Є така відома історія: коли машиністка повертала Томасу Манну перший том «Йосипа та його братів», то сказала: «Ну от, нарешті я знаю, як воно було насправді». Манн посміявся – і дарма. Та машиністка вже давно пішла у засвіти, а справа її жива.
Немала частка читачів – і, що гірше, авторів – переконана в тому самому: історичні романи мають розповідати про те, «як воно насправді було». Тобто для цих людей літератури ХХ століття просто не існувало (Кокотюха принаймні чесно в цьому зізнається). Не було Фолкнера, Манна й Вайлдера, які писали не про війну Півночі й Півдня, не про біблійних патріархів і не про вбивство Цезаря. Поготів не було Еко, Павича й Баєтт; не було навіть Загребельного, який намагався поєднати західну поетику з радянською ідеологією – і, хоч це й дивно, поетика перемагала.
Люди, які вважають себе борцями з усім радянським, останнім часом активно рекламують «Марусю» Марка Вовчка й «Облогу Буші» Старицького: ці повісті так нагадують оповідки про піонерів-героїв із їхнім культом смерті-самопожертви, – а дитячі враження непереборні. Дехто навіть не застав СРСР, а все одно вірить у великі чесноти цих творів – чому?
Бо від історичної прози наше колективне несвідоме вимагає пізнавальності й патріотичності, а не естетики й думки. Якщо до двох головних компонентів додати в помірних кількостях еротику («дивувався повнявому випуклому сраченяті»), то й вийде бінґо, джек-пот і флеш-рояль – тобто «Чорний Ворон» Шкляра, популярність якого мала б лякати не менше, ніж популярність «Кварталу», – але чомусь не лякала.
А веду я до того, що радянські рецепти історичної прози (які, натомість, були граничним спрощенням дореволюційної масової белетристики) в сучасній українській літературі досі живі; надто живі. Таня Малярчук здивувалася, коли кілька критиків – і я зокрема – назвали її роман «Забуття» саме «радянським». Ну, так, бо це типова книжка із серії «Пламенные революционеры», тільки замість якогось Цюрупи Липинський, а за дєдушку Лєніна – Богдан Лепкий.
Ну, ось вам іще два романи про полум’яних революціонерів… перепрошую, кирило-мефодіївців. Не перші, звісно: ще 1985 року Роман Іваничук отримав Шевченківську премію за роман «Четвертий вимір», присвячений Миколі Гулаку (теж доволі традиційний і слабкий).
Вочевидь, існує певна суспільна потреба – інакше книжки Олега Криштопи й Олександра Гавроша не вийшли б майже одночасно. І зрозуміло, яка саме потреба: сучасне, доволі стихійне переосмислення Шевченка потребує якщо не переосмислення, то принаймні пізнання історичного контексту, в якому він існував. Та й інші братчики – Куліш, Костомаров – постаті, повз які не пройти. Три томи з матеріалами жандармської справи про «украйно-слов’янське товариство» видані рівно 30 років тому; природно, в усіх біографіях Шевченка йдеться про братство, донос студента Петрова, арешти й кари. Бери й пиши. «What can possibly go wrong?» – як кажуть у горор-фільмах.
(Поґуґлив. Одна критикиня побачила в романі Криштопи «деміфологізацію» подій – чого там немає й близько. Один казуальний читач зауважив, що книжка варта уваги «принаймні тому, щоб побачити героїв книги з іншого боку, не з того якого ми знали їх завжди», – і це означає лише, що він узагалі з жодного боку їх не знав. Ще один – маніяк-шевченколюб – загорлав, що Криштопа спирався на згадане повище «совєтськє видання» 1990 року, де нібито немає «секретних справ, у яких все найцікавіше»: «що москалі дозволили видати, те наші манкурти і видали». Ні, навіть невдалі романи не заслуговують на таких читачів. З іншого боку – ось фахова, стримана, але насправді нищівна рецензія Роксани Харчук на «Братство» [https://zbruc.eu/node/91586].)
Із двох синхронних романів більший розголос мала книжка Криштопи – бо й видавництво сучасніше, й оформлення значно краще. Але написані ці романи абсолютно однаково: автори беруть добре відомі фахівцям документи й перетворюють історичних осіб на якихось андроїдів, що розмовляють цитатами з писемних джерел. А «документи брешуть, як люди», – казав Юрій Тинянов; і навіть коли не брешуть, треба вміти їх інтерпретувати.
Засадничою вадою «історико-документальних романів» є неможливість для пересічного читача відрізнити авторську вигадку від чергової цитати. Або навіть коли якийсь фрагмент вочевидь є цитатою звідкись – то звідки саме? В романі Гавроша в Костомарова починаються галюцинації – історик справді був у казематі на межі божевілля, – а чує він петербурзькі чутки щодо братства, дослівно взяті зі щоденника Ніколая Момбеллі. Це, звісно, усвідомлений прийом – але він не працює.
