«Кувала зозуля», перша книжка циклу про детектива Корморана Страйка, голосно зазвучала в 2013-му, і сталося це після, власне, детективного розслідування. Чи то журналісти помітили, що в автора-новачка Роберта Ґалбрейта та Джоан Роулінґ той самий літературний агент, чи то адвокат фірми, що допомагає Роулінґ, після міцного британського портеру комусь обмовився, чи то сам літагент хотів ненав’язливо підвищити продажі – остаточно так і не дізнаємося. Однак відомо, що згодом лінгвістичний аналіз, проведений на замовлення «The Sunday Times», підтвердив блискучу здогадку: Роберт – це Джоан, жодних сумнівів. За попередні місяці вдалося продати лише 1500 паперових примірників письменницького дебюту «якогось Роберта» (м’яко кажучи, небагато для британського ринку), однак після викриття таємниці продажі першого детективу «самої Джоан» злетіли в сорок разів. Природно, що віддані фанати Роулінґ почали порівнювати Корморана Страйка із дорослим Гаррі Поттером, Роном, Геґрідом і мало не кожним героєм поттеріани. Компліментарні рецензії на сторінках «The Independent», «The Guardian», «The Huffington Post», «The Irish Times», «The New York Times» і «The Daily Telegraph» та відгуки на порталі «Goodreads» обіцяли потенційним читачам неймовірні емоції, незабутні враження й ефект повної присутності (ніби в рекламі дорогих телевізорів). Однак усе дарма: у романі «Кувала зозуля» від сильних персонажів та потужного часопростору фентезійної епопеї про хлопчика зі шрамом не лишилося майже нічого.
Проблема в тому, що Страйк не юний чарівник, з чиїм образом можна гратися, а класичний детектив, створений ніби за університетським підручником із курсу креативного письма. Він розумний, іронічний, має кілька недоліків (серед найочевидніших – нездоланний потяг до алкоголю), за ним стоїть історія: на війні він утратив ногу, віру в людей і певність у майбутньому. Такий собі доктор Гаус, але детектив. Трохи від ветерана Ватсона, який тепер грає першу скрипку. Трохи від похмурого й нещасного бунтівника Харрі Холе, у якого відібрали зброю. Щоб дотиснути читачів, яких не дотисли попередні слізогінні подробиці, додам, що Страйк – позашлюбний син відомого рок-музиканта, щойно розійшовся з нареченою, має величезні борги й непозбувну любов до їжі (реверанс у бік Ніро Вульфа?). І звісно, у Корморана жодних пристойних клієнтів, які могли б допомогти йому вибратися з ями відчаю та алкоголізму. Образ вивірений, хоча місцями надмірний і нуднуватий, ніби його створив старанний, але точно не геніальний автор, що тільки-но починає завойовувати лондонську публіку. Дуже непогано для дебюту «якогось Роберта», дуже посередньо для дорослої серії «самої Джоан». Цікаво, що авторка вже вдруге ховається за чоловічим псевдонімом: уперше це сталося ще в 1997-му, коли «Гаррі Поттер і філософський камінь» вийшов з підписом J.R. Rowling, що, вочевидь, мало приховати стать письменниці.
Якщо є детектив, має бути й помічник/ця, щоб читачеві було з ким себе ототожнювати, від чийого імені питати «доколє?» та за чиїм особистим життям спостерігати. Бо ж особисте життя мізантропа-детектива – то велика рідкість у цьому жанрі, і максимум, який нам пропонують автори, – далеку й бажано мертву даму серця, що не заважатиме розслідуванню. Виняток – хіба закохані пари, що разом ведуть розслідування, як-от у серіалі та серії книжок про Річарда Касла. «Кувала зозуля» – точно не про любов на тлі насилля. А тому колишню Страйка, неперевершену Шарлотту, вживу ми бачимо лише один раз: на самому початку, коли та стикається із Робін біля дверей детективної агенції. Це нагадує рокіровання в шаховій партії: одну жінку біля Корморана замінює інша, в процесі вони обмінюються недоброзичливими поглядами. Другу, до речі, звати Робін, і ні, не на честь Бетмена та Робіна: Корморан завбачливо замовчує цей жарт. Окремі критики вказують на можливе походження небанального імені головного героя від назвиська велетня, героя казок про Джека і бобове дерево, однак мені видається, що автор свідомо вводить у роман «пташину пару»: робіна, тобто вільшанку, і корморана, тобто баклана, – напрочуд підхоже ім’я, мушу визнати. І розслідують ці пташки загибель зозулі – Лули Лендрі, «підкинутої» в іншу родину.
