Анотація:
«Дешифрувати» — роман Май Дзя, відомого китайського письменника й лауреата найпрестижнішої в Китаї літературної премії Мао Двеня (Mao Dun Literature Prize). 17 років він працював військовим розвідником, а у 2002 році видав свій дебютний роман «Дешифрувати». Май Дзя працював над ним 11 років, і за цей час йому 17 разів повертали рукопис! Однак після публікації роман почав стрімко завойовувати літературні призи та відзнаки і став своєрідним відкриттям на Заході. Роман перекладено на 33 мови. Також книжку було екранізовано у 40-серійному серіалі, а в 2012 році — знято фільм за першою частиною роману, де знімався Тоні Люн — суперзірка азійського кінематографу та лауреат Канського фестивалю. Зараз підписано контракт на екранізацію роману в Голівуді. Роман переклала Надія Кірносова, китаєзнавиця, доцентка кафедри мов та літератур Далекого Сходу та Південно-Східної Азії КНУ ім. Т. Шевченка.
Жон Дзіньджень — геній математики з химерним минулим, за його скутою поведінкою криється надзвичайна емоційна чутливість. Він — найкращий китайський криптограф свого часу і працівник секретної установи міжнародної розвідки Китаю. Щойно йому вдалося зламати найскладніший у світі шифр, але супротивник уже має наступні завдання. Хто є автором шифрів і чи зможе герой урятувати країну, а також — чи врятується сам?
Уривок:
Розділ ІІ
Факультет математики університету N завжди мав добру славу. Колись його навіть називали колискою математиків. Кажуть, 15 років тому один улюбленець мистецьких кіл міста C, коли з його походження спробували покепкувати на узбережжі, не знітившись відповів:
— Навіть якби наше місто C було б іще біднішим, у нас усе одно є університет N, із яким мало хто зрівняється. А якби й цей університет до інших не дорівнявся, то в ньому є факультет математики світового рівня. А спробуйте-но тепер покепкувати!
І хоч це були жарти, та в них відчувалася справжня вага математичного факультету в університеті N!
На перший день університетських занять Лілі-молодший подарував Дзіню Дженю нотатник, на титульній сторінці якого написав напутнє слово:
Якщо хочеш стати математиком, то ти вже став на найкращий для цього шлях; але якщо не хочеш ставати математиком, то не треба йти цим шляхом, бо тих знань із математики, що ти вже маєш, цілком достатньо на все життя!
Напевно, Лілі-молодший раніше і краще за інших розгледів ту рідкісну й чарівну математичну обдарованість Дзіня Дженя, що ховалася за його недорікуватістю. Тож саме він найпершим почав виношувати віру й надію на те, що хлопець у майбутньому стане математиком. Годі й казати, що дарчий напис на нотатнику був потужним доказом того. Лілі-молодший вірив, що незабаром до його думки приєднаються й інші, та побачать, що Дзіню Дженю випадає така рідкісна доля математика. Водночас він побоювався, що поки зарано про це говорити, що слід зачекати, може, рік або два — тільки тоді таємничий математичний геній хлопця проявиться в усьому блиску внаслідок поступового поглиблення освіти.
Однак подальші події підтвердили, що Лілі-молодший був надто консервативним. Не минуло і двох тижнів від початку занять, як іноземний професор Ян Лісєвіч радісно приєднався до його думки:
— Здається, з вашого університету N знову вийде математик, і великий математик! Принаймні найбільший з-поміж усіх ваших попередніх математиків!
Говорив він, звісно, про Дзіня Дженя.
Ян Лісєвіч був ровесником ХХ століття. Він народився 1901-го року в Польщі, у відомій аристократичній родині. Його мати була єврейкою, тож передала синові у спадок майже ідеальне єврейське обличчя, звужене догори чоло, орлиний ніс і кучеряве волосся. Казали, що голова в нього теж влаштована по-єврейськи: він мав дивовижну пам’ять і гострий та швидкий, як зміїний язичок, розум. При цьому його IQ був у кілька разів вищим, ніж у звичайних людей. Уже в чотири роки Лісєвіч захопився інтелектуальними іграми й осягнув, напевно, всі різновиди шахів у світі. А коли йому виповнилося шість, то ніхто не наважувався грати з ним у будь-які шахи. Усі, хто бачив Лісєвіча за шахівницею, казали: «Уже 100 років не було талантів, а тепер один з’явився — і знову в цих загадкових євреїв!».
