Чого я навчилася, працюючи над своїм найбільшим репортажем.
Від редакції: Репортаж Віри Курико «Чернігівська справа Лук’яненка» здобув перше місце на сьомому Конкурсі художнього репортажу ім. Майка Йогансена «Самовидець». Після перемоги Віра продовжила прискіпливо досліджувати цю тему, поглибивши її. На початку весни у видавництві «Темпора» виходить дебютна книжка Віри Курико — історичний репортаж-реконструкція «Вулиця причетних. Чернігівська справа Лук’яненка».
Це книжка не про агентів чи працівників КДБ, а про простих людей, яких КДБ залучило до того, щоб вдруге ув’язнити українського дисидента Левка Лук’яненка, коли він мешкав із першою дружиною в Чернігові. Ця історія про звичайну людину, яка вечеряє на своїй тісній кухні, доки влада вирішує, як позбутися «шкідливого елемента». Ця книжка про пересічну людину, яка не знає, бо не думає про свою причетність.
Непоказні люди, яких радянська система використала для того, щоби відправити в табори одного із найвідоміших українських дисидентів. Хто вони? Чи пригадують власні непримітні дії та слова й чим вони були: підтримкою, самозахистом, компромісом чи пристосуванням, що перетворилося в ремесло? Чи готові прийняти сьогодні нові умови так, як прийняли попередні, і жити в місті, де одну із найважливіших вулиць назвуть на честь людини, якої так боялася радянська влада, і для нищення якої залучила усіх, хто не противився? Чи не перетворилося пристосування в частину повсякденності?
Понад рік я працювала над невеликою книгою репортажів, частково реконструюючи події сорокарічної давнини і те, як радянська тоталітарна система нищила одну людину, залучаючи до цього інших людей, які часто й не встигали цього зрозуміти.
Цю історію я розповідаю на прикладі двох років життя Левка Лук’яненка в Чернігові, де він мешкав після першого ув’язнення і звідки пішов на наступне. Працюючи над історичним художнім репортажем, я поволі усвідомлювала, чому люблю минуле дужче від теперішнього, і сформувала для себе сім тез, якими хочу поділитися.
1. Тема історичного репортажу не завжди лежить в архіві
Відколи в Україні розсекретили радянські архіви КДБ, з’явилося багато матеріалів на їхній основі. Нині створили онлайн-курс про те, як із ними працювати.
У моїй майбутній книжці безліч інформації з п’ятнадцяти томів архівної кримінальної справи чернігівського періоду Лук’яненка. Проте розсекречені документи не були причиною почати історію. Архів став допоміжним елементом, до якого мене привели розмови.
Я саме поверталася додому з роботи, коли побачила новину, що помер Левко Лук’яненко. Багато чернігівців написали у своїх соцмережах, що дисидент кілька років жив у Чернігові, тому варто перейменувати вулицю, де він мешкав, на його честь. Наступними днями я пішла до його дев’ятиповерхівки, щоби поспілкуватися з мешканцями про те, як вони його пам’ятають, і зробити невеличку статтю для міської газети. Разом зі мною туди кинулися чи не всі місцеві видання. Тим часом у місті назрівав конфлікт щодо того, чи варто перейменовувати вулицю.
Коли ж я спілкувалася з жителями будинку Лук’яненка, то помітила, що люди говорять неохоче й намагаються швидше закрити тему. Здалося, що вони просто втомилися від журналістів. Але обдумавши вдома кілька реплік, на кшталт, «ніхто нічого не знав», «я не вчиняла йому нічого зло», я задумалася. Чи все було гаразд у їхніх стосунках із Лук’яненком? Розпитавши тих, хто так чи інакше знав Левка через спільні інтереси, я дізналася, що КДБ, не даючи спокою Лук’яненку, не давали його й деяким сусідам. З того дня я ходила до будинку щовечора.
Водночас, після виходу першого короткого матеріалу, моєму тодішньому редактору зателефонував, здається, читач, який працював у містечку Городня на Чернігівщині. Там відбувався другий суд над Лук’яненком. Він сказав, що одна відома в Чернігові людина була на суді свідком і свідчила не на користь Лук’яненка. Через кілька тижнів подзвонили особисто мені. Незнайомець сказав, що має дещо розповісти, якщо я ще цікавлюся чернігівськими роками Левка. Виявилося, що знову йдеться про ту саму «відому людину».
Отож, я мала прізвище, але не мала розуміння, як саме ця людина стосується і Лук’яненка, і суду.
Ще пізніше колишня мешканка будинку Лук’яненка розповіла: родина, яка часто навідувала Лук’яненка у квартирі, пізніше зрадила його. Жінка не пам’ятала прізвища, лише ім’я жінки та її зовнішність сорокарічної давнини.
