«Дивлячись у минуле, вивчаючи історію – ми дивимося в майбутнє… Доля моєї країни і все, що відбувається і буде відбуватися, – вже відображено в століттях. Варто тільки уважніше вивчити історичні дані і подивитися на тих людей, які опинилися в гущі історичних подій», – зазначив в інтерв’ю Максим Бутченко, автор роману «1918. Місто надій».
У нас, українців, ще не вироблено тривалої традиції возвеличувати свої перемоги і не влаштовувати зі своїх поразок урочистих подій. Однак Максим Бутченко відійшов від звичаю оплакувати українську долю та історію, і, незважаючи на вибраний ним доволі непростий період визвольних змагань, присвятив книжку «1918. Місто надій» досягненням та перемогам – передусім над собою, над обставинами, перемогам української національної свідомості над споживацько-байдужим спогляданням.
Місто надій у книжці – це Київ, де у 1918 році збирається з силами УНР. Більшовики та підбурена ними біднота наступають із Арсеналу, а у свідомості колишнього офіцера російської імперської армії, Павла Вітка, відбуваються зміни: Україна, якої не було на карті, а лише в ідеях декількох сміливців, як-от Петлюри, стає для нього сенсом боротьби, за яку варто покласти життя. Власне, автор у «Післямові» зазначає, що йому «завжди було цікаво, що рухало людьми, які служили в царській армії і раптом почали боротися за незалежність України».
Роман за жанром частково належить до історичного любовного роману, частково – до пригодницької літератури, і, незважаючи на масовий, популярний характер, вирізняється психологічною та емоційною глибиною тексту. Автор досліджує перехід, зміни у свідомості своїх героїв як від темного до світлого, так і навпаки. Письменник вловлює тонкі емоційні відтінки та душевні порухи, з емпатичною чіткістю змальовуючи кожну деталь та думку. Особливо цю градацію помітно в постатях другорядних героїв, чиї життєві обставини Максим Бутченко вмістив у текст, наче окремі замальовки-етюди: Архипа, малого Матвія Щасливцева, Маруськи і навіть Віктора Примакова. Останній – суперник Павла Вітка, колишній друг і давній ворог, який таємно закоханий у його дружину Ганну.
Щоправда, постаті головних персонажів Павла та Анни, як це часто трапляється у творах на історичну тематику, надто ідеалізовані, надто правильні чи то пак однобокі: Павло – мужній та звитяжний борець за Україну, Анна – любляча та ніжна дружина, яку підбиває на зраду підлий Віктор Примаков. Але таке спрощення вміло ховається за нестандартним і вигадливим сюжетом. Останній має чимало розгалужень, де, окрім можливого любовного трикутника, у текст вплітається національно-визвольна лінія, де дійовими особами є історичні особистості, як-то Симон Петлюра, Петро Болбочан, полковник армії УНР, чи Михайло Муравйова, відомий організатор масових убивств у Києві. Вони оживають на сторінках книжки, у їхні емоції та переживання легко повірити, хоча й зображені ці постаті лише епізодично.
Варто зауважити, що сам головний герой, Павло, і його сім’я включно з Маруською – реальні живі люди, про чиє подальше майбутнє автор розповідає у «Післямові». Проте незважаючи на історичну основу, Максим Бутченко не боїться зазирати в думки своїх персонажів, показуючи найпотаємніші зміни у свідомості. Художній вимисел і слідування реальним фактам автор поєднує, зацікавлюючи читача вміло підміченою деталлю чи емоцією. Автор зображає історичні події із педантичною точністю, однак не втрачаючи художності та образності тексту.
Якщо змальовуючи події довкола Павла Вітка, Максим Бутченко показує воєнні дії та ситуацію, що склалася в тогочасній Україні, то за допомогою Ганни автор розповідає про Київ, що опинився під більшовицькою владою. З історичного погляду деякі факти є особливо цінними, бо показують, як жило місто – серце України.
«…закон писаний змінився на закон революційний. І тепер не треба було розслідування або суду, достатньо було лише сказати, що нещасний, якого впіймали, – колишній царський офіцер, і його одразу вели в яр або до парку й там розстрілювали…»
Автор вбачає символізм у подіях, що відбувалися сто років тому і відбуваються тепер, – і не лише в тому, що ворог та його прийоми залишилися тими ж, а в тому, що українці та їхні прагнення не змінилися.
Письменник натякає, що події в Україні у 1930-х, 1990-х і навіть у 2014 році є наслідком активності або бездіяльності українців у 1917–18 роках. Наприклад, вигляд закатованого у Лук’янівській в’язниці Морозова, бойового побратима Павла Вітка, викликає суголосні картини із сучасного окупованого Донбасу.
«Скільки таких, як ти, – невідомих, не великих і не гордих, звичайних людей – полягло на полі бою за нову країну, за тонку ідею республіки, ще не до кінця осягнуту розумом, але прийняту душею як рідну…»
Книга «1918. Місто надій» має чимало спільного із «Чорним вороном» Василя Шкляра, і не лише тому, що описує один історичний період та боротьбу українців проти більшовиків, а й у світобаченні і творчій манері авторів.
«Більшовики, лихо вам, тому що тут, у місті на кордонах колишньої Російської імперії, у самому серці поля, де зародилась Русь, на семи пагорбах живуть люди, які палають духом, ніби вогнем!»
Однак не варто ототожнювати «1918» із «Чорним вороном»: попри заявлені спільні особливості, ці романи живуть своїм життям. Хоча, як і Василь Шкляр, Максим Бутченко намагається показати, що приналежність до української нації залишається у крові назавжди – незалежно від обставин, навіть якщо вона була приспана і не явлена до певного часу. І за це варто боротися.
Журналіст, буктюбер, викладач