Коли малому Лісєвічу виповнилося чотирнадцять, він якось потрапив зі своїми батьками на весілля, де була присутня родина відомого тоді у світі математика Стейнродера. На час цієї несподіваної зустрічі двох родин останній був головою дослідницького комітету математиків у Кембриджі, а також знаним майстром гри в шахи. Старий Лісєвіч сказав математикові, що дуже хотів би, щоб його син навчався в Кембриджі. Математик трохи згорда відповів, що для цього є тільки два шляхи: або пройти загальний вступний іспит, що відбувається в Кембриджі раз на рік, або взяти участь у Ньютонівських змаганнях із математики чи фізики, які організовує Британське королівське товариство математиків раз на два роки (першого року — математика, другого — фізика). Перших п’ятьох переможців буде безплатно й без вступного іспиту зараховано до Кембриджа. Молодий Лісєвіч втрутився у розмову і сказав:
— Я чув, що ви — перший майстер із любительської гри в шахи, тож пропоную нам зіграти. Але якщо виграю, то зможу вступити без іспитів, гаразд?
Математик попередив його:
— Я залюбки складу вам компанію, юначе, але слід з’ясувати один момент. Якщо вже з твого боку визначено таку серйозну умову, що мене обмежує, я теж маю зі свого боку визначити одну серйозну умову, що встановить рамки для тебе, — тільки тоді гра відбуватиметься на рівних умовах. Інакше мені важко буде погодитися скласти тобі компанію.
— Гаразд, визначте обмеження для мене, — сказав Лісєвіч-молодший.
— Якщо ти програєш, тобі буде заборонено вступати до Кембриджа, — відказав математик.
Так він думав налякати малого Лісєвіча, щоб той відмовився від гри. А насправді налякав тільки Лісєвіча-старшого. Молодший трохи повагався через невпинні вмовляння батька, але зрештою впевнено відповів:
— Гаразд!
І вони розпочали гру під пильними поглядами глядачів. Однак уже через півгодини математик підвівся з-за шахівниці й усміхаючись сказав Лісєвічу-старшому:
— Наступного року відсилай свого сина до Кембриджа.
— Але ж ви ще не закінчили гру… — здивувався старий Лісєвіч.
— Ти сумніваєшся в моїй великодушності? — спитав математик. І, обернувшись до Лісєвіча-молодшого, поцікавився: — Як думаєш, ти міг би в мене виграти?
— Наразі в мене лишилося тільки три ходи до перемоги, а у вас — сім, — сказав той.
— Точно, — підтвердив математик. — Але якщо ти це бачиш, то ситуація, відсотків на 60–70, може змінитися. Ти — молодець! Приходь грати зі мною в шахи в Кембриджі!
Через десять років ім’я Лісєвіча, якому тоді було лише 24 роки, з’явилося в списку найяскравіших нових зірок у математичних колах світу за версією австрійської «Математичної газети» і привернуло до себе увагу відомого в світі математика Джона Філдса. У 1924-му році Філдс, який був тоді президентом VII Міжнародного математичного конгресу, запропонував заснувати спеціальну нагороду для математиків і так відзначати їхні видатні результати у галузі. Тоді й було запропоновано ім’я Лісєвіча. Офіційно рішення про заснування Філдсівської премії прийняли на ІХ Міжнародному математичному конгресі, що відбувся в 1932-му році, у пам’ять про цього видатного канадського математика.
Серед однокурсників Лісєвіча в Кембриджі була донька австрійського імператора, яка безтямно й марно в нього закохалася. Одного дня перед Лісєвічем раптом постав батько принцеси. Звісно, про заручини навіть не йшлося, але він сказав юнакові, що завжди прагнув зробити щось корисне для австрійської науки й запитав, чи бажав би він допомогти в цій справі? Коли Лісєвіч уточнив, як саме може бути корисним, гість пояснив:
— Я відповідатиму за фінансування, а ти — за пошук людей, і разом ми створимо науково-дослідні структури.
— А яке фінансування ви можете виділити? — запитав Лісєвіч.
— Отримаєш стільки, скільки буде потрібно, — відповів той.
