Шість репортерок та один репортер — про війну, больові точки історії та роботу в інших культурних середовищах.
Цього року в українських видавництвах «Темпора» і «Човен» побачили світ одразу кілька репортажних книжок українських авторів, більшість із них ― дебютні. Також ― кілька хороших перекладів польських репортажистів.
Це ― репортажі з війни, близької і далекої, з інших країн ― Вірменії, Туреччини, Ісландії, а також репортажі про пошуки Бога та історичні. Ми записали історії й думки шести репортерок та одного репортера ― про роботу над книжками, пошук героїв, больові точки історії, репортерство на війні та розуміння іншого й інших. Деякі з наведених цитат були записані під час різних подій на цьогорічному 26 BookForum у Львові, за деякими зверталися до авторів безпосередньо.
Єлізавета Гончарова: «Війна ― це неволя. Працювати і жити в цьому ― дуже важко»
Журналістка, співорганізаторка і кураторка конкурсу дитячого художнього репортажу «Юний Самовидець» пам’яті Степана Чубенка, авторка двох репортажних книжок ― «Десь поруч війна» і «(Не)воля» (видавництво «Темпора»):
― Коли Донбас став точкою крові, якою він є зараз, писати стало набагато важче. І, мабуть, людині, яка весь час перебуває в епіцентрі всього цього, писати про це надважко. Бо коли ти приїздиш в іншу країну, то намагаєшся намацати якісь больові точки, щоб зрозуміти, як і з чим там працювати. Коли ж ти живеш в цьому, тобі не треба намацувати ці больові точки, вони поряд і вони поступово або раптово просто розчавлюють тебе.
Я живу в місті Бахмут, розташованому за 14 кілометрыв від лінії фронту. Я пережила в цьому місті окупацію та звільнення. Я бачила захоплення виконкомів, серед моїх друзів є багато тих, хто був у полоні, хто воював, хто постраждав він бойових дій, є ті, хто загинув… Тема війни ― це і є моє життя останні п’ять років. Писати про це важко.
У першій моїй книжці, яка називається «Десь поруч війна», забагато мене. Це такий гонзо-репортаж. У другій книжці вже багато інших людей, і всі вони шукають виходу з неволі. Воля ― як повітря: коли його не вистачає, починаєш його цінувати. Коли ти потрапляєш в неволю, ти починаєш цінувати свою волю, хоч би якою вона була, як ніколи раніше.
Війна ― це взагалі неволя. Працювати і жити в цьому ― дуже важко.
Войцех Ягельський: «На війні я не шукав героїв, а просто обирав серед тих, хто опинився поруч»
Польський репортажист, воєнний кореспондент, спеціаліст із Кавказу, Африки й Центральної Азії, автор семи репортажних книг («Усі війни Лари» вийшла українською у видавництві «Човен», 2019):
― Традиція польського репортажу існувала ще до війни, але це були класичні тексти. Після війни репортаж став тим видом журналістики, що дозволяв розповідати про речі, не називаючи їх — через цензуру багато чого замовчувалося. Ми писали про одне, щоб ви прочитали інше. Це почалося з Ришарда Капусцінського — хто в Польщі цікавився Ефіопією? А він написав «Імператор» про Хайле Селассіє, але так, що всі в Польщі думали, що він пише про нашого колишнього віце-прем’єра, про корупцію, що була в країні. Ми читали про «Шахіншах» не про Іран, а про владу. У 1989 році цензура зникла. Тоді я написав репортаж про футболіста, що балотувався на посаду президента в одній з африканській країні — і один із читачів мені закинув, що я не помітив, що комунізм пішов і вже можна писати про Качинського.
Художній репортаж наближує журналістів до літератури, а багато хто цього прагне. Він дозволяє шукати різні форми для різних історій. Репортер завжди вважався аристократом серед польських журналістів, який міг дозволити собі більше, ніж інші.
На війні я не шукав героїв, а просто обирав серед тих, хто опинився поруч. У нормальній обстановці складно знайти героїв, що захотіли б говорити про особисте, але на фронті люди самі прагнуть розповісти про трагедію. Моє завдання було в тому, щоб обрати людей, чиї історії розказали б краще про війну, ніж інші. Іноді для цього доводилося створювати збірні образи — наприклад, в Уганді, коли писав про армію викрадених дітей. Але я одразу попередив про це аудиторію.
