«Я не давав/-ла запиту на цю інформацію». Цю фразу нині можна почути чи не частіше, ніж кількома роками раніше – заклик «вийти із зони комфорту», досягати успіху й примножувати знання. Нічого дивного, прадавній закон протидій ніхто не скасовував, а інформації останнім часом стало й справді забагато. Не-досягати успіху, бути непродуктивним, не-дізнаватися, не-знати стало нашим способом унинути зайвих переживань і емоцій, непотрібних рефлексій і надміру битих файлів у мозку. Не знати безпечно. Не знати приємно й затишно. Зрештою, в наш час постправди вибір на користь незнання стає чи не єдиною доступною формою протесту проти інформаційної тиранії. Видалитися з фейсбуку, викинути смартфон, поїхати на півроку в Тибет чи в ліси північної Житомирщини…
Втім, ХХІ століття в цьому сенсі нічого нового не вигадало. Не знати завжди було безпечно, приємно і затишно. Століттями люди запекло і дуже агресивно відстоювали своє право не знати. Ще до часів діджитал детоксу людська цивілізація напрацювала собі не менш дієві інструменти – як не вила чи вогнища, то відлучення від спільноти, сором чи банальний страх. А в колі однодумців вірити (попри очевидні докази протилежного) в те, що Земля пласка, займатися сексом до шлюбу гріх, президент може знизити комунальні тарифи й підвищити зарплату, а рамочка «25%» на аватарці в фб робить тебе елітою – дає прекрасне відчуття, для якого ХХІ століття теж придумало назву. «Тепла ванна». Тому в такий буремний час, як нині – як мені здається – особливо важливо не давати собі впасти в крайнощі. Наприклад, читаючи книжки.
Анонім/Марта Гіллерс. Жінка в Берліні
Вчасно закрити фейсбук – безцінно, проте що робити, коли дражлива інформація все ж встигла потрапити в твоє поле зору і навіть почати розхитувати твій затишний світ? Діджитал-ера не вигадала нічого кращого, аніж уже практикувалося багатьма століттями раніше: старе добре заперечення. Що агресивніше, то краще. «Так не буває», «це все тільки задля піару», «про таке не говорять уголос», «мовчали б уже, мовчали б, мовчали б!» – у всі можливі способи дискредитувати й змусити замовкнути нав’язливий голос, поки він не почав звучати у твоїй власній голові. У 2019 році ми робимо це в постах і коментарях, кілька десятиліть тому – на сторінках друкованих видань, і протягом усього цього часу – вголос, між собою чи публічно. І іноді нав’язливий незручний голос таки вдається втихомирити – та чи назавжди?
1959 року в невеликому німецько-швейцарському видавництві вийшла друком автобіографічна книжка, писана від імені жінки – втім, свого імені авторка вирішила не розкривати, підписавшись просто «Анонім». Місце, де розгортаються події – Берлін, час – із кінця квітня по середину травня 1945 року… Випускати таку книжку німецькою, в Німеччині, менш ніж за 15 років після описаних подій – вже звучить як майже самогубча стратегія. Проте сюжет цього тексту з простою й непретензійною назвою «Жінка в Берліні» виявився чи не найбільшим тригером. Жінка в Берліні 1945 року, голодному, розграбованому й потонулому в непевності свого майбутнього, за версією цієї книжки – оце так сюрприз – понад усе прагнула вижити. І той спосіб, у який це вдалося оповідачці (чи й авторці?), обурив і роздратував громадськість настільки, що авторка висловила бажання, аби цей текст до кінця її життя не перевидавався.