Лісєвіч вагався два тижні, протягом яких із науковою точністю у математичних формулах вираховував ходи на своє майбутнє, і зрештою в нього вийшло, що поїздка в Австрію відкриває для нього більше переваг, аніж перебування в Кембриджі чи будь-який інший спосіб існування.
Отак він поїхав до Австрії.
Багато хто вважав, що ця поїздка задовольнить бажання двох людей одразу — і грошовитого батька, і закоханої доньки. Іншими словами, юнакові пощастить в Австрії і здобути славу в роботі, і знайти родинний затишок. Проте Лісєвіч виконав тільки справу: користуючись коштами без обмежень, він заснував в Австрії науково-дослідний інститут математики, у якому зібрав під своїм керівництвом чимало талановитих науковців того часу. А серед них підшукав собі заміну для принцеси, яка так жадала вийти за нього заміж. Через це пішли чутки, що він — гомосексуаліст, і часом його поведінка це підтверджувала. Наприклад, серед запрошених ним математиків не було жодної жінки, навіть секретарями у нього на кафедрі були чоловіки. Репортажі про нього в австрійській пресі завжди писали кореспонденти-мужчини. Хоча серед охочих узяти в нього інтерв’ю жінок було більше, та поверталися вони завжди з порожніми руками. І невідомо чому. Може, справді так проявлявся його таємний комплекс…
[запис розмови з пан-Жон]
Здається, то було навесні 1938-го року. Лісєвіч прибув до університету N як запрошений науковець, але не відкидали версію, що він має на меті набрати тут співробітників. Та хто ж знав, що саме тоді у світі стануться страшні зміни й за кілька днів він почує по радіо, що Гітлер увів війська в Австрію. Відтак Лісєвіч мусив затриматися в університеті N і зачекати, поки ситуація з війною проясниться. Натомість він дочекався листа від свого друга зі США про жахливі зміни в Європі: в Австрії, Чехії, Угорщині та Польщі розвішано нацистські прапори, і євреї звідти масово втікають. А ті, що не втекли, опиняються в концентраційних таборах. Так в одну мить він утратив дорогу назад і залишився в університеті N — працював професором на факультеті математики й чекав на сприятливу нагоду поїхати до Америки. Саме в цей період, і то ледь не за одну ніч, у його особистих почуттях (може, йшлося про тіло) сталися загадкові й дивні зміни. Він почав виявляти незнайомий і глибокий інтерес до дівчат у школі. Такого раніше не було. Він нагадував особливе плодове дерево, яке в різних місцях по-різному цвіте й дає дивні плоди. Отже, ідею їхати до Америки заступила несподівана пристрасть до амурів. Через два роки, у сорокарічному віці, він одружився з викладачкою з факультету фізики, молодшою за нього на чотирнадцять років. А поїздку знову відклав, цього разу років на десять.
Математики зауважили, що відколи Лісєвіч осів в університеті N, то найдужче змінився в тому, що дедалі більше ставав схожим на людину, відповідну його посаді, а дедалі менше — на перспективного математика. Може, раніше його неперевершений талант походив якраз із того, що він не був людиною на посаді, а коли став такою, цей загадковий талант його покинув. А чи він сам його відігнав, чи це Бог забрав — боюся, ніхто не міг того сказати. Не було математика, який не знав би, що до приїзду в університет N Лісєвіч написав 27 наукових робіт, які отримали світове визнання. А після приїзду не написав жодної, зате дітей народжував одне за одним. Його колишній талант розтанув, як дим, в обіймах жінки, перетворившись на кількох кумедних іноземних малят. Його історія змусила людей Заходу ще більше повірити в містичність Сходу, адже Схід зміг дивовижно й кардинально змінити неймовірну людину. Ані причини того не можна було викласти, ні самого процесу перетворень помітити — тільки його плоди невпинно відтворювались і міцніли.