Ще більш промовисті випадки, коли задля ефектності автор відходить від фактів так далеко, як може. Не бачу в цьому нічого поганого… але в інших жанрах (умовно – «Дюма» чи «Вайлдер»: не задля історичної інформації ми їх читаємо). Треба дуже добре знати історію, аби нею нехтувати; треба бути дуже правдивим, аби не зважати на правдоподібність.
А що ж у наших романах?
Ось у Гавроша влітку 1846 року Петров гуляє Києвом разом із кирило-мефодіївцями і люто заздрить Шевченкові як поету і ловеласу. Мотивація для доносу не гірша за інші – але до жовтня 1846-го Петрова не було в Києві (Куліша, до речі, теж не було, всупереч Гаврошеві), й з усіх братчиків донощик більш-менш тісно спілкувався лише з Гулаком. Як Петров через кілька років попався на крадіжці документів ІІІ відділу, Гаврош теж переповідає, м’яко кажучи, неадекватно реальності.
А ще ж є «собака, який не гавкав», – тобто факти не викривлені, а просто зниклі: читач про них навіть не дізнається, бо звідки ж? Романи вже розказали, «як було насправді». І в Криштопи, і в Гавроша імперську владу зображено цілком мерзенною; не можна сказати, що вона на це не заслуговує, але… Був у Києві, як відомо, цивільний губернатор Фундуклей. Криштопа показує його побіжно («Фундуклеєвій радості не було меж. Така халепа, мало не позбувся посади через дурню і вільнодумство, але вдалося швидко з усього цього виплутатися»), Гаврош не згадує Фундуклея зовсім. Знущався з арештованого Шевченка, сатрап такий, – що про нього ще сказати? Між тим, Фундуклей намагався попередити Костомарова про неминучий арешт, аби той устиг знищити компромат! Суттєва деталь, хіба ні? Першу редакцію спогадів Костомарова, де про це йдеться, не перевидавали, навіть уривками, понад півстоліття, а спогади донощика Петрова – понад вісімдесят, але…
Але це – ще одна проблема романів Криштопи й Гавроша, та й «художньо-популярного жанру» загалом. Такі автори, як правило, погано орієнтуються у джерелах поза доволі нечисленними і, в принципі, загальновідомими. Те, що навіть відомості з цих джерел – новина для багатьох читачів, дещо каже про стан нашої науково-популярної літератури, але ще більше – про самих читачів. Цікавилися б – знали б, але треба принести, розжувати і вкласти у дзьобики.
Там, де немає знання фактів (або прагнення викласти їх якнайточніше), неминуче постають ідеологічні викривлення. І ось – у Гавроша Костомарова хоче застерегти ніякий не Фундуклей, а поляк Юліан Беліна-Кенджицький. Той узагалі-то терпіти не міг Миколу Івановича, і цей епізод – результат хибного тлумачення уривка зі щоденника Кенджицького, а також прагнення провести тему єдності українців і поляків у боротьбі «за нашу і вашу свободу». Про зовсім анекдотичну помилку Криштопи – цісаревич Алєксандр став у нього Алєксєєм (Олексієм) – рецензенти вже писали. Ну, справді, син Ніколая Першого чи Другого – яка різниця. Ляп випадковий, але наскільки ж показовий.
Погане знання конкретного матеріалу, звісно, означає й погане розуміння епохи. А як її зрозуміти? Ну, звісно, перенісши на ХІХ століття уявлення про ХХ. Криштопа тут принаймні відвертий. Його роман починається з декларації:
«Ця історія трапилася давно, але могла б відбутися практично в наші дні. Нічого ж не змінилося, крім технологій і рівня жорстокості. Третє відділення назвіть ФСБ, імператора – президентом, візки та екіпажі замініть автомобілями, листування – мейлами, – і матимете абсолютно сьогоднішню історію. Про Росію і Україну. Про Третій Рим, тобто Райх, вічну імперію. Та сама риторика, те ж “православіє, самодєржавіє, народность”, той же нічим не вмотивований страх і огида перед Заходом…»
Боюся, ані автор, ані його вдячні читачі не усвідомлюють, наскільки ця логіка радянська – точніше, пізньорадянська, часів згаданої серії «Пламенные революционеры»: ІІІ відділ – псевдонім КДБ, декабристи – натяк на дисидентів. (Фільм «О бедном гусаре…» пам’ятаєте?) Ні, так не було. Жандарми – не КДБісти і тим більш не ФСБісти; навіть Ніколай І – не Путін. І коли риторика двох століть дійсно перегукується – вона ніколи не стає ідентичною. Бо є така штука, як історичний контекст, – звісно, не важливий для памфлетів та алегорій, але необхідний для справжнього розуміння минулого.
