Мистецький розвиток рухається енергією зудару поколінь, що змінюють одне одне на яскраво освітленій авансцені. Літературним «дітям» завжди здається, що «батьки» були за них дурнішими, жили простіше й легше, а сенсу складності світу так і не спромоглися пізнати.
Читайте також: Володимир Шелухін. Прокляття поколінь і тінь літератури
У перспективі кількох століть можемо з інтересом побачити ряд величних батальних сцен за участі служителів муз. Скажімо, романтики свого часу доблесно побороли класицистів та утвердили при початку ХІХ віку новий стиль, що заперечував раціоналізм попередників і їхнє незмінне прагнення усе прояснювати й ранжувати. А натомість зацікавилися, знаємо, винятковими пригодами на тлі незвичайних (бажано з вітрами, штормами, грозами й блискавками) пейзажів. У середині ж століття романтиків заперечили й архівували (здається, доволі спокійно, без надмірної екзальтації) реалісти, а вже в останні його декади конфлікт імпресіоністів з попередниками супроводжувався такими неймовірними пристрастями (образливі статті, відмови взяти непотребні картини на виставки, – так з’явився знаменитий Салон незалежних, – знищувальні маніфести й страхітливі віщування про смерть мистецтва просто от завтра…), що обговорення його вийшло за цехові межі на доволі широку газетну аудиторію.
Читайте також: Ніна Бернадська. Літературні покоління: pro et contra
В українській літературі міжґенераційних конфліктів (конче необхідних, очисних і оздоровлювальних) майже не траплялося аж до епохи модернізму. І то зовсім не тому, що ми такі вже миролюбні. 1911 року Микола Євшан у статті «Боротьба ґенерацій і українська література» напряму пов’язав млявість, неструктурованість літературного процесу з браком обговорень суто естетичних проблем. На питання, чому в нас ніколи не було таких запеклих протистоянь, як, до прикладу, між французькими реалістами та імпресіоністами, Євшан відповідає твердженням про тотальну відсутність інтересу до аспектів форми. Адже усі ті не надто ввічливі суперечки стосувалися переважно стильових новацій, – спричинених, зрозуміло, у кінцевому підсумку певними філософськими концепціями.
Молоде покоління завжди приходить зі своїми власними ідеалами, уявленнями, смаками, хоче сказати своє слово про свій досвід і свій час, – а батьки-класики вважають те все дитячим гамором і претензійною марнотою. Так ось, вітчизняні письменники до якогось часу не надто переймалися проблемами стилю й форми. Та й трибун для дискусій, що вже гріха таїти, відчутно бракувало. Усі однаково щиро любили Україну, хотіли їй служити словом, орали, за заповітом класика, перелоги… Ніби й ділити нічого, і відмовлятися від отриманого спадку не варто. Прикметно, що навіть бунтар Тарас Шевченко ще називає Івана Котляревського й Григорія Квітку-Основ’яненка «батьками», у присвятних віршах по-синівськи віддаючи належну шану. Втім, траплялися в нього про того ж Котляревського й доволі ущипливі завваги.
Щойно модернізм із його множинністю стилів і увагою до того, як писати, інспірував серйозні незгоди між батьками й бунтівливими синами та дочками. Цікаво, що у ранньому модернізмі якраз жінки, найперш Леся Українка та Ольга Кобилянська, виявилися послідовнішими в обстоюванні нового, аніж їхні колеги-чоловіки, котрі воліли здебільш триматися старого доброго реалізму й позитивізму та боялися декадансної хвороботворної зарази.
На жаль, гра тоді, при початку дев’ятисотих, часто йшла в одні ворота, бо нечисленні літературні журнали зоставалися у руках авторитарних «старших». Популярний критик Сергій Єфремов друкує 1902 року в журналі «Киевская старина» статтю «В поисках новой красоты», у якій, не добираючи виразів, огульно звинувачує Ольгу Кобилянську, Михайла Яцкова, усіх страхолюдних модерністів у смертних гріхах супроти рідного народу. (Речником цього самого народу автор чомусь вважав чи не себе одного…) Вони, мовляв, розтринькують Божий дар на словесні ігри й дзеньки-бреньки, геть не дбаючи про книжку біля селянського каганця у найбіднішій хатині.
Відповідей із молодшого табору редакція друкувати не схотіла, навіть Леся Українка так і не змогла опублікувати свою статтю в обороні модерни. (Лише Євшан значно пізніше сформулював свої непримиренні претензії у рецензії на книжку Єфремова, промовисто назвавши її «Лицар темної ночі».) Між тим Єфремову слава Зоїла, якому до того ж усе минається безкарно, геть заморочила голову, тож за кілька років він пише ще один розгромний огляд творчості молодих із незлецьки в’їдливим заголовком «На мертвой точке». Тут уже без зайвих церегелів звинувачував того ж Яцкова у зловживанні, – страх сказати! – «самыми откровенными порнографическими подробностями». (Зізнаюся, між іншим, я свого часу, прочувши про такий феномен у нашій непомірно цнотливій белетристиці, кинулася перечитувати Яцкова – і була геть розчарована, переконавшися, що все це критикові лише привиділося.)
