«А концертів скільки тепер! Липковська була, зараз негр якийсь знаменитий…» — писав Іван Дніпровський до дружини в лютому 1928 року. Справді, від середини 1920-х років Харків, Київ, Одесу не оминали кращі закордонні артисти, які бували в СРСР. Секрет простий: гастролі іноземних зірок організовувало всесоюзне музичне товариство «Росфіл» («Російська філармонія»), яке ставило в план концертів і столиці та більші міста союзних республік. В Україні гастролями опікувалося Державне концертне бюро при Народному комісаріаті освіти, до якого публіка мала безліч претензій. Наприклад, обіцяли «концерт на двох роялях» знаменитого Егона Петрі та німецького піаніста (на афіші його назвали іспанцем, мабуть, через псевдонім П’єтро Амадіс) Міхаеля Задора, натомість Петрі виступав з Лео Сиротою. Обіцяли відкрити сезон за участи Оскара Фріда, але перший концерт пропустили й почали з другого.
А проте концертне життя було насиченим і жвавим. Спільно з «Росфіл» Державне концертне бюро організувало в Україні гастролі видатного піаніста Егона Петрі (Egon Petri) — він першим з іноземних артистів приїхав виступати в СРСР, іспанського піаніста Хосе Ітурбі (José Iturbi), знаменитого берлінського піаніста Вільгельма Бакгауза (Wilhelm Backhaus), чилійського піаніста Клаудіо Аррау (Claudio Arrau León), німецького диригента Xайнца Унґера (Heinz Heinrich Unger). У 1929 році в Україну приїздив видатний угорський композитор Бела Барток, який дав концерти в Харкові й Одесі.
Прикро, але на українській Вікіпедії майже ні про кого з них немає статей (є тільки про Аррау, хоч як це дивно, але й у того не згадано про гастролі в Києві), і ми нічого про це не знаємо. Концертне бюро обіцяло виступи німецької клавесиністки Аліси Елерс, органіста Альфреда Зіттарда, чеського скрипача Ваші Пржигоди — чи були вони в Україні? Сподіваюся, ми ще дізнаємося більше, а поки що уявімо, що перед нами афіша концертного сезону кінця 1920-х років і ми вибираємо, кого ж послухати та подивитися.
3 жовтня 1927 року в Харківській державній опері відкрився цикл концертів симфонічної і камерної музики. Оркестр виконував твори Моцарта, Вебера і Брамса, а керував ним відомий австрійський диригент Фріц Штідрі (Fritz Stiedry). Концерт викликав ажіотаж не тільки через відомого закордонного гастролера, а й тому, що Вебера і Брамса у Харкові виконували надзвичайно рідко. Публіка була в захваті ще й від уміння Штідрі диригувати без партитури: це було десь так, як Берліоз чи Вагнер уперше диригував обличчям до музикантів, а не до глядачів.
Як писав критик, «концерт дав аудиторії велике художнє задоволення і змогу ще раз переконатися у великій чутливості Штідрі-інтерпретатора, як і в його високій диригентській техніці. Не ганяючись за вишуканістю диригентських прийомів, артист уміє підкорити оркестр своїй волі, переродити й організувати його й засобами цього великого інструменту організувати психіку аудиторії, а неординарна музична пам’ять (артист диригує без партитури) лише допомагає в цім».
Штідрі на момент приїзду в радянську Україну виповнилося 44 роки, і він був одним із найвідоміших диригентів Європи. Народився він у Відні й там навчався в Густава Малера, але працював переважно в Берліні, очолював Берлінську оперу. Після того, як 1933 року в Німеччині до влади прийшли нацисти, Штідрі з дружиною, співачкою й актрисою Ерікою фон Вагнер, прийняв запрошення радянського уряду й поїхав працювати в Ленінград, де чотири роки керував симфонічним оркестром Ленінградської філармонії.
