5 лютого о 18:30 у книгарні «Є» відбудеться церемонія нагородження переможців книжкового рейтингу «ЛітАкцент року — 2018». Пропонуємо для ознайомлення відгуки журі номінації «Поезія і проза для дітей» на книжки, що ввійшли до короткого списку.
Журі номінації «Поезія і проза для дітей»:
- Анна Третяк
- Володимир Чернишенко
- Марія Семенченко
Книги, що увійшли в короткий список:
- Малярчук Таня. Mox nox (ВСЛ)
- Була Оксана. Туконі — мешканець лісу (ВСЛ)
- Оксеник Сергій. Вбивство п’яної піонерки (ВСЛ)
- Купріян Ольга. Щоденник Лоли (книголав)
- Аренєв Володимир. Дитя песиголовців (АССА)
Малярчук Таня. Mox nox (ВСЛ)
Анна Третяк:
«Mox nox» — книжка в багатьох сенсах несподівана. Нетипово для своєї вікової групи ця книжка написана від імені тварини, якщо точніше — кажанки Терези. Персоніфікація лише частково торкнулася кажанячого світу: там є заняття та навчителі-ночовиди, є легенди та перекази, уроки історії тощо. Проте Таня Малярчук використала особливості, притаманні кажанам, щоб в оповіді зіграв прийом очуднення, свіжого погляду на давно відомі об’єкти. Так само вчинила ілюстраторка Катя Слонова, яка перевернула зображення, щоб подати його з перспективи кажанів.
Отже, «Mox nox» — це історія про світ, у якому залишилися лише кажани й комахи. А ще в цьому світі є рештки цивілізації, яка викликає в Терези чимало питань: хто звів ці будівлі, сходи, дверні отвори, хто зробив крісла й ліжка, хто почепив на будівлі хрести і дзвоники, а головне — де зараз ці невідомі, що створили все це? Упродовж книги Тереза сумнівається, спостерігає, робить висновки, сперечається, стає об’єктом цькування, знаходить і зраджує дружбу, досягає несподіваних соціальних вершин і продовжує сумніватися. Цікаво спостерігати, як авторка сплітає оповідь із натяків та алюзій, як підводить читачів до певних висновків, але не дає готових відповідей — їх читачі мають знайти самі, паралельно з Терезою.
Володимир Чернишенко:
Таня Малярчук створює пост апокаліптичний світ, у якому нема місця людям, однак мешкають мислячі істоти. Їх авторка використовує як криве дзеркало людського суспільства. І в цьому дзеркалі все видається зрозумілішим і яснішим. Метафоричне зображення дійсності через призму фентезі дає авторці змогу писати просто про складні речі. Настільки просто, що книжку можна сміливо адресувати учням середньої школи.
Якщо відкинути фентезійний антураж, то ця повість — це «роман юрби», де у плетиві людських доль борсається особлива істота, непристосована до жорстокого ірреального світу. І зрештою — виборсується. І це дуже подобається. Читач отримує відповіді на питання, він здобуває новий досвід, отримує шанс аналізувати і проводити паралелі з дійсністю.
Я вже писав про геніально зображений у цій книжці булінґ, інакшість, неприйняття однолітка й нетерпимість. Окрім підліткового цькування, маємо тут і нетерпимість расову, яку вже досить чітко окреслено й засуджено, і стереотипи гендерні й багато всього — поданого м’яко, ненав’язливо і… зрозуміло!
На жаль, повість поступається місцем притчі, а притча накладає на текст низку обмежень. Зокрема, притчевість витісняє і фентезійну складову. Світ Малярчук непродуманий, надто нарисовий, недостовірний. Читачу доводиться робити надто багато допущень, щоб усе ж «вірити» в те, що він читає.
Марія Семенченко:
Таня Малярчук написала повість для дітей, яка, по суті, не є дитячою, вона — позавікова. І обраний формат фентезі лише підкреслює це: дітям він дозволяє сприймати все як казку, а дорослим — як алегорію людського суспільства.
«Mox nox» — це повість про постапокаліптичну Землю, на якій уже давно немає людей. Вони вимерли через постійні війни й голод. Натомість тут зародилася нова цивілізація — рукокрилих. Це такі собі лиси-кажани, які живуть за чіткими правилами, керуються традиціями та не виходять за межі — ані фізичні (географічні), ані метафізичні. Життя їхнє впорядковане і зрозуміле. Є час для парування, є час для збору вражаю. Це консервативна спільнота, яка не толерує Іншого й не бажає його пускати до себе, яка не толерує й тим паче не заохочує до критичного мислення й незручних питань, яка не пробачає нехтування традиціями.