Тимчасова секретарка Робін, звісно, стане постійною, а в наступних романах серії про Страйка – майже рівноцінною партнеркою Корморана. Наявність добре прописаних жіночих персонажок (тут навіть жертва виявляється цікавою особистістю, а не просто «відіграє труп»), роздуми на важливі теми (від расизму до спільноти масового споживання), покликання на британську класичну традицію – напевне, найсильніше сторони тексту. Ймовірно, бо вплетені вони в роман ненав’язливо, ніби «між іншим». І навіть коли доходить до майже проповідницьких промов про боротьбу суфражисток та світ симулякрів, автор підстраховує себе, вкладаючи ці слова у вуста випадкових персонажів-просвітників, наприклад, до смішного серйозної журналістки. Сам же Корморан коментує пафосні репліки толерантно-обережно, однак іронічно.
Тож в один день Страйк отримує два джек-поти: і милу тимчасову помічницю, яка що двадцять сторінок червонітиме, як героїні Джейн Остін перед зустріччю з потенційним нареченим, і клієнта, який попросить розібратися у нібито самогубстві його сестри Лули. Цікавості мав би додати факт, що Лула – прийомна дочка багатих батьків, ще й відома топ-модель. Однак всі, хто сподівався від перших сторінок, що Ґалбрейт белетризував шоу «Топ-модель по-британськи», будуть розчаровані: світу високої моди, бутиків та кутюрних показів у книжці не більше, ніж того вимагає сюжет, – тобто замало, щоб це стало фішкою роману.
Зате не бракує в тексті неприємних, липких та самозакоханих героїв: від багатих сусідів Лули до її дядька-сноба. І тут письменницькій фантазії розігратися б, але ні: погані хлопці та дівчата також однопланові і часом пласкі, вони вигулькують нізвідки і так само раптово зникають. Надмір їх – немов луна епопеї про Гаррі Поттера, тільки от у всесвіті чарівників кожен мав свою хай і невелику, але виразну та важливу роль. У романі ж «Кувала зозуля» третина героїв існує хіба для того, щоб нагадувати нам: багаті теж плачуть, хворіють на депресію і падають з вікон.
Додає обсягу й уважне, мало не маніакальне прописування подробиць побутового життя Страйка: він п’є в барі пиво, відвідує вбиральню, п’є каву, яку принесла Робін, таємно їсть шоколадне печиво, привселюдно їсть бургери і картоплю фрі, знову п’є в барі і відвідує вбиральню. Ніби Роберту Ґалбрейту не дає спокою епопея «Моя боротьба» Карла Уве Кнаусгора, що вийшла на кілька років раніше за перший детектив про Страйка. Тільки от у Кнаусгора така надмірність є основним структуротворчим принципом, а в «Кувала зозуля» вона виглядає випадковою і мало не даремною.
У першому романі Ґалбрейта/Роулінґ все стримано й нуднувато: стара-добра британська детективна традиція перенасичена сучасними подробицями, її оживлюють, однак не рятують спалахи авторського стилю і поодинокі вдалі жарти головного героя. Нікого не шкода (окрім видавців «Orion Publishing», що відхилили рукопис, не підозрюючи, хто ховається за псевдонімом), ніким не захоплюєшся, ніяк не можеш дочекатися закінчення довжелезного тексту. Розкритися харизмі Корморана заважає надмір деталей, надмір свідків, надмір сторінок. Чудові порівняння, влучні зауваги, цікаві роздуми губляться, як крапки над літерами «і», в обсязі даремного тексту. Можливо, Ґалбрейт сподівався описати в циклі романів кількасот представників сучасного богемного і не дуже богемного Лондона, як це зробив із Парижем Оноре де Бальзак. Ймовірно, бажав вибудувати місто, яке можна було б у разі руйнування відтворити за текстом, як Дублін Джойса. Однак всі ми знаємо, куди веде дорога з хороших намірів.
П. С. «Шовкопряд», наступний роман про Корморана Страйка, описує інтриги в британському видавничому бізнесі. І важливою сюжетною деталлю є лінгвістичний аналіз рукопису відомого автора. В чому Джоан Роулінґ не відмовиш – так це у вмінні перетворювати власну біографію на тексти.