Улітку 1937 року подружжя Штідрі проводило відпустку в Австрії, аж раптом диригент отримав офіційний лист із Москви з вимогою прийняти радянське громадянство, інакше його контракт не буде продовжено. Таку «пропозицію» уряд зробив усім іноземцям, хто працював у СРСР. Штідрі обрав свободу і перебрався у США. Там створив оркестр New Friends of Music Orchestra, диригував оперними постановками в Чикаго, 12 сезонів поспіль ставив опери на сцені «Метрополітен-опера». У 1958 році американські контракти закінчилися, і Штідрі з дружиною повернулися у Європу. Останні десять років вони жили в Цюриху.
На ютьюбі є кількасот музичних фрагментів у виконанні музикантів під орудою Штідрі, але відео, здається, лише одне. Десь так він диригував у Харкові, Києві й Одесі 1927 року.
Концертний сезон 1927/1928 у Харкові продовжив Йожеф Сіґеті (József Szigeti), знаменитий скрипаль, «один із найчастіших і найбажаніших закордонних гастролерів», як писали в пресі. Справді, Сіґеті з 1924 року регулярно гастролював у СРСР, але цього разу він приїхав не сам, а з акомпаніатором, піаністом Іґнацом Штрасфогелем (Ignacy Strasfogel). Українська мова ще не встигла засвоїти модні тепер англіцизми, тому назву цього артистичного дуету передавали латинкою — Violinabend. Самого ж Сіґеті називали на французький лад Жозефом Сігетті і на афішах вказували Париж.
Отож Сіґеті тут давно любили, йому не доводилося завойовувати прихильність публіки: «Його красивий і звучний тон, викінчена техніка гри, що ніколи не випирає на перший план, а є лише засобом до виявлення змісту виконуваних творів, прекрасна інтерпретація, великий — від класики до найновішої музики — репертуар — усе це приваблює нашу авдиторію й дає їй високе художнє задоволення».
До того ж Сіґеті не обмежувався Моцартом і Бахом, а щоразу привозив новинки, знайомив столичних слухачів із музикою Бели Бартока, Кароля Шимановського, Фріца Крейслера.
Сіґеті, один із найвидатніших скрипалів ХХ століття, народився в єврейській родині і грати на скрипці навчився від батька. З 10 років він уже виступав на публіці, а в 13 років дав перший концерт у Берліні. З 15 років жив у Лондоні, виступав із концертами. У 1913 році у нього діагностували туберкульоз. Після Першої світової війни повернувся на континент, викладав у Женевській консерваторії. На початку 1920-х років вирішив поновити концертну діяльність і здобув шалений успіх. За два десятки років він об’їздив усю Європу, Східну Азію, обидві Америки, Австралію й Нову Зеландію. У 1940-му, тікаючи від нацистських режимів у Європі, емігрував у США.
У 1950-х у Сіґеті розвинувся артрит, але він ще якийсь час виступав. У листопаді 1956 року, коли радянські війська придушили повстання в Угорщині, на концерті в Неаполі, щойно він вийшов на сцену, зал вибухнув оплесками і вигуками «Viva l’Ungheria!», овація тривала чверть години. У кінці 1950-х скрипаль завершив кар’єру й оселився у Швейцарії.
Його акомпаніатор на харківському концерті 1927 року, учасник Violinabend Іґнац Штрасфогель, уродженець Варшави, музичну освіту здобув у Берліні. Він був набагато молодший за Сіґеті: на момент гастролей у Харкові йому щойно виповнилося 18 років. А проте вже за рік до того він отримав престижну Мендельсонівську стипендію як талановитий піаніст і композитор. Він іще раніше мусив тікати від нацистів, які переслідували євреїв, і 1934 року емігрував у США. Жив у Нью-Йорку, більше як двадцять років працював диригентом у Метрополітен-опера.
У Сіґеті безліч записів, можна слухати й слухати, але найцікавіше, звичайно, музику його близького друга Бели Бартока.