Таня Малярчук не ставить собі за мету створити переконливий світ рукокрилих, це скоріше пунктирне тло для розповіді, де кожна деталь чи опис мають більше символічне значення, аніж грають на достовірність. Натомість вона майстерно описує стосунки всередині цієї закритої спільноті. З погляду психологічності й достовірності — це чудовий приклад підліткової прози. Головна героїня Тереза є підлітком-бунтаркою, але бунтарство її викликане допитливістю і критичним мисленням, пошуками відповідей на питання, які вона ставить передусім собі. Але водночас Тереза є звичайним розгубленим підлітком, вона виховується без батька, піддається цькуванню однолітків і переживає нещасливе кохання. Вчиться долати стереотипи і прислухатися до себе, а не до більшості, а головне — не зневажати й не відкидати тих, хто не схожий на тебе.
Це добре написана притча з продуманим сюжетом і притаманним Тані Малярчук гумором. Вона легко читається і ставить перед юними (і не лише) читачами важливі питання. Тут є над чим подумати. А крім того, це ще й екологічна повість: людству варто задуматися, чому воно зникло і як можна цього уникнути. Зрештою, це якісна підліткова проза, переконлива й реалістична, нехай і йдеться про рукокрилих, а не людей.
Ну, і хочеться додати, що особливої атмосфери і довершеності тексту Тані Малярчук додають справді класні ілюстрації Катерини Слонової. Це справді той випадок, коли ілюстратор розширює межі тексту.
Була Оксана. Туконі — мешканець лісу (ВСЛ)
Анна Третяк:
Серед цьогорічних фіналістів «Туконі. Мешканець лісу» — єдина книжка-картинка, і вже це виокремлює її з-поміж інших. Адже якщо текстово-орієнтовані жанри дають авторам можливість розвернутися та закласти в сюжет безліч козирів, які витягуються у відповідний момент, то формат книжки-картинки передбачає максимальну концентрацію змісту і сенсів у мінімальній кількості слів. І саме цим відзначаються книжки про туконі від Оксани Були (нагадаємо, що зараз серія налічує чотири видання: «Зубр шукає гніздо», «Ведмідь не хоче спати», «Туконі. Мешканець лісу» і «День народження ялинки»).
Це історія про дружбу, яка здатна подолати все, і навіть найбільшу біду. Цей текст відрізняється від інших книжок серії, які описують природні процеси — гібернацію (сплячку) та те, які тварини в неї впадають, чи зміну забарвлення на зиму. Хоча в «Мешканці лісу» є слід пізнавальності (в свіжих паростках, які підіймаються біля загиблого дерева), все ж це радше казка-притча про дружбу та взаємну підтримку. Як завжди, особливу увагу привертають акварельні ілюстрації у впізнаваному стилі Оксани Були.
Володимир Чернишенко:
Маємо черговий геніальний проект ВСЛ. З’явившись як помічники сюжету в книжці «Зубр шукає гніздо» туконі зараз — це не просто автор та ілюстратор, це й інсталяції, це вже ціла культура, це бренд. Особисто я чекаю на появу під цим брендом лінійки одягу та іграшок, дитячий шампунь із материнкою та заспокійливі краплі для бабусь.
Як завжди геніальний у своїй простоті текст помножено на чудові ілюстрації, плюс промоція, плюс переваги серії. Сподіваюся, серія не припиниться, а триватиме й надалі.
І хоч мені й приємно, що цього року на ЛА року претендують товсті книжки з великою кількістю тексту, але підсвідомо знову кортить віддати першість саме тому виданню, де тексту мало, а любові так багато.
Марія Семенченко:
Три роки тому ілюстраторка Оксана Була дебютувала як авторка текстів. Її першу книжку — «Зубр шукає гніздо», а потім одразу і «Ведмідь не хоче спати», добре сприйняли і літературознавці та критики дитліту, й малі читачі та їхні батьки. Була дуже чітко вловила особливості жанру книжки-картинки: мінімум тексту — буквально по одному рядку на сторінці, коротка динамічна історія в основі, ілюстрації, які розширюють і доповнюють текст, ну, і сам текст, що відповідає заявленому віку читачів.
