Художній чи репортаж?

Як написати репортаж,  який потрапить у десятку найкращих на конкурсі «Самовидець»

До дедлайну 8-го конкурсу художнього репортажу ім. Майка Йогансена «Самовидець» лишилося трохи більш ніж два тижні. 25 січня 2020 року  –  останній день, коли ми приймаємо ваші тексти. Звичайно, за цей час іще можна встигнути з нуля написати непоганий текст, але в ідеальному світі ці два тижні варто витратити на завершення і шліфування репортажу. Це час, коли потрібно дати тексту відлежатися, потім неспішно перечитати його ще раз, внести останні правки, дати йому влучний заголовок  і відправити на конкурс. І, за змогою, з усіма комами, крапками і тире (саме тире, а не дефісами чи подвійними дефісами).

Щороку до журі «Самовидця» потрапляє багато дуже різних текстів. Й одразу помітно, хто з авторів довго працював над темою і загалом відповідально підійшов до роботи над своїм текстом, а хто написав усе поспіхом, притрусивши текст зайвими деталями, кучерявими метафорами, і — без заголовка й розділових знаків — відправив на конкурс.

Я курую «Самовидець» уже три роки, за цей час прочитала близько трьох сотень дуже різних репортажів, що надійшли на конкурс. Серед них — чудові й просто хороші репортажі, але так само чимало текстів, що наганяють сум і дратують. І тут мені йдеться не про сюжети, героїв чи авторський стиль, який у художньому репортажі може бути дуже різним, а про увагу, відповідальність і повагу до тих, хто працюватиме з вашими текстами потім. Отже, в цьому блозі я коротко розповім про основні моменти, на які конкурсантам варто звернути увагу.

Минулого року на конкурс надійшла майже сотня текстів. Але також — кілька десятків оповідань, віршів і навіть п’єс, а ще — один величезний роман. Звідси порада номер один — завжди читайте умови конкурсу. Я розумію, що це нудно, але дуже корисно. Саме в описі до конкурсу ви знайдете відповіді на більшість питань — що це за жанр такий, художній репортаж, який максимальний обсяг конкурсного тексту, якою мовою його писати, коли дедлайн, хто в журі тощо.

А ще там само ви прочитаєте тему конкурсу і її детальний опис. Бо відскановані газетні замітки про винищення червонокнижних рослин, еротично-порнографічні оповідання, церковні замальовки — це все може бути цікаво, але не для конкурсу «Самовидець». Є тема — «Як ми змінюємось», і є жанр — художній репортаж. Це рамки, за які не треба заступати, якщо вирішили брати участь у конкурсі. Насправді ж обмежень небагато, адже так?

Ще одна поширена проблема текстів, що надходять на конкурс, — відсутність заголовку і якась патологічна нелюбов деяких авторів до розділових знаків. Звичайно, усі ми неідеальні й в тексті можуть бути одруківки чи пропущені розділові знаки. Не це визначає, чи хороший репортаж. Але надсилати текст без пробілів, без розділових знаків, без абзаців і без заголовка, а часом ще й різними шрифтами — це на що сподіватися? Що, якщо текст переможе чи потрапить у десятку фіналістів, то кураторка або члени журі придумають заголовок? Якщо автор чи авторка не надто переймається своїм текстом, то чому інші мають ним перейматися?

Тож якщо вам дуже важко запропонувати влучний заголовок для свого тексту — придумайте хоч якийсь. Це краще, ніж надсилати текст без нього. Тому тут є корисна порада: не дописувати репортаж в останню ніч, а хоча б у передостанню, тоді він зможе полежати кілька годин і є надія, що автор його ще раз перечитає. Тоді, можливо, і кількість помилок буде меншою, і заголовок з’явиться.

Ще одна поширена практика серед конкурсантів — трактувати одну з умов художнього репортажу — особистий досвід автора — надто буквально. На практиці ця умова означає, що автор, працюючи над текстом, особисто спілкується з героями репортажу, їздить у ті місця, які описує в тексті, пише про речі, які з ним стаються. Якщо проаналізувати надіслані тексти, то багато авторів розуміють поняття власного досвіду буквально, надсилаючи на конкурс автобіографії, написані кучеряво, з епітетами, метафорами й ліричними відступами. Кілька учасників починали свої автобіографії з пологового й закінчували сьогоденням. Такі тексти не мають майже нічого спільного ні з репортажем, ні  із заявленою темою конкурсу. В основі репортажу може бути ваша особиста історія, але це має бути саме репортаж.