Проте якщо його минулий талант і зник десь у жіночих обіймах, за кафедрою Лісєвіч досі залишався вищим за інших. У певному сенсі, що більше він утрачав схожість із перспективним математиком, то більше робився схожим на професора, який віддано працює й відповідає своїй посаді. Так Лісєвіч викладав на факультеті математики в університеті N одинадцять років, і навчатися в нього була неабияка честь та гарний початок великої справи. Правду кажучи, більш ніж половина сучасних науковців міжнародного рівня, які вийшли з університету N, у нього вчилися. Однак бути його студентом теж виявилося нелегко. По-перше, ви мали знати англійську (професор згодом відмовився від німецької), по-друге, Лісєвіч не дозволяв робити записи у класі, й нарешті, він часто пояснював тільки половину питання, а іноді — навмисно пояснював неправильно, і не виправляв, принаймні відразу, але міг виправити згодом, якщо згадував, а як ні — то все так і лишалося. Ці його звички були майже дикунськими, й багато студентів із посередніми здібностями через це кидали навчання або переходили на інші факультети. Його підхід до викладання можна було сформулювати одним реченням: помилковий спосіб мислення — правдивіший за ідеальні оцінки на іспиті. Зрештою, його спосіб викладання полягав у тому, щоб змусити студента працювати головою, розвивати власну уяву і творчі сили. На початку кожного навчального року, з’являючись перед новими учнями, він завжди починав перший урок такою промовою, плутаючи англійські й китайські слова:
— Я — дикий звір, а не приборкувач звірів, моя мета — наздогнати вас, коли ви біжите по схилу, рятуючись від небезпеки. Коли ви біжите швидко — я вас швидко наздоганяю, коли повільно — і я наздоганяю повільно, головне — щоб ви бігли не зупиняючись, бігли сміливо. Коли ви зупинитеся — наші стосунки розірвуться. Коли ви заскочите в ліс і зникнете з моїх очей — теж. Але в першому разі я виб’ю вас із гри, а в другому — ви мене. Зараз ми починаємо біг і подивимося, хто кого виб’є з гри.
Звісно, здавалося, що вибити його з гри важко, але якщо розібратися, то насправді дуже легко. На початку кожного семестру, на першому уроці, насамперед Лісєвіч писав у правому верхньому кутку дошки якесь дуже підступне завдання. Якщо хтось у певний момент його розв’язував, то вважалося, що він пройшов цей семестр із повною кількістю балів і далі може відвідувати заняття або ні — як вважатиме за потрібне. Тобто в цьому семестрі він вибив із гри Лісєвіча. Тим часом викладач міг написати на тому самому місці на дошці нову складну тему й чекати, поки хтось інший її розв’яже. Якщо в когось набиралося три розв’язаних питання поспіль, професор висував окремо для цієї людини ще одне складне питання, яке насправді було дипломною роботою. І якщо ви його успішно розв’язували, хоч би й у перші дні навчання, вважалося, що ви завершили навчання з максимальною кількістю балів і звільнили професора від обов’язків викладача бакалаврату. Проте Лісєвіч викладав ось уже майже десять років, але ще нікому не випала така честь. Та й тих, хто випадково розв’язував одне-два питання, було як зірок на вранішньому небі…
(далі буде).
Коли на заняттях Лісєвіча з’явився Дзінь Джень, він мусив сидіти в першому ряду через свій маленький зріст (мав тоді лише 15 років). Так він міг краще за інших бачити особливе, гостре й лукаве, світло, яке випромінювали блакитні очі Лісєвіча. Професор був високим на зріст, а як піднімався на кафедру, то здавався ще вищим. Його погляд при цьому падав на задні ряди, а Дзіню Дженю діставалися лише бризки слини, коли викладач палко щось говорив, і віддих, коли він говорив гучно. Вдоволений Лісєвіч за кафедрою пояснював сухі й абстрактні математичні символи, то пафосно жестикулюючи, то вповільнюючи ритм — і кроків, і слів. Він був схожим на поета або генерала. Коли урок закінчувався, професор виходив з аудиторії без зайвих розмов. Цього разу, коли Лісєвіч традиційно вже виходив, його погляд мимоволі впав на маленьку постать у першому ряду: хлопчик із головою поринув в обрахунки й писав на папері заглиблено, мов на іспиті. Через два дні, коли Лісєвіч прийшов на друге заняття, він запитав із кафедри:
— Кого звати Дзінь Джень, будь ласка, підніміть руку.
Викладач побачив, що руку підняв той самий маленький на зріст хлопчик із першого ряду, якого він запримітив після попереднього заняття.
Далі, розмахуючи кількома аркушами домашнього завдання в руці, він спитав:
— Це ти підкинув мені під двері?