Саме з тих двох книжок українські читачі (а згодом й іноземні, бо книжки переклали в кількох країнах) дізналися про дивовижних і дуже милих лісових створінь — туконі. Вони дбають про ліс та всіх тварин у ньому, допомагають квітам розквітати, а деревам рости, допомагають тваринам вкладатися на зимовий сон, а навесні прокидатися. І якщо в перших книжках Оксани Були туконі були не головними героями, а лише допоміжними, то у книжці «Туконі. Мешканець лісу» ці лісові створіння виходять на перший план.
У свою книжку Оксана Була закладає екологічний посил для маленьких читачів. Вона наголошує, що туконі є не просто мешканцями лісу, а його друзями. А відтак, об’єднавшись, вони можуть допомагати й оберігати місце, яке вважають своїм домом.
Отже, мандрівний туконі збирається вранці попити чаю зі своїм другом — великим дубом, та вночі приходить гроза і вітер ламає дерево. І тоді всі-всі туконі полишають справи і приходять до дерева й разом рятують його.
Вся історія уміщається в кілька речень, але, попри свою лаконічність, насичена смислами. Це історія про дружбу, довіру, доброту, вміння допомагати іншим і бути відповідальними не лише за себе. Це історія про те, що разом можна робити дива, що об’єднавшись, можна дати ще більше світла і любові, що турбуватися про когось, це робити світ кращим. Ну і буквально, це також історія про ліси, які є чиєюсь домівкою і які треба берегти.
Книжка насичено зелена і за суттю, і за кольором. Оксана Була створила атмосферні і дуже симпатичні ілюстрації, які вповні передають той казковий світ лісів, де однаково є місце рутинним справам і дивам.
Булі вдалося створити з туконі успішний бренд. Це і серія книжок, а їх уже — чотири (після «Туконі. Мешканець лісу» вже вийшла книжка «День народження ялинки»). Це й проект «Знайомство з туконі», який поєднує віртуальну реальність з відео 360°, анімацією та класичною книжковою ілюстрацією. Це й листівки, блокноти та одяг із лісовими туконі. І все це, безперечно, лише на користь класичним паперовим книжкам.
Оксеник Сергій. Вбивство п’яної піонерки (ВСЛ)
Анна Третяк:
Серед фіналістів в номінації «Поезія і проза для дітей» книжка Сергія Оксеника «Вбивство п’яної піонерки» вирізняється не лише недитячою назвою.
Читачі, які почнуть знайомство з повістю, завбачливо пропустивши анотацію, не одразу зрозуміють, у який час відбувається дія. Лише згодом вони почнуть натрапляти на незнайомі прізвища та дивуватися незвичним темам для розмови між дітьми, що зустрілися ввечері навколо вогнища. А що далі, то більше дивних відкриттів чекає на них, особливо якщо ця книга потрапить до рук сучасних підлітків.
Сергій Іванюк, який творив під псевдонімом «Оксеник», написав підліткову книжку про життя в 60-х роках минулого століття. Написано її від імені двох оповідачів — тринадцятирічного Вови та дільничного міліціонера Ревміра, і кожен розділ по черзі висвітлює їхні світогляди, уявлення, дії, а водночас і спроби відповісти на питання, хто й навіщо краде курей у мешканців села.
«Вбивство п’яної піонерки», попри позірну наївність оповіді, є глибокою книжкою. Проте її читання передбачає певний рівень читацької готовності, адже автор заклав у текст не лише розважальний і пригодницький компоненти. Складаючи докупи фрагменти історії, читачі поступово вимальовують картину того життя, стосунків між однолітками та з дорослими, взаємини з представниками радянської влади. Можливо, деякі згадані реалії потребуватимуть додаткового пояснення від старших, і добре, якщо це читання спонукає підлітків поговорити — тоді і старші, і молодші отримають змогу краще зрозуміти одне одного.
Володимир Чернишенко:
Цього року в рейтинг дитячої літератури чомусь потрапила серозна, ґрунтовна й доросла книжка. На мою думку, саме її найбільше недооцінено критиками, адже під аляпуватою палітуркою ховається справжній шедевр.
Сергій Оксеник створив роман рівня Валерія Шевчука. «Вбивство…» найбільше нагадує саме «житомирські повісті» знаного майстра. До того ж на всіх рівнях. Тут і зображення радянської дійсності, плетиво людських страстей, огидне і прекрасне в одному флаконі. Читаєш і не можеш начитатися. Власне, я вже про це писав.
Надзвичайно важливим є лексичне наповнення книжки. Думаю, матеріал, зібраний автором, збагатить не один словник і стане предметом досліджень науковців, зацікавлених у розвитку «низької» лексики. Говірки радянських колгоспників і службовців, замішані на сільському колориті Надніпрянщини — це просто пісня у прозі.
