На якість нашого шкільного навчання не нарікають зараз тільки дуже вже ліниві. Розмови про реформу часто зводяться найперш до необхідності підняти зарплату вчителям. Ось тільки грошей у бюджеті не вистачає, через те вчимо дітей дедалі гірше. Коло замикається у згоді з класичним принципом, що, мовляв, дурні, бо бідні, а бідні, бо дурні.
Забезпечити гідну оплату педагогічної праці справді конче необхідно. Однак обіцянки «європейських» стандартів, по-перше, не мають реального підґрунтя. А по-друге, я не можу повірити, що неосвічені, закомплексовані вчительки (користуючись до того ж застарілими підручниками і програмами) враз почнуть працювати суттєво краще, отримавши більше грошей. Адже вони просто не вміють викладати інакше.
Але почати варто все ж із ревізії підручників і програм. (І коштів для цього астрономічних не треба). Особливо важливо це зробити щодо суспільно-гуманітарних дисциплін, адже уже в нашому столітті у цих сферах відбулася кардинальна переоцінка. Почнемо з того, що мантра про «глибокі й міцні знання» вочевидь застаріла. Нові технології уможливили непорівнянно більший доступ до інформації, тож зубрити, як у старі, хтозна, чи аж так добрі, часи, роки народження класиків і королів, точні дати незчисленних битв навряд чи треба.
Маю нахабство стверджувати, що знаю, яким має бути гарний підручник із української літератури. І вже достеменно знаю, хто з нинішніх шкільних нібито канонічних письменників не повинен опинитися в новому каноні. Найперш слід відповісти на непросте питання, для чого вчимо літературу. Урешті, деякі радикально налаштовані фахівці кажуть, що її й зовсім викинути треба у вік високих технологій та штучного інтелекту.
Так ось, література – один із найважливіших з-поміж шкільних предметів, які формують ціннісні ієрархії. Обговорення в класі гарного роману чи п’єси – це розмова про моральний вибір, про добро і зло, про відповідальність за свої дії, про ідеали… Ну а крім того, на уроках літератури усталюються естетичні норми, чуття краси. Ба більше, література як шляхетна розвага – теж не злочин і не великий гріх, хоча про те, щоб діти отримали насолоду від твору, школа ніколи особливо не дбала.
Перегляд сучасних підручників у такому контексті вганяє в глибоку депресію. Насправді тексти досі, як і в моєму радянському дитинстві, добираються переважно за принципом ідеологічної відповідності, мистецтво підпорядковується патріотичному вихованню. Тільки що нас учили любити «країну рад» і загодовували розповідями про співчуття певного письменника до знедолених, а тепер розказують про любов поетів до «рідного краю». «Партія веде» дратує так само, як і «В рідній школі рідна мова»… Погані патріотичні вірші, уся ця графоманська риторика точно не навчать любові до Вітчизни. Я за довгі роки педагогічної діяльності ще не зустрічала молодіжної аудиторії, у якій не викликали б іронічної реакції Сосюрині звернені до дівчини рядки про те, що «коханий любить не захоче тебе, коли ти не любиш Вкраїну». Ну всі ж ми знаємо, що за певних обставин таки полюбить, то нащо брехати дітям! За що вони якраз ненавидять уроки літератури, то це за нудьгу і фальш. Діти не знаходять у текстах відповідей на свої власні проблеми.
А патріотизм, почуття національної гордості й гідності може сформуватися якраз через розуміння, що наше письменство й культура таки несогірші в контексті інших літератур. І це легко довести, коли підібрати програмні твори за принципом естетичної вартості й відповідності до вікової аудиторії.
Уже кілька років час від часу читаю лекції для вчителів у Мистецькому Арсеналі. У спілкуванні зі слухачами намагаюся допевнитися, які ж тексти їм «заважають жити» і що годилося б викинути з програми. У таких розмовах і виявляється одразу розбіжність між каноном класики, який уже більш-менш сформувався в академічному середовищі, і тим, що представлений у підручниках.
Не будемо лукавити: історія Чіпки Варениченка в романі Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» не зворушить сучасного читача. Ще мало не півтора століття тому Леся Українка нарікала на те, що коли судити з романів Нечуя-Левицького, то вся Україна, мовляв, дурною здасться. Соціальні конфлікти, якими переймалися автори «Волів…» чи «Хазяїна», давно втратили актуальність. Майстерності й глибини психологічного аналізу в них годі дошукатися. Сюжет розволіклий і нестерпно переобтяжений пейзажними замальовками, яких ніхто читати з доброї волі не буде. І всі знають, що ця проза другої половини ХІХ століття не належить до вершинних здобутків нашого письменства. Але інерція (чи лінощі?) – річ могутня. Нащо міняти, коли гонорари та зарплати й так платять.