Втім, на щастя, цій украй цікавій і цінній репліці до загального дискурсу жіночого досвіду переживання Другої світової війни не вдалося остаточно загубитися. В 2000-х її було перевидано, і реакція на текст була чи не діаметрально протилежною. «Жінка в Берліні», як і особа її авторки, викликала неабиякий резонанс і серед читачів, і дослідників того періоду. На той час вже чимало було написано й задокументовано чимало свідчень жінок-жертв війни, проте позиція оповідачки «Жінки в Берліні», активна й діяльна попри характер обставин, у яких вона опинилася в щойно окупованому радянськими солдатами Берліні, виявилася дечим справді унікальним. Задля виживання, причому в кінцевому рахунку не лише свого, ця жінка вдавалась до хитрощів, користалась невеликими знаннями російської мови, отриманими в юнацькій подорожі Європою, налагоджувала зв’язки з офіцерами, аби вберегти себе й інших жінок, із якими жила поруч, від постійних зґвалтувань. Не була мовчазною жертвою, не підкорялась обставинам, а протистояла їм усіма силами. І якщо навіть жінки, які не чинили опору, стаючи жертвами насильства, не раз чули (та й нині чують) критику й звинувачення на свою адресу – то що могла почути ця жінка (і що вона чує зрештою від свого нареченого, який повертається з війни)?
Можна (і це цілком доцільно) довго дискутувати про те, наскільки ми можемо вірити цьому тексту чи його авторці, особу якої врешті встановили й дослідили її життєпис практично на всіх етапах. Проте цінність його як ще одного вражаючого свідчення того історичного періоду і як власне автобіографічного тексту – детального, холоднокровного, проте щемкого й відвертого – безсумнівна. Зрештою, навіть у 2019 році нам чомусь складно звикнути до образу діяльної жінки, яка не підкоряється обставинам, а працює з ними, і у неї навіть щось виходить. Тож «Жінці в Берліні» ще є що підважувати і ставати причиною для переосмислення – не лише ролі жінки й не лише під час війни.
Мартина Бунда. Байдужість
Навіть моя особиста заангажованість у тему жінки в літературі (і заангажованість цього блогу в жіночий досвід переживання війни й повоєння) не скасує того факту, що «жіночі» теми в нашому інфопросторі чомусь аж дуже часто стають такими, про які мало кому хочеться чути чи знати. Тому потреба і в таких текстах, і в заангажованості в такі теми ще довго лишатиметься актуальною. Діяльна жінка в окупованому місті – це неабищо, звісно, а як вам жіночий материнсько-дочірньо-сестринський сквот у повоєнній Польщі?
Мартина Бунда, польська журналістка із багаторічним досвідом в художній репортажистиці, написала роман, сюжет якого можна було б використовувати як підручникову ілюстрацію до проблем жіночої традиції й передачі досвіду. В хронотопі «Байдужості» війна вже позаду, і чотири мешканки віддаленого будиночка в кашубському селі Дівоча Гора – Ільда, Ґерта, Труда та їхня мати Розеля – лишаються наодинці з тягарями родового сорому, травмованої війною психіки, голоду й розрухи. Цілковито різні за темпераментами, світоглядами й ставленням до життя, замість плодити «типово жіночі» чвари, сварки й ревнощі мати і доньки об’єдналися, почавши поволі відбудовувати дім, налагоджувати побут і навчаючись жити заново. Зрештою кожна з них влаштовує своє життя чи за власним бажанням, чи під впливом обставин, проте єдине лишається незмінним: материнський будинок у Дівочій Горі лишається для всіх доньок, а потім і для їхніх дітей місцем сили, куди вони постійно повертаються, щоб переживати власні трагедії й радіти власним радостям разом із сестрами та матір’ю.
Окрім того що «Байдужість» демонструє цілу низку сильних і самодостатніх жіночих образів, яким аж ніяк не дорікнеш вторинністю чи недопрописаністю, цей сюжет стає важливим доповненням і до теми післявоєнної травми. Роль безпечного середовища й уважного оточення, яке (в контексті роману радше інтуїтивно) з розумінням і любов’ю ставиться до травмованої – хоч Розеля й намагається спершу приховати від доньок те, що пережила – для виходу з травми є життєво важливим. Ця травма, як і обірваність, «неповноцінність» роду Розелі, нешлюбної дитини, вихованої самотньою матір’ю, – не стає тавром чи вимушеним спадком, із яким змушені жити Розелині доньки. Це жіноче коло буквально, перебираючи старі речі й укшталтовуючи будинок, і символічно працює з власним спадком, беручи на себе сміливість вирішувати, що взяти з собою в майбутнє, а що залишити в минулому. Мартині Бунді вдається продемонструвати поступове «оздоровлення» покоління, його звільнення від тягарів і готовність самостійно відповідати за власні рішення, для яких не стають вироком ні болючі травми, ні родова пам’ять. І, що найбільш цінно – йдеться саме про жіночу взаємодію й жіночу традицію, якій часто закидають уривчастість чи неповноцінність. А те, що «велика» історія й суспільна мораль довгий час лишалися до цього байдужими – то лише питання часу.