(У Гавроша серед достовірних дат з’являється і зовсім абсурдна: «Санкт-Петербург, 31 березня 1947 року». Так, хибодрук – їх у книжці вистачає, – але дуже прицільний. ХХ століття, ХІХ століття…)
Мова, якою розмовляють і думають персонажі, звісно, не може точно й повністю відтворювати справжню мову 1840-х років, хоча б тому, що автори перекладають російську українською. Але анахронізми – так само, як і передмова Криштопи, – засвідчують нерозуміння того, як насправді мислили, а отже, й жили, й діяли ці люди. У Гавроша Куліш каже про «транспортування» речових доказів, а Петров прагне опинитися «в одній ваговій категорії» з царем і жандармами. У Криштопи Орлов розмірковує про «тотальну корупцію» і звертається до Бібікова «Голубчику, дорогий», – тобто про «раньшее время» автор знає хіба з фільму «Собачье сердце».
Ключовий, принципово важливий момент у будь-якій праці про кирило-мефодіївців – це відповідь на просте питання: чому Дубельт і його підлеглі робили все, аби применшити значення братства, і змушували Білозерського з Костомаровим свідчити про його панславістичний характер і лояльність до царської влади? Гаврош над цим узагалі не замислюється, для Криштопи очевидно, що клята владаТМ хотіла винищити український національний рух, але Ніколая І не зацікавила змова без участі військових, а Дубельт захотів стати для арештованих братчиків «божком» і проявити милосердя. Це наочний приклад того спрощення і викривлення, про яке писала Р. Харчук у згаданій рецензії. У популярному викладі спрощення неминуче – а от викривлення виникає тому, що автор, професійний журналіст, як і більшість наших професійних журналістів, не намагається побачити систему, частиною якої є окремий факт, і радо звертається до домислів і екскурсів у Дубельтову психологію. А щоденник Дубельта і його спогади збереглися. А те, що він писав про Шевченка і його нібито розкаяння треба було хоча б згадати – принаймні для спростування. Але ні, нащо ускладнювати чорно-білу картинку.
Почнемо з того, що імперська влада взагалі не дуже розуміла, з ким має справу. Що Шевченків «Сон» – це «пасквіль» на царську родину, жандарми побачили, а складну символіку «Великого льоху», звісно, ні. Вони навіть вирішили, що вірш Костомарова «Діти слави…» («Слава, честь тобі вовіки, / Орле наш двоглавий!») – це твір Шевченка. По-друге, начальство ІІІ відділу зрозуміло, що проґавило існування таємного товариства, й хотіло довести його відносну невинність. Дурні малороси – але, крім Шевченка і Гулака, не вороги. І, по-третє, справа торкалася зовнішньої політики. Панславісти в західних землях, з одного боку, підривали імперський лад (Ніколай І гостро відчував «класову солідарність» з іншими правителями), а з іншого – справді прагнули перейти під російську владу (див. поему Яна Коллара «Донька Слави»).
Усе складно.
Так, усе складно, але ж яка спокуса представити все пласким і двовимірним! Хто не з нами, той, як відомо, проти нас: тому-то Куліш – Куліш! – в романі Криштопи такий карикатурний. Поводився під час слідства він справді не дуже гідно, але у «Братстві» він ніби зійшов зі сторінок радянських видань: антагоніст святого мученика Тараса, ненависник козацтва й узагалі запроданець. «Буржуазним націоналістом» його не названо лише тому, що тепер це вже комплімент. Треба нагадати, що саме завдяки Шевченковому посланню «І мертвим, і живим…» Куліш почав ставитися до козацтва критично? Ну, мабуть-таки слід, а то й Шевченко проголосять запроданцем.
Підсумок: «широкий український читач» отримав дві поганенькі книжки. Хай краще читає біографію Шевченка, написану Іваном Дзюбою, – нічого більш «популярного» в нас немає. А українські письменники хай беруть до рук класику світової історичної прози ХХ століття і не виходять зі шкільної кімнати, поки не зрозуміють, нащо вона така і як її прийоми можна використовувати на вітчизняному матеріалі. От Софія Андрухович принаймні знає, як.
І нехай кілька років не чіпають Шевченка. Романи про великих людей взагалі нечасто бувають вдалими, а якщо пекти їх, говорячи словами Драгоманова, із «зерна, яке перележало в коморі»… Виходить глевке – хоч коники ліпи.