Дзінь Джень кивнув.
— Тоді я хочу тобі повідомити, — сказав Лісєвіч, — що ти можеш більше не приходити на заняття в цьому семестрі.
Аудиторія внизу була вражена.
Лісєвіч із ледь помітною посмішкою, ніби милуючись, чекав, поки всі заспокояться. Коли студенти притихли, він повернувся до дошки і знову написав те саме питання, що й попереднього разу. Але тепер не в правому верхньому кутку, а в лівому, і сказав до всіх:
— Тепер давайте глянемо, як Дзіню Дженю вдалося відповісти. І це — не сенсація, а зміст сьогоднішнього уроку.
Спочатку він переписав, не змінюючи, спосіб розв’язання, який запропонував Дзінь Джень, і пояснив його усно. А потім написав на дошці ще три інших способи розв’язку цього самого завдання, щоб учні могли відчути збільшення своїх знань та усвідомили таємницю досягнення тієї самої мети різними шляхами. Зміст нового уроку справді було частково представлено в усіх запропонованих відповідях. Коли він закінчив, то написав у правому верхньому кутку нове складне завдання і сказав:
— Сподіваюся, що наступного разу знову хтось створить мені приємність зробити так само: на уроці розв’язати вправу, а в кінці — запропонувати нову.
Хоча він це говорив, але в душі знав, що ймовірність такого розвитку подій дуже маленька. У математиці вона виражалася б комою десяткового дробу, а то й узагалі відкидалася б унаслідок округлення. Відкидати — це означає не рахуватися з нею, це те саме, що її немає. Округляти — отже рахувати приблизно, а це так само, якби щось не відбулося, земля стала небом. Тобто мається на увазі, що між небом і землею немає чіткої межі, тому додавши один сантиметр, можна перетворити землю на небо, а віднявши один сантиметр — повернутися з неба на землю. Лісєвіч і гадки не мав, що цей недорікуватий мовчун раптом поставить із ніг на голову всі його уявлення про небо й землю. І що коли він буде дивитися на землю, то виявиться, що вона — небо! Тобто Дзінь Джень дуже швидко розв’язав і друге завдання Лісєвіча.
Але якщо одне завдання розв’язано, то треба дати наступне. Коли Лісєвіч написав у правому верхньому кутку дошки третє завдання, він обернувся і сказав тільки до Дзіня Дженя:
— Якщо ти розв’яжеш і це, я дам тобі особисто окреме завдання.
Він мав на увазі тему дипломної роботи.
На той час Дзінь Джень прослухав у нього тільки третій урок, і все це відбулося протягом одного тижня.
Однак третє завдання Дзінь Джень не зміг розв’язати так швидко, як попередні, одного уроку йому не вистачило. Тому Лісєвіч, коли закінчив четвертий урок, спеціально зійшов із кафедри до хлопця і сказав:
— Я вже вигадав тобі тему дипломної роботи, тепер тільки чекаю, коли ти розв’яжеш це завдання.
Сказав, розвернувся й пішов.
Після одруження Лісєвіч винаймав будинок у провулку Саньюань поблизу школи і там мешкав із сім’єю. Але часто міг залишатися в будиночку для вчителів, де жив колись іще одинаком, — там на третьому поверсі в нього була кімната з окремою ванною. Помешкання нагадувало його кабінет, у якому він міг щось читати або досліджувати. Того дня після обіду Лісєвіч, відпочивши, слухав радіо, коли раптом крізь його звуки почув кроки на сходах. Кроки стихли перед його дверима, та у двері ніхто не постукав. Пролунав слабкий шурхіт, ніби до кімнати крізь щілину в дверях із невидимого коридору заповзла змія. Лісєвіч побачив, що то — кілька аркушів паперу, підійшов і підняв їх. Почерк був знайомим — він належав Дзіню Дженю. Лісєвіч одразу перегорнув на останній аркуш — результат був правильним. Його наче шмагонули батогом, і першою думкою було вибігти за двері й покликати Дзіня Дженя. Однак уже біля дверей він передумав. Професор повернувся, сів на диван і почав перевіряти з першого аркуша. Переглянувши все до кінця, Лісєвіч ніби знову відчув удар батога, тож підбіг до вікна, та побачив тільки спину хлопця. Тоді він відчинив вікно й гукнув щосили вслід далекому силуету. Дзінь Джень обернувся й побачив, як заморський професор кричить і жестами запрошує його піднятися нагору.
