Письменник, журналіст, блогер, член Українського ПЕН Станіслав Асєєв був незаконно ув’язнений проросійськими збройними формуваннями «ДНР» у Донецьку в травні 2017 року. До цього протягом двох років під різними псевдонімами Станіслав писав блоги та репортажі про життя в окупації для низки провідних українських медіа — «Українського тижня», «Радіо Свобода», «Української правди» і «Дзеркала тижня». Він не покинув Донецьк, попри усвідомлену небезпеку та прохання друзів виїхати з окупованого міста. Намагався зрозуміти, що відбувається і чому це стало можливим. Їздив громадським транспортом, стояв у чергах в магазинах, гуляв добре знайомими вулицями — помічав і занотовував красномовні деталі, масштабні зміни та ледь помітні зміни, слухав розмови людей. Завдяки цим текстам ми  могли бачити і чути, що відбувається в окупованому Донецьку, Станіслав став нашими очима там. Проросійські бойовики дуже швидко зацікавилися автором, який писав тексти з окупованого міста, вони певний час шукали його і зрештою вирахували. І ось вже понад два роки Станіслав — у полоні. Він — один із 227 військовополонених та цивільних заручників, які, за даними Служби безпеки України, утримуються в полоні на території ОРДЛО.

Як часто ми згадуємо про Станіслава Асєєва? Чи пишемо про нього пости у соцмережах, чи намагаємось розшукати хоч якусь нову інформацію про нього, чи пробували дізнатися, як і чим можна допомогти його родині? Чи підтримували акції та флеш-моби на його підтримку не лише лайком та репостом? Упевнена, що так. Але все ж варто прийняти той факт, що здебільшого ми досить рідко говоримо про Станіслава Асєєва. Не так часто, як могли б.  І не так часто, як би нам хотілося.

Сьогодні, першого жовтня, Станіславу виповнюється 30 років. Це — ще одна нагода згадати про нього, написати пост у соцмережах, поставити собі аватарку зі словами #FreeAseev. Можливо, хтось іронічно посміхнеться, мовляв, аватарки і пости у фейсбуках ні на що не впливають. Але це не так. Сьогодні у соцмережах багато дописів про Станіслава. Упевнена, що хтось завдяки цим постам згадав про Стаса, а хтось  — вперше про нього почув і загуглив його історію (це цілком ймовірно, адже особисто знаю людей, які ніколи не чули, наприклад, про Олега Сенцова). А головне, цими постами ми не дозволяємо, передовсім самим собі, забути про всіх тих, хто досі перебуває в ув’язненні у РФ, в окупованому Криму та у полоні на окупованому Донбасі. Говоримо ми — говорять про нас.

Сьогодні у столиці Філіппін Манілі офіційно розпочався 85-й Міжнародний ПЕН-Конгрес, і розпочався він з флешмобу на підтримку Станіслава Асєєва. Перед відкриттям асамблеї президентка PEN International Дженніфер Клемент розповіла делегатам про незаконне ув’язнення Станіслава  та закликала делегатів бути солідарними зі Станіславом і долучитися до флешмобу на його підтримку.

Ми не можемо написати Станіславу листа, а відтак підтримати його напряму,  бо він у полоні бойовиків, де не діють правила та норми цивілізованого світу. Але ми можемо щодня говорити про нього, нагадувати, писати, виходити за нього на площі міст, щоб зрештою побачити його ім’я у списках на обмін. Це важливо.

Цієї весни я писала про Станіслава Асєєва велику статтю для Українського ПЕН-центру. Я спілкувалася з людьми, які його знають, я прочитала — і не раз — збірку його статтей «В ізоляції», що побачила світ у видавництві «Люта справа» влітку 2018 року. Ініціювало видання книжки «Радіо Свобода», її можна (і варто!) отримати безкоштовно у видавництві. Його статті, розповіді його друзів та колег допомогли мені краще зрозуміти, чому Станіслав не покинув окупований Донецьк, навіщо і для чого так ризикував, чому не міг не писати. Його тексти — виважені, ретельні, без істерик чи надмірного пафосу. Він прискіпливо фіксував дійсність, в якій жив, і давав змогу нам побачити та відчути ту реальність. Збірка текстів Асєєва «В ізоляції»  — можливість познайомитися зі Станіславом та краще зрозуміти події, які розгорталися на Донбасі в 2014-2015-х роках.

Наведу тут десять цитат із різних текстів Станіслава Асєєва, які він писав для різних ЗМІ й які зачепили особисто мене. Можливо, хтось захоче прочитати чи перечитати ці та інші тексти Станіслава Асєєва. А потім — поділитися ними у соцмережах.

#FreeAseev.

«Я не назву вам навіть власного імені. Усе моє свідоме життя звелося до нехитрих псевдонімів та масок замість справжнього фото в соціальних мережах. Це стало можливим після того, як на моїй землі замість синьо-жовтих прапорів замайоріли штандарти “ДНР”, а сам я перетворився на своєрідного вигнанця».

(«Як стати тінню на своїй землі», «Український тиждень», 1 березня 2015 року)

«Торік я бачив усі ключові події, що сталися на нашій землі під час проведення АТО: це були й “парад полонених”, і перший березневий мітинг, із якого, власне, й почалась урочиста хода сепаратизму нашим краєм… Я чув зойки та стогони серед тіл, розкиданих на узбіччях вулиць після всім нам відомих обстрілів Донецька. Кілька разів і сам бував недалеко від того, щоб поповнити ряди сухої статистики жертв цієї війни. Крім того, мені добре знайомі багато персон, які стояли біля джерел донецького сепаратизму або ж сьогодні перебувають у складі “народної армії Новоросії”. Я бачу цих людей майже щодня – тих, із ким колись у дитинстві бавився в одному дворі або ще недавно будував плани та обговорював літню відпустку в Ялті.

