які розповідають свої історії, не вистачає поглядів, рухів, оточення, – це не дає зануритися у глибинні емоції, символи, побачити важливі деталі. З іншого боку, ми маємо виклик, який, можливо, призведе до якісно інших репортажів, що базуватимуться на інших складових.

Володимир Молодій: «Часто саме обмеження сприяють появі чогось нового і свіжого»

Журналіст, репортажист, пише для «Локальної історії»:

― Останній репортаж я написав про туризм у зоні відчуження. Їздили ми туди з фотографинею Катею Москалюк буквально за кілька днів до запровадження карантину і закриття зони для відвідувачів. Зараз текст прочитати й помилуватися Катіними світлинами можна і варто в квітневому номері журналу «Локальна історія».

Працював над самим текстом вже не з редакції, а з дому. Настрій самоізоляції певним чином збігся з настроєм чорнобильської пустки. За цим було цікаво спостерігати і воно допомагало в процесі писання. Тому мені здається, що репортажистам щодо певних тем карантин може посприяти якраз щодо інтенцій.

Моя робота як репортажиста змінилася хіба тим, що кілька тем, за які збирався взятися, довелося відкласти. Але це той випадок, коли не принципово, бо персонажі, яким сто чи двісті років, можуть зачекати ще трошки. Така розкіш журналістики про історію. Хоча, звісно, не завжди так. Бо той самий текст із зони відчуження мав бути опублікованим до Чорнобильської річниці, тому добре, що пощастило встигнути там побувати. В травневому чи червневому номері журналу репортаж на тему Чорнобиля виглядав би вже не дуже доречно.

Крім відкладання в часі певних тем, інша карантинна коректива – у зосередженні на текстах, які не потребують роботи «в полі». Наприклад, інтерв’ю. Сучасні засоби зв’язку дають змогу без проблем спілкуватися з людьми в будь-якій точці світу й будь-коли. Тому таких розмов у моїй роботі стало більше.

А ще мені завжди краще писалося вночі. Але сидіти за ноутбуком до четвертої чи п’ятої ранку рідко коли можна було собі дозволити. Зараз, коли зранку не треба вставати, щоб їхати в редакцію, я десь близько половину роботи виконую саме вночі.

Думаю, в умовах карантину міг би народитися окремий піджанр художнього репортажу – «Через вікно». З мого, наприклад, майже щодня видно, як палять траву. Густий чорний дим тягнеться на горизонті інколи з двох або й трьох місць. Дальше чи ближче, десь з-за лісу чи з поля, за об’їзною, в районі Сокільників чи Скнилівського парку. Це добра перспектива, яка демонструє масовість підпалів. Або раніше з вікна можна було бачити літаки, які чи не щопівгодини літали над будинком. Тепер вони взагалі перестали літати, і це потенційно гарний штрих до опису карантинної дійсності. Уявіть, як такий піджанр міг би розвинути літературну частину репортажних текстів.

Колись Андрій Бондар казав, що есей можна написати про що завгодно, хоч про мишу, яка шкребеться десь за стіною. З репортажами, звісно, складніше, але чому б не експериментувати. Часто саме обмеження сприяють появі чогось нового і свіжого.

Думаю, що період ізоляції загострить у репортажистів спостережливість. І коли закінчиться карантин, то вони швидше й частіше помічатимуть важливі моменти, вдалі деталі, ту краплину, в якій відбивається світ.