Усі ці події підштовхнули мене попросити в Чернігівському архіві СБУ кримінальну справу Лук’яненка, яку, як виявилося, передали до Києва. Між іншим, працівниця архіву, яка бачила справу, назвала прізвище одного зі слідчих, що й досі жив у Чернігові. За допомогою телефонного довідника я знайшла слідчого раніше, ніж отримала кримінальну справу.
Зрештою, розсекречена справа допомогла структурувати та зрозуміти нечіткі спогади людей.
2. Знайти людину не складно. Складно її розговорити
Усі герої репортажу точно жили в Чернігові сорок років тому. Сотні сторінок допитів зберегли їхні тодішні адреси проживання та місця роботи. Виявилося, що майже всі досі живуть за тими самими адресами. Лише один із моїх героїв покинув свій будинок за десять років до того, як я постукала в його двері.
У телефонних довідниках є номери домашніх телефонів героїв, проте дзвонити я наважувалася лише тоді, коли не було іншого виходу. Адже коли запитуєш про неприємне минуле, ліпше, аби людина тебе бачила. Бо й сама я не певна, що би відповіла, якби невідомий голос у слухавці сказав: «Я знаю, що в 1970-х роках до вас постукали радянські спецслужби й попросили…».
Лише тричі я дзвонила до потенційних героїв, бо не мала їхньої адреси. Двоє з них категорично відмовилися зі мною говорити й навіть кричали, що я їх тривожу.
Тому я стукала у двері, щоби мати більше часу пояснити, хто я й чого хочу.
Хоч на два десятки адрес я витратила чимало часу. Були випадки, коли на перепланованій вулиці потрібний будинок довелося шукати майже тиждень.
Люди реагували по-різному. Хтось насторожувався й зачиняв двері. Хтось хотів обмежитися кількома словами. Але здебільшого мене впускали в дім. Це не означало, що людина вже готова говорити. Я розуміла, що маю не так багато часу і, можливо, другої спроби не буде. Часу потоваришувати не було. Тому я переказувала кожному все, що знаю, і просила розповісти мені найважливіше, чого я не знаю. Найчастіше це спрацьовувало.
Прохання без конкретики залишало людям простір для маневру й можливість сказати те, що вони вважали за потрібне, а щось приховати. Та й навряд чи у двогодинній розмові з конкретними запитаннями я змогла би дізнатися більше.
Найбільше вразило, як прикутий до ліжка чоловік сказав, що давно чекав, коли хтось прийде й запитає про ці події.
3. Варто відкладати останню спробу до останнього
Моя найважливіша героїня — перша дружина Левка Лук’яненка Надія Никонівна — виявилася найбільш недоступною. Кілька разів мене попереджали, що її не варто чіпати. Кілька разів мені казали, що вона мені не відчинить. Понад пів року я стукала до неї марно. Кілька разів розминалася з нею на лавці біля під’їзду. Зневірившись, я облишила спроби на кілька місяців, і за рік після смерті Лук’яненка знову постукала, запевнивши себе, що це востаннє.
Двері прочинилися. Переді мною постала худенька постать майже дев’яностолітньої жінки, яка не мала бажання говорити про ті часи. Я попросила відповісти на одне лише запитання. Я імпровізувала, аби не втратити можливість. Ідучи коридором їхньої квартири, я обдумувала сотні запитань, які варто поставити жінці, яка двадцять сім років чекала одного з найвідоміших дисидентів із в’язниці й розлучилася з ним.
Коли ми сіли за стіл, я запитала: «Що було для вас найважливішим?». Її відповідь тривала кілька годин.
4. Надмірне захоплення роботою викликає… появу поліції
Про комічне. Коли я планувала йти до пенсіонера, колишнього слідчого КДБ, мені сказали, що він може виявитися грубим і хтозна як відреагувати на розмови про Лук’яненка. Про всілякий випадок я залишила його адресу близькій людині й пожартувала: «Коли за п’ять годин не повернуся — шукай мене».
Колишній кадебіст виявився настільки привітною та інтелігентною людиною, що я, забувши телефон далеко в кишені пальто, пила з ним каву та говорила, не звертаючи уваги на час.
Коли після чотирьох годин розмов помітила, що стемніло, то поглянула на телефон. Там було кілька десятків пропущених викликів і саме телефонувала поліція, яка їхала шукати мене.
Як виявилося, людина, якій я залишала адресу, розхвилювалася, коли я чотири години не з’являлася в мережі, й, не додзвонившись мені, попросила поліцію перевірити, чи все гаразд. Людина телефонувала з Києва, тому до чернігівської поліції повідомлення дісталося перекрученим: прохання перевірити перетворилося ледь не заяву про зникнення журналістки.