Усі герої моїх книг — як діти. Неможливо сказати, кого з них я люблю найбільше. Але я можу поділити їх на два типи: публічні особи й ті, кого я сам віднайшов і обрав. Наприклад, Лара — я відчуваю за неї відповідальність. Можливо, саме герої другого типу мені ближчі.
Я завжди намагаюся зрозуміти — не мову, а проблеми. Довіра до перекладів важлива, але вони можуть говорити зовсім не те, що відповідає герой — ми певною мірою їхні заручники. Тому коли я розмовляв з талібом в Афганістані, я вже багато розумів про нього без слів. Якось я дві години чекав на перекладача і весь цей час ми з героями пили чай, дивилися одне на одного і посміхалися — мова тіла теж важлива.
На війни мене примушували їхати почуття обов’язку й послідовності в роботі. Я дуже швидко зрозумів, що хочу бути журналістом і згодом усвідомив, що журналістика для мене стала не професією, а способом життя. Коли я починав працювати, журналісти повинні були спеціалізуватися на чомусь конкретному. Першою територією, яку я вибрав, була Африка. Моє керівництво погодилося, але за умови, що я займуся півднем СРСР. Україну теж тоді вважали частиною півдня, але це була надто важлива країна, щоб довірити її жовтодзьобику. Мені дісталися Кавказ і Центральна Азія, до цього списку я додав Пакистан й Афганістан. Я писав про все, що відбувалося на цих територіях. Якби в цих країнах не почалася війна, то я ніколи не написав би жодної книжки про війну — і зовсім не жалкував би про це. Але було інакше, тож я постав перед вибором: бути далі журналістом і писати про війни, чи піти з професії і уникнути воєн. Я вирішив залишитися.
Одна з найскладніших справ — зберігати нейтральність, не приймати жодну зі сторін. Об’єктивної журналістики не існує й існувати не повинно: я сам обираю, з ким говорю, на що дивлюся — це суб’єктивні вибори, але в роботі завжди важливо залишатися безстороннім. Власне, якщо йдеться про війну, то мене завжди більше цікавили причини чи результати — я ніколи не їхав у пошуку адреналіну, пригод чи щоб показати себе. Мене завжди цікавив розвиток життя людей, а не пересування лінії фронту й баталії.
Першою була війна на Кавказі — невеликій території, на якій багато хто запрагнув свободи. Це була війна за свободу. Москва ще не була такою сильною, щоб завадити. Але багато хто в боротьбі за свою свободу не визнавав свободу іншого, бо це применшувала свободу власну.
Не існує історій, які неможливо було б розповісти. Репортаж — гнучкий жанр, але треба пам’ятати, що історію розповідають не заради розповіді, а заради того, щоб читач або читачка могли себе з нею ідентифікувати.
Марічка Паплаускайте: «Ми можемо собі дозволити писати так, як бачимо й відчуваємо»
Українська репортерка, співзасновниця та головна редакторка онлайнового журналу Reporters, авторка книжки репортажів «Бог дивовижних людей та інших грішників» (видавництво «Човен»):
― Я є лише передавачем історій. Моя роль маленька — побачити, вислухати і постаратися написати так, щоб читачі побачили людей такими, як їх побачила я. Мої герої дуже різні, багатьох з них формувало середовище. Для мене було важливим дослідити їхній світ, зрозуміти зміни і спробувати максимально відверто та правдиво переповісти ці історії.
Створюючи новий український репортаж, ми можемо собі дозволити писати так, як бачимо й відчуваємо, бо поки що немає канонів. Немає чіткого розуміння — і це наша перевага. Але це також є і недоліком — ми не маємо українських критеріїв якості. Звісно, можна орієнтуватися на польську чи американську школи, але ми не маємо власних авторитетів — таких, як Ганна Кралль чи Ришард Капусцінський.
Анета Примака-Онішк: «Іноді люди розповідали мені дуже особисті речі, я намагалася не нашкодити їм»
Польська репортерка,авторка історичного репортажу «Бєженство 1915. Забуті вигнанці» (українською вийшов у «Темпорі» в 2019 році):
― Робота над історичним репортажем триває довше, ніж над текстом про сучасні події. Це дійсно мозолистий процес. Багато в чому це робота моєї уяви ― я намагалася зрозуміти, як почувалися і про що думали люди, які переживали цю втечу (йдеться про книжку Анети «Бєженство 1915» ― ред.). Проблема в тому, що я знаю, чим це закінчилося, а для них майбутнє було невідомим. Щоб пізнати якнайширший контекст часу, треба багато читати, зануритися в ті події.