І ось Дзінь Джень сидить перед заморським професором.
— Ти хто?
— Дзінь Джень.
— Ні, — сміється Лісєвіч. — Я питаю, що ти за людина? Звідки ти? Де вчився раніше? Твоє обличчя мені когось дуже нагадує — хто твої батьки?
Дзінь Джень завагався, не знаючи, як відповісти.
Раптом Лісєвіч вигукнув:
— Ой! Я зрозумів, ти — нащадок тієї статуї перед будинком, тобто Лілі-жінки, Рахівниці Жон-Лілі! Еге ж, ти — з її роду? Син чи онук?
Але Дзінь Джень залишив ці питання без відповіді. Натомість поцікавився, вказуючи на аркуші на дивані:
— То я правильно розв’язав?
Лісєвіч правив своєї:
— Але ти не відповів на моє запитання, ти — нащадок Лілі-жінки?
Дзінь Джень ані підтвердив, ані спростував це, тільки якось механічно сказав:
— Спитайте в ректора Жона, він — мій опікун, у мене немає батьків.
Дзінь Джень хотів уникнути розмови про свій стосунок до Лілі-жінки. Про це він не міг сказати достеменно, та й не хотів говорити. Однак у Лісєвіча через це виникли підозри, й він запитав, прискіпливо дивлячись на хлопця:
— О, якщо так, то скажи, будь ласка, всі ці завдання ти сам розв’язував чи тобі хтось підказав?
— Сам! — категорично вигукнув Дзінь Джень.
Того самого дня ввечері Лісєвіч прийшов до Лілі-молодшого. Побачивши його, Дзінь Джень подумав, що заморський професор має намір переконатися, чи він самостійно розв’язав завдання. Насправді, сумніви в Лісєвіча розвіялися, ще коли він їх висловив. Викладач подумав, що якби хтось утрутився у процес розв’язання — чи то ректор, чи його донька, — то спосіб розв’язання був би геть іншим. Тож коли Дзінь Джень пішов, Лісєвіч знову почав гортати залишені аркуші й відчув, що запропонований спосіб розв’язання дуже химерний — він викликає повагу, хоча у ньому і проглядає щось дуже наївне, і водночас блищать потужним розумом і мудрістю. Професор відчув щось таке, чого не міг висловити, але поки говорив із ректором, то ніби віднайшов те, про що хотів сказати.
Лісєвіч мовив так:
— Маю таке відчуття, ніби зараз ми змушуємо його спуститись у тунель і принести звідти якусь річ. У тунелі — суцільна темрява, пальців витягнутої руки не побачиш, а ще скрізь трапляються відгалуження дороги й пастки, без ліхтаря там і кроку не ступити. Щоб іти в цей тунель, треба спочатку наготувати, чим світити. Таких приладів багато — це може бути ліхтарик, каганець або смолоскип, навіть коробка сірників. Однак він або не знає про їх існування, або не зміг їх знайти — але використовує свічадо й під майстерно обраним кутом спрямовує в темряву тунелю сонячне проміння, яке йде з поверхні землі. А там, де тунель повертає, він завдяки свічаду досягає повторного заломлення променів. Отак він почав просуватися вперед і оминув усі пастки за допомогою світла, яке поступово слабшало. Але ще дивовижніше, що на кожній розвилці в ньому ніби прокидалися якісь здібності медіума й він інтуїтивно обирав правильний шлях далі.
Лілі-молодший, який майже десять років працював разом із Лісєвічєм, не пам’ятав, щоб той когось так хвалив. Змусити Лісєвіча визнати чиїсь досягнення в математиці було важко. Тож коли він беззастережно й не без пафосу почав підносити Дзіня Дженя, це викликало в Лілі-молодшого незнайоме відчуття, але й приємно здивувало. Він подумав: я першим помітив цю дивовижну математичну обдарованість хлопчика, а ти, професоре, — другим, і підтверджуєш мою думку. А хіба може бути переконливіше підтвердження, ніж слова Лісєвіча? Тож їхня бесіда тривала дуже приємно.