5. Поряд із репортерською удачею зажди є репортерська невдача
Або ж репортерська недалекоглядність. Або пихатість. Або надмірна захопленість, а відтак — засліпленість успіхами.
Здебільшого мої герої — літні люди. На початку пошуків, коли ще не йшлося ні про репортаж, ні про книжку, я не мріяла застати хоч когось. Але виявилося, що більшість іще живі. Так я перестала хвилюватися, що не встигну. Пошуки сповільнилися. Це була найбільша помилка.
Однією із найважливіших героїнь моєї книжки мала стати Валентина — дружина брата Лук’яненка. Саме вона могла прояснити чи не найважливішу білу пляму цієї історії. Проте зустріч із нею постійно відкладалася. Аж доки стало запізно. Те, що знала лише вона, було втрачено.
Це було доволі легко передбачити насправді. Розуміючи, що мої герої мають за вісімдесят років, я мала би спочатку обійти всіх, а потім сідати писати. А я дозволяла собі тижнями відпочивати після кожної адреси, займаючись іншими справами.
За кілька днів до того, як я мала прийти до пані Валентини, я прокинулася від повідомлень, що розривали телефон. Дружина брата Лук’яненка — померла.
6. Немає неважливих історій
Працюючи над книгою про людей, яким так чи інакше довелося співпрацювати з КДБ, що прагнув ув’язнити Лук’яненка, мені страшенно хотілося почути історії про шпигунство, таємні зустрічі, знищені долі чи тяжкі моральні муки. Натомість я чула найпростіші історії, дії в яких могли обмежитися одним днем і одною квартирою, де не було ні страждань, ні очевидної драми.
Проте з часом я зрозуміла, що кілька простих побутових монологів людини про те, що вона не могла вчинити інакше, складаються у велику та болісну сповідь цілого покоління.
Один із моїх героїв, що в радянський час із запалом критикував та засуджував дії Лук’яненка на роботі, сьогодні щиро не може пригадати, за що він його засуджував. Часто важлива іноді не історія, а те, як людина її відфільтрувала в собі за сорок років, і те, що вона готова чи не готова розповісти.
7. Минуле, попри те, що в ньому вже нічого не станеться, також важливе
Коли я працюю з минулим, мене охоплює трепет, але водночас доймає думка: «Навіщо я це роблю? Кому буде цікаво те, що сталося сорок років тому? Те, чого вже не змінити, те, що так мало змінює зараз? Копирсаючись у минулому, чи я як авторка не шукаю легших шляхів? Чи не складнішою була б робота із сьогоденням, із тим, що відбувається саме зараз і що, здається, найбільше визначає наше завтра?»
Та за рік роботи я зрозуміла, що в минулому багато ключів до сьогоднішніх подій. Адже дивлячись у нічне небо, ми захоплюємося тисячами вогників, що світять нам із минулого. Але те, що ми неозброєним оком бачимо вночі у небі, вже, ймовірно, не існує тисячі років. Проте для вчених — це джерело знань про нас тодішніх, теперішніх і майбутніх. Гадаю, з минулим у репортажі — те саме.
З дитинства мене не полишало відчуття суму від думки, що хтось із минулого щось не договорив. Я думала про це, втрачаючи літніх бабусь у своєму селі, у яких не встигла розпитати про війну чи Голодомор. Я перечитувала спогади, записані сільським музеєм, і помічала важливі деталі, які ніхто не уточнив. Одна із жительок мого села сказала, що від голоду в 33-му помирали лише ті, хто не працював. Інша жінка сказала, що влада відбирала в людей навіть горнятко з останнім зерном. Чому їхні свідчення так різняться, коли вони жили на одній вулиці? Хто зараз про це розповість? Глобально це розтлумачать історики, але все ж — як так сталося саме на цій вулиці?
Працюючи над історичним художнім репортажем, я запитую себе, чи не ховаються в спогадах наших попередників якісь ключі, які ми не вхопили, не перевірили їх. Шум неналаштованого на жоден канал телевізора, ймовірно, не надто нас цікавить, поки ми не дізнаємося, що він — ймовірний відгомін Великого Вибуху. Це захоплює.
Тому я хочу працювати з привидами минулого. Я — мисливиця за привидами. Принаймні хочу такою бути. Я хочу ще раз почути привидів, щоби впевнитися — вони все нам розповіли. Поруч із цим завжди постає ще одне запитання: а чи хотіли вони нам усе розповісти? Тому я намагаюся бути обережною й не розповідаю все, що знайшла. Описуючи те, що я дізналася, водночас залишаю маленькі ключі— можливо, вони ще комусь знадобляться.