Лів Стрьомквіст. Заборонений плід
Та що вже там досвід і травми – сама суть жіночості протягом історії людства весь час була настільки незручною й дражливою, що, напевно, з жіночої сексуальності цілком вийшов би еталон «того-про-що-хочеться-не-знати» для Паризької палати мір і ваги. Цькування, шельмування, таврування всіма можливими «непристойно», «соромно», «брудно» і «жахливо» досі нависає над абсолютно нормальними для жіночої природи явищами – від менструацій і дітонародження до самої форми й зовнішнього вигляду жіночих статевих органів. Людська культура за час свого розвитку накопичила такий масив смішних, абсурдних, а подеколи й страшних міфів і упереджень навколо жіночої сексуальності, що хтось колись мусив (мусила?) щось із цим зробити. Шведська журналістка Лів Стрьомквіст, даруйте за каламбур, показала, звідки ростуть ноги у деяких із них, у дуже зручній для такого завдання формі коміксу.
Західноєвропейська культура, доти на різних етапах своєї еволюції будучи то спокійною й розслабленою, а то й піднесено-патетичною стосовно жіночої сексуальності й усіх можливих форм її реалізації (аж до цілком собі культів Великої Матері й матріархатних форм правління), в добу Просвітництва раптом вирішила довести до абсолюту ідею протиставлення чоловічого жіночому. І то не просто протиставлення, а демонстрації жіночого як меншовартісного, гіршого, брудного, смішного і – так, такого, про що не хочеться знати. І саме тому його треба було оточити найабсурднішими стереотипами, найтвердолобішими переконаннями, що не мають під собою підстав, і описати все це найголоснішими, найпатетичнішими словами. І вуаля – в 2019 році безліч жінок продовжують записуватися на корекцію розміру статевих губ і перейматися тим, що так жодного разу й не відчули «справжнього й легального» вагінального оргазму (єдиний спойлер тим, хто читатимуть комікс Лів Стрьомквіст: навіть жіночий оргазм від проникнення є за своєю суттю кліторальним). Це вже не згадуючи про те, скільки в цьому самому 2019 році і жінок, і чоловіків вважають, що під час місячних жінка «нечиста», і про те, в скількох місцях у світі досі практикується кліторектомія.
Добре, що в 2019 році всі ми так добре знаємо, що таке фактчекінг і який він важливий – і комікс Лів Стрьомквіст закликає нас послуговуватися цим прекрасним інструментом критичного мислення і в такій дражливій темі, як жіноча сексуальність. Тим самим наполягаючи: що дражливіша тема – то з більш холодною головою слід до неї підходити. Особливо показовий у цьому сенсі єдиний випуск коміксу, виконаний у кольорі – він присвячений Єві, яка, ніби переказуючи власний досвід, говорить про самопочуття сучасної жінки, яка перебуває в конфлікті з власною природою, почуваючись через неї брудною чи неправильною і будучи не в змозі висловити вголос те, що відчуває і переживає. Просто-тому-що-ти-жінка, навіть у 2019 році ти змушена жити у вакуумі, спричиненому бажанням не знати про тебе, не чути тебе, пояснювати тебе в категоріях і термінах, які не мають до тебе жодного стосунку. Тому кожна така книжка, де хай у відверто-автобіографічній, хай метафоричній, а хай іронічній формі йдеться про те, хто ти і яка ти насправді – досі стає холодним душем для більшості. Яким все ще продовжує хотітися теплої ванни.