Від чого ще треба звільнити школярів – то це від нестравної кількості зразків громадянської лірики. Щирість автора – ще не запорука його творчого успіху. Як на мене, діти повинні мати змогу якось співвіднести власний досвід із тим, про що дізналися з художнього твору. І в цьому сенсі диспропорції в програмі просто страшні. Чи хтось колись пробував підрахувати, скільки в програмі, особливо для молодших класів, творів про хлопчиків і скільки про героїнь-дівчаток? Між тим школяркам жіночої статі важче співвідносити свої переживання й цінності з переживаннями й цінностями представників іншої статі. Або чи не забагато текстів про знедолених селян? Урбанізація все ж досягла неабияких успіхів.
Причому неймовірно, сказати б, «старосвітським» виявляється уже добір матеріалу для молодших класів. Книжку «Літературне читання» мій внук-третьокласник вважає найнуднішою серед його підручників. На прохання вибрати все ж цікаві тексти назвав чотири. Мені вони також припали до смаку. Це «Бременські музики», «Карлсон», «Лада Прекрасна» Івана Липи та «Бушля» Григора Тютюнника. А «в доважок» до них нестерпно нудні оповідання Юрія Збанацького. І чомусь неймовірною любов’ю авторки користується поет Вадим Скомаровський. Рими заяложені, ямби й хореї кульгають, а вивчення цієї нібито поезії напам’ять обертається правдивою мукою.
Українська дитяча поезія напрочуд багата, задовольнить найвибагливіші смаки. Хоч посилай запит у міністерство освіти: чим Вадим Скомаровський перевершив, скажімо, прегарного «Кота Мартина» і «Хтось постукав уночі» Дмитра Павличка, цілу низку апробованих уже в кількох поколіннях віршів Наталі Забіли й Тамари Коломієць, лірику Миколи Вінграновського? Ряд блискучих авторів можна продовжувати – однак маємо Скомаровського. Я навіть не про його сюжети, лише про кульгаві ямби та рими, які годі запам’ятати.
Вражає це «Літературне читання» й ще одною дивовижею. У книжці 4 (!!!) російські автори. То ми й досі вважаємо російську літературу аж так «великою», що віддаємо для її представлення непропорційно багато підручникового простору? Ні, я зовсім не закликаю вже завтра заборонити російську літературу й опустити залізну завісу. (Хоча питання про те, чи вивчають московські або петербурзькі школярі Тараса Шевченка поставити й можна, хіба ні?) Але виходить, що російська чи не переважає за значенням англійську й французьку разом узяті. Та й добір імен просто шокує. Ну добре, Пушкін справді визначний поет (що не любив Україну й спаплюжив гетьмана Мазепу, пробачимо…). Принаймні за логікою «Літературного читання» для 3-го класу без «Казки про рибака та рибку» годі українській дитині вирости розумною. «Горбоконик» Єршова, посередня обробка казкового сюжету, і зовсім не витримує критики. Третім представником «великої» літератури маємо тут Носова. Схоже, рівного йому за талантом авторка ні в польській, ані в іншій «сусідській» літературі не знайшла. І останній, на мій превеликий подив, Костянтин Ушинський, той самий Ушинський, який упродовж багатьох літ знуджував кілька поколінь безневинних школярів.
Коли минає перше ошелешення парадоксальністю такого відбору, починаєш думати про дивоглядне роздвоєння. З одного боку, патріотична риторика про «рідну мову» «в рідній школі», а з іншого – російська й далі зостається недосяжним абсолютом, вершиною світової літератури.
Аналіз підручників для середніх та старших класів часто приводить до схожих невтішних висновків. Матрицю не міняють, тільки заповнюють клітинки різними малюнками, іменами авторів і назвами творів. І все запевняють у коментарях, що письменник «любить і оспівує» рідну землю, народ et cetera. До речі, я спеціальним декретом заборонила б уживати на уроках літератури дієслово «оспівує»: може, хоч оскома трохи зійшла б.
Мене ознайомлення з цим «Літературним читанням» упевнило в тому, повторюся, що підвищення зарплат учителям не стане панацеєю для освіти. Почати треба з визначення ціннісних пріоритетів. Тобто з відповіді на питання «Для чого вчимо літературу?». І якщо літературу ми вчимо заради формування певних етичних і естетичних уявлень, тоді відповідно до цього слід підібрати й тексти для вивчення. І допомогти вчителям самим навчитися інтерпретувати красне письменство. Інакше від Ушинського й Збанацького нам не втекти. А наші діти зовсім перестануть читати.