1928 рік для харківських меломанів почався з виступів Лідії Липковської, яку вони знали ще з-перед революції. Оперна примадонна дала два концерти в театрі імені Шевченка й один — увага! — у залі державної бібліотеки імені Короленка. Липковська виконувала і оперні арії, і вальси, і романси Чайковського, Рахманінова, Брамса, і французькі та іспанські пісеньки. Публіка тішилася, а рецензенти, критикуючи мішану програму, визнавали: «Але виконання надзвичайно тонке, насичене емоціонально, а інтерпретація оригінальна, без будь-якого натяку на шаблон. І пустеньку пісеньку, і старовинний, в ухах нав’язлий вальс любовно оброблено й піднесено до рівня художності та оповито щирістю, теплотою».
Рецензенти окремо відзначили бажання самої артистки й організаторів концерту дати в основній програмі українські твори. Традиційно представники російської оперної школи виконували українські пісні на біс, ще й вибачалися за порушення програми. Липковська ж, не чекаючи прохання публіки, заспівала «Соловейка» Сигізмунда Заремби на слова Марка Кропивницького.
Лідія Липковська народилася в Бессарабії в багатодітній родині народного вчителя. Хоча батько любив музику, грав на скрипці й організував дитячий хор, до її бажання співати й виступати на сцені в сім’ї ставилися насмішкувато. Після переїзду в Кам’янець-Подільський Лідія пішла в гімназію, стала співати в церковному хорі і на доброчинних вечорах. Проте шлях до музичної освіти їй відкрив тільки шлюб, та й то таємний, без згоди батьків. Подружжя виїхало в Петербург, але через два роки розлучилося, бо чоловік не хотів, щоб вона навчалася співу.
Лідія вступила до консерваторії, а по її закінченні десять років, з перервами на гастролі, була солісткою Маріїнського театру. Паралельно гастролювала в Західній Європі й Північній Америці, співала в Метрополітен-опера і Ковент-Ґарден, виступала разом з Енріко Карузо. У цей час її партнером у житті й на сцені був відомий оперний співак Георгій Бакланов.
У Бостоні готель «The Lenox» вирішив пошанувати Липковську, завівши в меню «чашечку Лідії» та суфле «à la Lipkowska». Артистка подала на готель у суд, важаючи, що пункти меню шкодили її репутації, бо з неї почали глузувати. У 1912-му вона знову звернулася в американський суд, позиваючись із відомим гангстером Семом Шеппсом. Співачка звинувачувала його в лихварстві: вона позичила в бандита 12 тис. доларів під заставу двох алмазів вартістю $80 тис. Шеппс же відмовився повертати коштовності, вимагаючи $5 тис. відсотків.
У 1919-му Липковська остаточно емігрувала на Захід, спочатку жила в Парижі, багато їздила по світу з концертами й оперними спектаклями, потім повернулася в рідну Бессарабію, жила в Кишиневі, Бухаресті. На початку 1950-х її запросили очолити консерваторію в Бейруті, там вона померла й похована. Її вважають представницею своєї культури росіяни, румуни й молдавани, проте у світі називають російською співачкою українського походження.
На початку лютого 1928 року «Робітнича газета “Пролетар”» сповіщала своїх читачів на заводах і фабриках: «Негрський співак Роланд Хейс перший концерт дає в Харкові в залі Державної опери в понеділок 13 лютого. Крім європейських композиторів, він співатиме пісень негрських». Звісно, робітничий глядач і слухач уже співчував представникові пригнобленої раси, і недаремно, бо вимогливих музичних критиків Хейс розчарував.
«Щоби негрові дістати визнання в Америці і далі зробитися співаком європейського масштабу, — писав рецензент, — для цього треба мати великі дані. І Хейс їх має. Вони в його очевидно природній музичності та в уперто, шляхом поневірянь набутій музично-мистецькій культурі, що властиві цьому артистові. Саме в них, бо і голосові дані, і суто вокальна техніка співця при всій їхній високій якості не становлять явища виключного».