Працюючи на книгою про бєженство, я зрозуміла, що є багато людей, яких ця тема цікавить. Я створила сайт, завдяки якому інформація поширювалася, і виявилося, що нащадків і дослідників цієї теми вдосталь. Мені надсилали спогади, записи, статті. З цих уривків мені вдалося скласти оповідь про бєженство і те, як ми його пам’ятаємо.
Іноді люди розповідали мені дуже особисті речі і я задумувалася, чи вони взагалі свідомі того, що це буде надруковано. Я намагалася уникати таких моментів, щоб не нашкодити цим людям. Бо навіть коли вони дають згоду, краще бути обережною й не брати на себе таку відповідальність, щоб не зашкодити їм, їхнім дітям чи онукам.
Для мене важливо показати, як було раніше і як це вплинуло на теперішнє. Часом на шляху до цього треба відкинути важливі речі, щоб лишити тільки найнеобхідніше.
Ярослава Куцай: «Я пообіцяла собі, що буду ставити навіть найпростіші запитання»
Журналістка, авторка книжки репортажів «Лабораторія Ісландія» («Темпора», 2019):
― Я вперше потрапила в Ісландію, коли мені було 20. Це була моя перша соло-мандрівка у країну, де на мене ніхто не чекав. Вона була чимось на зразок ініціації. Я вистрибнула із зони комфорту і, на щастя, нічим поганим це не закінчилося. Повернулася додому із матеріалом для «Українського тижня» про свої пригоди, примхливі вулкани, темпераментні гейзери і тендітну рослинність. І хоч ця подорож тривала усього кілька тижнів, Ісландія з її космічними ландшафтами проникла в мене надто глибоко, і я відчувала, що обов’язково повернуся.
У 2014–2016 роках я навчалася в Університеті Ісландії за магістерською програмою «Довкілля та природні ресурси», писала в англомовні ісландські журнали, а також співпрацювала з кількома українськими виданнями. Це був дуже плідний період. Далася взнаки темрява затяжних зимових ночей. Мені пощастило натрапити на дуже хороших людей, яким невимовно вдячна за їхню доброзичливість та незвичайні й часом приголомшливі історії, які вони розповіли так захопливо, як тільки й можуть ті, хто змалечку багато читає й не припиняє мріяти навіть у зрілому віці.
Я готувалася перш, ніж приїхати в Ісландію, я прочитала дуже багато книжок про цю країну і цих людей, про традиції. Але все одно пообіцяла собі, що буду ставити навіть найпростіші запитання.
Існує купа кумедних стереотипів про Ісландію: «зелена країна», де вірять в ельфів і де всі безтурботні й щасливі. Але, звісно, реальність значно складніша. І я сама, мушу визнати, грішила узагальненнями. В «Лабораторії» теж є кілька з них, які я залишила і доповнила нюансами вже через кілька років, перечитуючи текст, увиразнюючи виявлені контрасти.
Чому раптом Лабораторія? Ця країна має дуже специфічні природні умови й нечисленне населення. Тому тут проводять експерименти, результати яких порушують складні питання, актуальні для всього людства. Приміром, генетична компанія deCODE має дані понад половини мешканців країни. Її засновник прагне впровадити на основі цього модель медицини попередження. Але не всі поспішають ділитися своїми зразками ДНК, адже побоюються, що їхню генетичну інформацію використають не за призначенням.
Інша дилема. Майже вся електроенергія, яку виробляють в Ісландії, — із відновлюваних джерел. Однак країна — серед лідерів за кількістю викидів парникових газів на душу населення в Європі. І це передовсім через важку промисловість. Самі ісландці — і між собою, і на рівні держави — ніяк не дійдуть згоди, що для них важливіше — бути енергонезалежними і берегти первозданність природи, яка принаджує більшість туристів, чи все ж таки піти далі й нарощувати виробництво енергії ще й на експорт. Ситуацію ускладнює нашестя криптоентузіастів і зміна клімату.
У своїх репортажах я спробувала розповісти про непрості виклики, з якими мають справу нащадки вікінгів та інші мешканці острова. Довго відкладала ідею оформити зібраний матеріал у книжку, але вірю, що найкращий досвід — той, яким ділишся.