Проте коли розмова зайшла про подальший розпорядок навчання хлопця, їхні погляди розійшлися. Лісєвіч вважав, що цей хлопчик уже оволодів необхідними математичними навичками й прийомами, що цілком звільняє від вивчення багатьох базових дисциплін. Він пропонував перевести його на старші курси або й одразу посадити за написання дипломної роботи.
Однак це знову наштовхнулося на небажання Лілі-молодшого.
Ми всі знали, що Дзінь Джень ставився до людей дуже стримано й полюбляв залишатися наодинці, бо його IQ у площині комунікабельності був доволі низьким. Отака слабинка в характері могла стати пасткою в його долі, тож старий постійно хотів це якось залатати. Нездатність і безпомічність Дзіня Дженя в плані соціалізації, а також незрозуміла ворожість до інших підводили до того, що йому краще жити з молодшими за віком дітьми, бо з ними він почувався вільніше. Але у своїй теперішній групі він уже був наймолодшим, і старий відчував, що це — межа, на яку він максимально може віддалитися від однолітків. Хлопця не можна виштовхувати у ще старші групи, щоб йому не стало гірше. Однак сьогодні Лілі-молодший не хотів порушувати це питання, і так заскладне, ще й дотичне до приватних справ хлопця. Тож він обережно заперечив заморському професорові:
— У Китаї є таке прислів’я: «Сталь міцніє лише від тривалого загартування». Дзінь Джень — справді розумний і талановитий хлопчик, але запас його знань надто хисткий. Щойно ви самі зауважили, що у світі дуже багато різних освітлювальних приладів, але він їх не має напохваті й не використовує, а тому йде дальшим шляхом. Думаю, він робить так не навмисно, а через безвихідь. Звісно, додуматися використати дзеркало — добре. Але якщо він і далі буде так застосовувати свій талант, то на певний час задовольнить власну цікавість, але чи матиме воно справжнє значення? Тому якщо сповідувати індивідуальний підхід до учнів, то для Дзіня Дженя я визначив би нагальне завдання — більше вчитися й поглиблювати знання у знайомій сфері. Бо лише повністю оволодівши тим, що вже знаєш, можна просуватися в пошуках невідомого, але справді важливого. Я чув, що минулого року ви поверталися до своєї країни і привезли надзвичайно цінні книжки. Гостюючи у вас позаминулого разу, я хотів попросити почитати деякі, але побачив застереження, наклеєне на книжковій полиці: позичити книгу краще не просити. А тепер думаю, якщо ви можете зробити виняток, то найліпше — для Дзіня Дженя. Адже завдяки читанню книжок, як відомо, здобудеш золоті палаци.
Проте така розмова викликала небажання в Лісєвіча.
Насправді багато хто знав, що в ті роки на факультеті математики ходила теорія двох дивних пунктиків. Перший пунктик був у жінки-професора Жон Їньї (пан-Жон): вона зберігала вірність кільком листам замість живого чоловіка й відмовляла всім залицяльникам. Другий пунктик був у заморського професора Лісєвіча: до кількох шаф із книжками він ставився, як до дружини, й нікому не дозволяв до них торкатися. Тож коли Лілі-молодший казав про книжки, він у душі глибоко сумнівався, що Лісєвіч його послухає, — можливість того, про що він говорив, була дуже маленькою. У математиці вона виражалася б комою десяткового дробу, а то й узагалі відкидалася б унаслідок округлення. Відкидати — отже не рахуватися з нею, це те саме, що її немає.
Саме тому, коли якось увечері Дзінь Джень за столом обмовився, що Лісєвіч позичив йому дві книжки й дозволив надалі користуватися його бібліотекою, у Лілі-молодшого лунко тьохнуло серце. Він зрозумів, що хоча вважав себе далеко попереду інших, Лісєвіч давно його випередив. Так Лілі-молодший якнайчіткіше побачив справжнє місце Дзіня Дженя в душі Лісєвіча — там із ним ніхто не може зрівнятися. Щодо високої оцінки знань хлопчика й пов’язаних із ним надій Лісєвіч далеко обійшов Лілі-молодшого й навіть вийшов за межі його очікувань і сподівань.
Більше про книжку можна дізнатися на Facebook-сторінці видавництва.
Улюблений сайт літературної критики