Чотири роки тому, коли я вирішила взяти участь у конкурсі художнього репортажу «Самовидець», то дуже приблизно уявляла, що це за жанр. Я ніяк не могла визначити для себе, наскільки далеко я можу зайти у художності, чи мої розмірковування, алюзії, ліричні відступи не нашкодять тексту — багаторічний досвід роботи в щоденній газеті давався взнаки. За цей час багато чого змінилося: вийшло ще більше перекладів репортажів іноземних авторів, почали з’являтися репортажні книжки українських авторів та авторок, про репортаж почали писати й говорити. Зрештою, з’явився потужний сайт, який спеціалізується включно на якісних художніх репортажах — Reporters. Цього року редакція видання підготувала детальний онлайн-путівник жанром художнього репортажу, який варто прочитати і мати під рукою (у закладках).

Щороку серед надісланих текстів є дві досить великі категорії, які й дали назву цьому блогу. Це  —  художні твори та журналістські репортажі, які можна окреслити, як: «Нещодавно відбулась прем’єра…». Складається враження, що деякі автори зі словосполучення художній репортаж (його ще називають літературним) обирають лише одне слово — або художній, або репортаж. Тож тут варто вкотре наголосити, що художній репортаж — це документальна проза, нон-фікшн. А щоб краще зрозуміти його особливості — зверніть увагу на лінки в кінці цього блогу: вони допоможуть краще зрозуміти, як готуватися і писати художній репортаж, на що звернути увагу і без чого в принципі не може бути хорошого тексту.

Ще одна тенденція, яка, втім, змінюється останні кілька років – це перевага репортажів-ковзань серед надісланих на конкурс текстів. Значно менше (але щораз більше) надходить на нашу пошту репортажів-занурень, а часто саме вони потрапляють у десятку найкращих, що логічно. Інколи читаєш історію про якогось дуже крутого героя чи героїню, але далі описів і переповідання неважливих деталей автор, на жаль, не йде. Втім, останні кілька років репортажів-занурень стає все більше – і це страшенно втішно.

Ще одна риса, яка об’єднує чимало надісланих на конкурс текстів, — це дуже буквальне трактування художності. Забагато описовості, метафор, епітетів, перевантаження тексту неважливими, зайвими деталями, невміння відсікати зайве й лишати найважливіше. Кілька класних метафор, красномовна деталь, важливий опис чогось або когось  можуть зробити історію виразнішою. Але якщо самої історії в тексті немає, то кучерявість мови цього ніяк не виправить.

Звідси ще одна порада — вмійте визначати важливе  і скорочувати та викидати зайве. Це складно й навіть боляче. Особливо, якщо справді довго й натхненно працюєш над текстом. Але повірте, майже в кожному тексті, особливо якщо він великий за обсягом, є уривки, які можна сміливо викидати. Текст від цього тільки виграє. Хороший репортаж не обов’язково має бути величезним.

Тут я загадала лише основні моменти, які щороку присутні у конкурсних репортажах. І це ті моменти, які легко можна виправити, якщо поставитися до свого тексту відповідально і мати достатньо часу.

Насамкінець хочу сказати і про ті речі, які щороку мене тішать. Найперше  — те, як автори та авторки щораз цікаво й часом дуже неочікувано інтерпретують теми. Це завжди інтригує, надихає та приносить справжнє читацьке задоволення. З кожним роком стає дедалі більше цікавих ракурсів і неочікуваних поглядів на заявлену тему й дедалі менше буквального її трактування. Це означає, що автори та авторки пробують, шукають та експериментують, а не йдуть найочевиднішим шляхом. Це дає надію.

Усе більше надіслані на конкурс репортажі є саме художніми репортажами. Справді хороші історії та цікаві сюжети. І все більше майстерності в тому, як ці історії розказано. Герої та героїні тут живуть, розмовляють, сміються, плачуть, виправдовуються, грубіянять, жартують. Вони є справжніми та живими. Їм віриш. Їм співчуваєш або, навпаки,  відчуваєш до них неприязнь. Усе по-чесному.

Дехто з авторів та авторок, що дебютували на «Самовидці», тобто написали свій перший у житті художній репортаж саме на конкурс, потім продовжують працювати з цим жанром. Із кожним текстом бачиш, як зростає їхня репортерська майстерність. Це все дає надію на розвиток і розквіт нового українського репортажу вже в найближчому майбутньому.