Але тепер усе зникло. Тепер вони ходять у старому «степовому» камуфляжі, в міцно зав’язаних берцях, з автоматом через плече й ножем на правому боці. У більшості з них домівки заповнені цілим арсеналом трофейної чи просто краденої зброї, а самі вони перетворилися на такий собі відбиток війни, втративши жалість, співчуття й емоції в місцевих окопах та бліндажах. І, зустрічаючи їх просто на вулиці, мені щоразу доводиться майже виправдовуватися, бо з нашого будинку я єдиний, хто ще не в «ополченні» із зовсім не зрозумілих їм причин».

(«Як стати тінню на своїй землі», «Український тиждень», 1 березня 2015 року)

«Вирішивши залишитися в «ДНР», я постановив собі, що війна не повинна минати для мене в підвалах і бомбосховищах. Максимальне розуміння подій можливе лише в дотику до того, що в тебе за стіною. Тому раз по раз я просто прогулююся Донецьком без особливих причин: бачити, як на очах змінюється твоє місто, так само необхідно, як і неприємно».

(«Розстріляний як ворог ДНР», «Український тиждень», 7 березня 2015 року)

«Будьмо відверті: Донбас — це тільки примара, у той час як більшість із вас кидає камінь провини в тих, хто їде із сірої зони степів. В очах країни ми вже винні, всі ми засуджені до певної міри, бо не змогли втримати український прапор на своїй землі, не змогли запобігти тисячам жертв, винні в тому, що хтось у Черкасах ллє сльози за батьком чи братом, і навіть ті самі смерті вже тут, у Донецьку, не варті нічого, бо є лише копією справжнього болю, тільки фантомом».

(«Лист до своєї держави», «Український тиждень», 27 вересня 2015 року)

«Як людині з Донбасу мені не притаманний крайній націоналізм, яким на сьогоднішній день наповнені уми багатьох моїх співгромадян в Україні. Незважаючи на всі розбіжності, я розмовляю з тими, хто воює за “ДНР”, однією мовою, тому що сам із цього регіону».

(інтерв’ю «Радіо Свобода», жовтень 2015 року)

«Відповідаючи на питання власної сестри, в якої ще недавно в кишені лежав такий же жовто-блакитний паспорт, у чому ж полягає Україна, я сказав, що насправді – не знаю. Але зате знаю точно, з чого вона припиняє існування – з людей, які вранці прокидаються в місті Макіївка і не знають, хто вони такі – українці, росіяни чи “жителі народних республік”».

(«Что для меня Украина? Взгляд из Макеевки», «Радіо Свобода», 10 червня 2015 року)

«Ми програємо не в полі, а тоді, коли “ДНР” залишить останній, хто жив з “українською мрією”».  «”Залишенці”: невідомий Босх у “ДНР”».

(«”Залишенці”: невідомий Босх у “ДНР”», «Дзеркало тижня» , 8 липня 2016 року)

«Незважаючи на дворічне “якнайшвидше виїжджайте”, в окупації є ціла каста людей, які прожили тут ось уже понад два роки, зберігаючи українські погляди. Останнє саме собою вже диво: пропаганда “ДНР” працює як годинник — безвідмовно й чітко, причому цілодобово. І тільки ті, хто залишився, можуть зрозуміти, чого вартувало пронести здоровий глузд крізь телевізійний ящик “республіки”. Однак річ навіть не в ньому.

Наявність таких людей у зараженому тілі “республіки” — це як пеніцилін для країни. Про цих людей не заведено згадувати в ефірах ток-шоу й радіостанцій: нам простіше від них відвернутися, бо відповідей у цій площині немає. Зовсім спрощено можна сказати, що вони самі винні, і ніхто не примушує їх сидіти саме “там”, а не “тут”. Це і так, і не так».

(«”Залишенці”: невідомий Босх у “ДНР”», «Дзеркало тижня» , 8 липня 2016 року)

«Українці Донецька все ще існують. Із кожним днем їх меншає: хтось став емігрантом, фактично виїхавши в іншу країну, а хтось повірив у “республіку”, і такі випадки теж не поодинокі. Багато хто все ще вірить і бореться. Але більшість просто чекають. Чекають, що одного разу про них усе-таки згадають, не пропонуючи ганебно втекти з рідних міст».

(«Homo Donbassus,  або Що змінила війна», «Дзеркало тижня», 8 квітня 2016 року)

«Розуміючи всі ці моменти й тверезо оцінюючи ситуацію, донецька інтелігенція майже в один голос каже, що Донецька для них більше немає. Навіть коли уявити, що адміністративно місто повернеться в 2013 рік, ментально тут відбулися докорінні зміни й жити поруч із тими, хто ще вчора кликав Росію і працював на «ДНР», для них уже навряд чи можливо. Вакуум в інформаційному просторі, мовлення тільки російських телеканалів, обмеження з перспективою цілковитого витіснення української мови з освіти призведуть до того, що через 10 років тут виросте нове покоління, абсолютно незнайоме з українською мовою та культурою, яке не зможе прочитати навіть вивіску українською. І чи буде це Україною, навіть якщо до 2026-го нам пощастить і ми піднімемо український прапор над будівлею Донецької ОДА?».

(«Білі емігранти», «Українский тиждень», 11 січня 2016 року)

Читайте також:

Станіслав Асєєв. За стіною

Stanislav Aseev: Behind the Wall