Одним словом, не зайшов афроамериканець вибагливій харківській публіці, хай там що від нього чекав Іван Дніпровський: «Чи винний в тому пригноблений стан народу, що з нього вийшов співець, чи може довголітній шлях артиста до своєї мети через церковний крилас, але фактом є те, що Хейс, викликаючи симпатії нашого слухача до свого народу, як співець не дає потрібних радянському слухачеві емоцій, не вважаючи на високу свою музичну культуру й той прекрасний ансамбль, що складає він із своїм акомпаніатором Річардом Пархемом».
Американський ліричний тенор Роланд Хейс (Roland Hayes) народився в сім’ї фермерів, які орендували плантацію, де раніше його мати була рабинею. Змалку відвідував баптистську церкву і пізніше в його репертуарі неодмінно були спірічуелс. Мати не хотіла, щоб син навчався співу, бо вважала це заняттям білих людей. Проте Хейс таки здобув музичну освіту і почав виступати.
У 1919 році відбувся офіційний дебют співака з Бостонським симфонічним оркестром. У 1920 році він уперше виступив у Лондоні і наступні три роки з успіхом співав на сценах європейських столиць. У 1924-му Хейса визнали кращим американським співаком року. У його репертуарі були старовинні італійська й англійська музика, кантати Баха, пісні й романси Шуберта, Брамса, Шумана, Дебюссі, а також негритянські спірічуелс. Та із середини 1930-х, відколи в багатьох країнах прийшли до влади нацисти, європейські гастролі довелося припинити. Надалі Хейс виступав рідко, однак останній концерт дав аж у 85 років.
Хейс і його сім’я, дружина й донька, зазнали расових переслідувань і під час гастролей, і в Америці. Це перший афроамериканський виконавець, із яким уклала контракт звукозаписувальна студія.
На гастролях у СРСР Хейс виступав зі своїм постійним акомпаніатором, піаністом Річардом Персівалем Пархемом (Richard Percival Parham). Не впевнена, що 1928 року в Харкові вони виконували цю композицію, але на ютьюбі можна чимало послухати Роланда Хейса.
https://youtu.be/b8NGQGIogys
Любка Колесса — рідкісний випадок виконавиці серед артистів-чоловіків, яких запрошували на гастролі в УСРР. По-друге, це одні з небагатьох гастролей, організовані без участи «Союзфілу». Гастрольна поїздка піаністки по радянській Україні 1929 року пройшла тріумфально. Любка Колесса виступала в Києві, Харкові й Одесі і на вимогу слухачів замість запланованих восьми дала 20 концертів. Музичний критик писав: «Колесса — це музична стихія в найтендітніших її проявах. Простота, безпосередність, щирість — ось властивості цієї музичності. Її гра — сама поезія». У Харкові Любка взяла участь у шевченківських святкуваннях і дала концерт у літературному клубі, а в книзі його почесних гостей записала: «На спомин першого концерту в Будинку ім. Блакитного і з щирою подякою за теплий привіт. Любка Колесса. 19.3.29».
Увесь світ знає Любов Олександрівну Колессу як Любку. Дівчинка народилася в музичній родині, тож її любов до музики не дивує. З двох років Любка жила з родиною у Відні, де здобула блискучу музичну освіту — закінчила Віденську академію музики і виконавського мистецтва. З 1920 року почала концертну діяльність — вісімнадцятирічній піаністці аплодували в Австрії, Швейцарії, Італії, Іспанії, Чехії, Румунії, Фінляндії. Вона швидко здобула славу, виступала з найкращими оркестрами і диригентами Європи. На початку 1930-х років давала по 150 концертів на рік.
У 1937 році артистка перебрала у Великобританію, виступала на британському телебаченні. Наступного року відбула блискуче концертне турне Південною Америкою. У 1940-му подружжя виїхало в Канаду, де Любка, крім концертної діяльності, почала викладати фортепіано. Протягом 1940-х виступала в Канаді і США, зокрема дала концерти в Карнегі-холлі в січні 1948-го. Концертну кар’єру завершила 1954 року.
У 1999 році фірма Doremi зібрала й видала всі відомі звукозаписи піаністки на трьох компакт-дисках у серії Legendary Teasures. Багато з них нині можна послухати в інеті, але найбільше Любка Колесса любила Шопена.