Не маючи змоги висловитися на журнальних сторінках, Леся Українка не стримувалася натомість у листуванні. Драгоманова просила: «Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно», «вже як такі романи писати, то краще пір’я дерти». І ждала появи письменників «живих, а не мирних». Та й у власних віршах, як, скажімо, в «Легенді», потроху таки ревізувала культ батька Тараса.
Власне, ту битву молоді таки виграли, і вперше відбулося розмежування поколінь за суто стильовим критерієм. А вже у двадцяті роки від маніфестів різних антагоністичних груп і організацій аж в очах зарябіло. Ніколи доти вітчизняне письменство (і, слід зауважити, не лише вітчизняне) так не переймалося власними проблемами й завданнями, як у перші десятиліття минулого віку. Тепер уже не бракувало й аванґардних жестів кшталту спаленого Семенком «Кобзаря» або твердження Хвильового про «закобзарену психіку». Але невдовзі усі розмови про красу й естетику, про нюанси форми й манери письма скінчилися, як за помахом чарівної палички (точніше, такою паличкою стала постанова центрального органу партії, що була при владі). Партійним декретом і утвердили найпередовіший стиль соцреалізму. Ні дискусій, ні сварок, ні конфліктів – усі тільки й дбали переважно, як би старанніше продемонструвати свою любов до радянської батьківщини.
Про боротьбу поколінь заговорили, гучно й темпераментно, тільки з початком суспільної лібералізації. Слово «шістдесятники» тоді раптом зарясніло у безлічі текстів. Молодим бунтарям справді було що обстоювати, і в їхній боротьбі з нешанованими батьками-соцреалістами ставки виявилися дуже високими. Поети-дебютанти мали шанс відбутися, творчо зреалізуватися лише після безоглядного зречення нав’язаного їм старшими спадку. Хоча били їх тоді (і били жорстоко!) переважно за гріхи «формалізму», однак розмежування чи не перш за все відбувалося таки ідеологічне. Принаймні частковий розрив із соціалістичним реалізмом зусиллями шістдесятників усе ж стався.
А далі критики почали доволі легковажно «шаткувати» покоління у згоді з календарним приписом: сімдесятники, вісімдесятники… На дивоглядному новотворі «дев’яностики» уже й сама мова, схоже, почала опиратися. Гра з десятиліттями – це просто така собі цифрова забавка, бо покоління насправді змінюються все ж у більшому часовому діапазоні, аніж десять років, крок має бути «ширшим». Де ґенераційне розмежування справді відбулося, то це при початку дев’яностих, коли впали цензурні обмеження, коли письменники дістали нарешті змогу і долучитися до забороненої, арештованої в спецхранах традиції, і, з іншого боку, безбоязно заперечити неприйнятні ієрархії. Навіть більше, якраз у дев’яності вдалося те, на що забракло сил у шістдесяті, – зміна світоглядної парадигми.
Коли окинути оком усе наше ХХ століття, виразно видно, що поява й утвердження яскравих літературних ґенерацій знаменувалися художніми революціями, модернізацією як філософських, так і стильових формальних засад і принципів. Так було й при самому початку віку, коли гучно заявили про себе ранні модерністи. І в двадцятих, коли Микола Хвильовий та його ровесники заговорили про розрив із «недокровним» модернізмом попередників і потребу радикальніших проектів. (Між іншим, Юрій Шевельов дуже точно відзначив свого часу, що Мистецький Український Рух переважно «договорював» програми, ґвалтовно закриті в Харкові й Києві з початком терору. МУР об’єднав у своїх рядах представників кількох ґенерацій, чим і пояснюється запеклість дискусій та неспроможність виробити спільні платформи.) Натомість ні про які поколіннєві «розбірки» не могло бути й мови в ортодоксальному сталінському соціалістичному реалізмі, – просто з огляду на цензурний тиск. Послаблення його одразу й спричинило спроби шістдесятників озвучити свої незгоди з єдиним потоком заангажованої радянської літератури.
А вже від середини вісімдесятих починається поновна радикальна модернізація, пов’язана зі змінами і світогляду, й суспільного ладу, і держави. Здається, появу покоління не можна просто собі оголосити як завгодно гучним маніфестом. Ритм такої зміни завжди визначається глибшими внутрішньокультурними чинниками.