Тож чекаємо ваші тексти до 25 січня 2020 року включно. І обов’язково прочитайте тексти, інтерв’ю, поради за лінками, зібраними нижче. Успіху!

19 посилань, на які варто варто звернути увагу тим, хто хоче писати художні репортажі, та тим, хто просто хоче краще зрозуміти цей жанр:

1. Головне репортажне медіа країни —  Reporters. Тут можна прочитати десятки справді класних художніх репортажів.
2. Посібник від Reporters. — «Репортаж &крапка». Це 25 порад і трохи більше історій для тих, хто планує або вже пише художні репортажі.
3. Переможці «Самовидця» різних років розповідають, як і про що писати художні репортажі, де шукати теми, як спілкуватися з героями, які існують проблеми стилю та про інші цікаві речі. Читайте у матеріалі кураторки конкурсу Марії  Семенченко «Географія змін у фокусі художнього репортажу».
4. Про її Величність Деталь, метафору-інтригу, ампліфікацію, масштабування та інші важливі і цікаві стилістичні прийоми читайте у матеріалі  Марії Титаренко «Ключі до нон-фікшну: правдивіше за реальність».
5. Про мультиперспективізм, багатоголосся, мистецтво перевтілення, несподівані ракурси, ґонзо, сенсибельність та авторів, які активно використовували і використовують ці прийоми у своїх текстах – читайте у матеріалі Марії Титаренко «Ключі до нон-фікшну: мистецтво змінити ракурс» .
6. Про художнє в репортажі, про вміння авторів поєднувати цеглинки фактів за допомогою цементу художніх прийомів, про використання романних технік у нон-фікшні, а також порівнянь, паралелей, портретування героїв, рамкування і закільцювання тексту, про голу правду, яка може вбити – у тексті Марії Титаренко «Ключі до нон-фікшну: як у романі, або Клондайк фактур і персонажів».
7. Про складність балансування між фактом і вигадкою у художньому репортажі, про не/допустимість домислу, про непередбачуваність і польську школу репортажу читайте в тексті Анни Ютченко «Художній репортаж: між фактом і вигадкою».
8. Про правило трьох «С» художнього репортажу та те, що робить репортаж репортажем – читайте у тексті  «Глибина і післясмак. Марічка Паплаускайте – про те, як написати хороший художній репортаж».
9. Інтерв’ю з легендою польського репортажу Ганною Кралль. У ньому всесвітньовідома авторка (її книжки перекладені 76-ма мовами) розповідає про роботу над художніми репортажами, подорожі в часі, Великого Сценариста і про вміння не дати світові себе заглушити.
10. Шість репортерок та один репортер — про війну, больові точки історії та роботу в інших культурних середовищах. Читайте у тексті  «Не існує історій, які неможливо було б розповісти».
11. Письменниця Ольга Карі — про свою дебютну книжку репортажів «Рибка дядечка Завена», родинні історії та нетуристичну Вірменію.
12. Переможниця шостого «Самовидця» Гаяне Авакян — про  життя та роботу в окупації, особисту відповідальність журналістів та свій репортаж «Подарунок для мами». Читайте інтерв’ю тут.
13. Вихідний фру Президент. Уривок із книжки репортажів Ярослави Куцай «Лабораторія Ісландія».
14. Агасі, хац і лаваш. Уривок із книжки репортажів Ольги Карі «Рибка дядечка Завена».
15. Червоні зони. Курдюмівка. Уривок із книжки репортажів Єлізавети Гончарової «(Не)воля».
16. Олеся Яремчук розпитала відомого польського репортажиста і письменника Войцеха Ґурецького про його книжковий триптих — «Планета Кавказ», «Тост за предків» та «Абхазія». Інтерв’ю читайте тут.
17. Розмова з польською репортеркою Малгожатою Реймер – про міста-метафори, занурення в особистість співрозмовника, нову книжку про Албанію і стіни, які доводиться розбивати репортеру. Читайте тут.
18. Олеся Яремчук записала розмову з Катажиною Квятковською-Москалевич, авторкою книжки репортажів «Вбити дракона. Українські революції». Про близькість з Україною, «дубль два» у репортажі, пошук героїв та відсутність геппі-ендів — читате тут.
19. Олеся Яремчук розпитала польського репортажиста Пьотра Ібрагіма Кальваса про його роботу над книгою репортажів  «Єгипет: харам, халяль». Розмову читайте тут.