І водночас — міфотворчість. Глибока притча про землю, яка червоною ниткою перетинає весь роман . Це, власне, приклад — як варто сполучати притчу й художній текст. Сподіваюся, книжку буде прочитано й осмислено. Як вона того заслуговує.
Марія Семенченко:
Цього року до короткого списку в номінації дитліту потрапила книжка Сергія Оксеника (Сергія Іванюка) «Вбивство п’яної піонерки». Потрапила, очевидно, випадково. Бо це стовідсотково книжка для дорослих читачів. Той факт, що головні герої роману — діти, не робить його дитячим. Попри це, книжка однозначно заслуговує на відзнаки та нагороди, тому особливо шкода, що її немає в короткому списку номінації «Проза».
Події роману відбуваються в тихому селі Варварівка наприкінці 1950-х років. Одного дня, а точніше, ночі, тут стається екстраординарна подія — у людей починають зникати кури. Про масштаби події свідчить той факт, що це перша справа дільничного міліціонера Ревміра, а він на своїй посаді вже сім років. Він відповідально і прискіпливо береться за розслідування й показує неабиякі детективні вміння. Одночасно з ним за справу беруться і двоє братів: 14-річний Вовка і 8-річний Юра. Крок за кроком вони — кожен своїм шляхом — наближаються до розгадки, хто й навіщо краде курей у Варварівці.
Читач поринає в життя радянського села кінця 1950-х років. Кожен опис, кожна деталь — красномовні. Сергій Іванюк майстерно виписує достовірні характери, побут, атмосферу, і — говірку. Це той випадок, коли і діалоги героїв, і внутрішня мова кожного з них — правдоподібні, природні. Автор використовує живий суржик, не схожий на ті штучно створені, гіперболізовані й абсурдні мовні конструкції, які можна зустріти у книжках сучасних авторів. Тут суржик не вибивається із загальної канви розповіді, не робить героїв комічними (а саме з такою метою чимало авторів вводять його у свої тексти), а надає розповіді переконливості і, якщо хочете, атмосферності.
Перед читачем постає не тільки й не стільки іронічний детектив, скільки роман про радянську систему й людину в ній. Про безглузді дрібні речі, які призводять до трагічних наслідків, про неможливість протистояти цій системі, що особливо відчув на собі дільничний Ревмір, про загальноприйняті в ті часи явища, які не мали би бути прийнятними в принципі. Читач зрештою дізнається, хто крав курей і як це пов’язано з убивством п’яної піонерки, та чому Ревміра не похвалили за розкриття злочину.
Окремо хочу відзначити майстерність, із якою автор виписує стосунки між дітьми й батьками, між двома братами й загалом життя дітей і підлітків у тогочасному селі. І ще — гумор та іронію, які дозовано й доречно присутні в тексті. Ну і, будьте обережні, під час читання неодноразово захочеться смажених бичків!
Купріян Ольга. Щоденник Лоли (книголав)
Анна Третяк:
Два роки тому в Україні з’явився помітний рух у жанрі підліткової літератури. Автори натхненно почали заповнювати цю нішу текстами про та від імені підлітків, і серед цього читання було чимало якісних творів. Та навіть серед них «Щоденник Лоли» заслуговує на окрему увагу, й на це є низка причин.
Це дуже якісний і цікавий текст, написаний у жанрі підліткового щоденника — і нарешті з цього тексту не визирає привидом дорослий досвід авторки. Перед читачами постає щоденник саме так, як його написала б дівчина 15 років (хіба, може, трохи більш граматично правильний). У ньому немає патетичних роздумів про важливе — тому що конкретно цій героїні такі роздуми були б не притаманні (на відміну від, наприклад, їхньої доречності в книзі Анастасії Левкової «Старшокласниця. Першокурсниця»). Проте в ньому є живе мовлення, подекуди — експресивно забарвлене.
А ще це унікальний випадок, коли сучасне телебачення пропонує глядачам «додану реальність» у форматі тексту, а не навпаки. В очікуванні другого сезону популярного серіалу сотні підлітків отримали можливість почитати книжку зі знайомою історією — і багато хто цією можливістю скористався. Тим паче, що книжка не дублює серіал: Ольга Купріян створила приквел, який лише частково перетинається із подіями «Школи». Водночас «Щоденник Лоли» настільки цілісний, що його можуть читати і ті, хто не дивився жодної серії.