Світлана Ославська: «Я не мала плану, але герої в книжці — не випадкові»
Українська незалежна журналістка, репортерка, дослідниця культури, авторка книжки репортажів «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії» (видавництво «Човен»):
― Я їздила до Туреччини п’ять років, це перші п’ять років мого журналістського досвіду. Я не мала плану, але герої в книжці не випадкові ― вони просто зустрілися й опинилися в моїх історіях. Ця книга про Туреччину, але меншість із героїв є турками; вони мають громадянство, але водночас ― іншу релігію, народність, історію. Наприклад, єзиди ― це народність і релігійна група, що здавна жила в Іраку, але з 2014 вимушена була тікати від ІДІЛу. Ті, хто врятувалися, потрапили до табору на сході Туреччині ― я туди потрапила через знайомство з чоловіком, що працював із волонтерами. Я приїхала на кілька тижнів викладати англійську мову ― так і виникли ці репортажі.
Магія будь-якого тексту у книжці існує через те, що це саме книжка. Історії відділяються від людей і переміщаються в друк. Магія в тому, щоб перекласти людей з іншого культурного простору так, щоб їх зрозуміли читачі в Україні.
На відміну від польських авторів і авторок, які писали у вільний від роботи час, ми не базуємося на новинному досвіді. Ми часто починаємо з великого формату ― я не знаю, чи добре це, чи ні, але це дуже сміливо з нашого боку.
Якщо на мене щось і вплинуло, то це польська література факту. Репортажі почали перекладати в 2012 році, й відтоді я перечитала мало не всіх, кого видали українською.
Ольга Карі: «Після 2014 року стало значно легше писати про Вірменію»
Гастрономічна й тревел-блогерка, авторка першого українського блогу про смачні подорожі світом «Karifood», авторка книжки репортажів «Рибка дядечка Завена» (видавництво «Темпора»):
― У Вірменії дуже легко писати книжку. Ти можеш просто приїхати, сісти за стіл і слухати. І всі довкола ― таксисти, родичі, перехожі, продавці в магазинах ― починають розповідати свої історії. Мені здається, людям просто бракує вух, які ще не чули цих історій. Бо Вірменія ― це моноетнічна держава, це дуже закрите суспільство. Вірмени надзвичайно гостинній щирі, але до родини не охоче пускають когось із зовні. Вони майже ніколи не одружуються з не вірменами, навіть у діаспорі підтримуються зв’язки між своїми, і дотримуються правила: краще вийти заміж за бідного хлопця, але свого, з Вірменії, ніж за забезпеченого іноземця.
Ти приїжджаєш у Вірменію, і люди готові розповідати тобі все. І ти слухаєш, слухаєш, слухаєш. І навіть диктофон не потрібно вмикати ― яскраві історії добре закарбовуються в пам’яті.
У нас було кілька подорожей до Вірменії. Багато історій книжці ― історії моїх родичів, я переважно змінювала імена. Переді мною була дилема ― або писати всю правду, або згладжувати якісь моменти, щоб все було чудово, як у туристичних путівниках. Я обрала чесність і писала так, як є. Тепер переймаюсь, чи будуть нас знову раді бачити наші родичі (сміється).
Мені здається, що після 2014 року стало значно легше писати про Вірменію. Я починала роботу над книгою у 2011 році, коли ще не було війни на Донбасі, але у Вірменії вже був Карабах. Тобто це була одна з перших країн, яка на собі відчула ось це російське «давайте жить дружно». І зараз Вірменія перебуває фактично у блокаді: закриті кордони з Туреччиною, розташовані російські бази тощо. Тобто коли ти приїжджаєш вперше, то про це взагалі не думаєш. Коли ти знову приїжджаєш у Вірменію, а це вже 2014-2015 роки, все зовсім інакше. В Україні можна знайти родину, де ніхто не пішов на війну, у Вірменії практично кожна родина брала у ній участь. З одного боку, люди нам співчувають: «З України? А, у вас там війна….». Дуже багато людей, які проти Росії, але так само багато людей, які вважають, що Росія їх урятувала в часи геноциду. І в цьому випадку ти нікому нічого не доведеш. Вислухав і пішов далі.
Записали Оксана Расулова та Марія Семенченко
Улюблений сайт літературної критики