Володимир Чернишенко:
Головним недоліком книжки є її жанр, адже дівчачий щоденник, перетворений на книжку, не конче повинен «вистрілити». А для багатьох авторів погляд на світ очима головної героїні — взагалі непосильне завдання. Серед вдалих прикладів із сучасної дитячої літератури можна згадати книжки Джаклін Вілсон, які всі — щоденники дівчат, щоправда — досить белетризовані, перетворені на повісті.
Між тим, авторці в досить таки тісних рамках жанру вдалося продемонструвати витримку і витривалість — авторові вуха майже не стирчать, маємо дівчину-школярку, яка пише, що думає, і не завжди думає, що пише. За визнанням самої авторки, щоденниковість цьому сприяла. Ускладнювало завдання Ольги Купріян і те, що дивитись на світ доводилося очима не зовсім, м’яко кажучи, позитивного персонажа. Тобто — важливо було ще й дати зрозуміти читачу, де саме і чому герой дав маху. Це вдалося не всюди, але деякі приклади, як от незапланована вагітність, дуже наочні і яскраві.
Книжка досить відверта і вже спровокувала міні-скандальчик. Досить симптоматично, що дорослі виявляються неготовими говорити з дітьми (навіть підлітками) про статеві стосунки, контрацепцію, венеричні хвороби й вагітність. Однак українські письменники до цього вже дозріли й нині активно шукають межу між достовірністю та надмірним натуралізмом. На мою думку, формат щоденника і вроджений такт Ольги Купріян дозволив їй це зробити.
Марія Семенченко:
Увага, увага: у книжці є секс! Це важливо. По-перше, це свідчення того, що українські автори нарешті дозріли й не бояться братися за такі делікатні теми. А це непросто: велика відповідальність перед читачами і відчутний тиск суспільства на автора, який дозволяє собі говорити з дітьми про ЦЕ. Власне, «Щоденник Лоли» вже встиг викликати скандал у соцмережах, де батьки «шоковані й обурені порнографією» і вирішують, кому й куди писати скарги. Але тут варто зауважити, що Ольга Купріян пише про перший секс у старшокласників делікатно, без надмірностей, акцентуючи на емоціях і переживаннях підлітків, не оминаючи, втім, і лаконічного опису першого сексу, як його бачить і проживає 14-річна дівчина.
Тож тут немає жодної порнографії, а є підлітковий секс. І це — добре. Для української літератури, для підлітків-читачів, та особливо для тих старшокласників, чиї батьки не можуть і не хочуть говорити про це з дітьми, заганяючи тему в табу, перетворюючи її на щось обурливе й огидне. Крім того, в книжці прописані теми контрацепції й небажано вагітності, тож читачам є над чим задуматися.
Ольга Купріян дебютувала як письменниця у 2016-му році саме з книжкою для і про підлітків. Її перша повість «Солоні поцілунки» цілком ясно показали, що авторка знає і розуміє аудиторію, для якої пише. А це не найлегша аудиторія, погодьтеся. Вже тоді книжка отримала схвальні відгуки від критиків та читачів і потрапила в короткий список «ЛітАкцент року — 2016».
За ці кілька років Ольга відчутно відшліфувала свою письменницьку майстерність, і «Щоденник Лола» — прямий доказ того. Перед письменницею стояло одразу кілька викликів та серйозних обмежень. І вона з ними чудово впоралася.
По-перше, «Щоденник Лоли» — це книжка, написана за мотивами українського серіалу «#Школа», що виходить на каналі «1+1» і є досить популярним серед школярів (це добре прослідкувати за кількістю переглядів на ютюбі). А отже, письменниця мала працювати з героями і сюжетами, вигаданими кимось іншим. Додайте сюди, що головна героїня — 14-річна Лола — досить своєрідна дівчина, яка переважно дратує.
По-друге, формат щоденника — сам по собі досить складний. Читач не має сумніватися, що читає щоденник саме 14-річної школярки, а відтак і мова, і світ, і речі, якими живуть сучасні підлітки, мають бути добре знайомі й зрозумілі автору. «Халтура» не прокатить. Тож автор має бути непомітним, а голос героя-підлітка повинен звучати достовірно й переконливо. І Олі Купріян це вдалося.
14-річна Лола Гавриленко живе з бабусею й молодшими братами та сестрами, мама померла півроку тому, але Лола всім розповідає, що вона просто поїхала у тривале відрядження. Лола веде блог і цим заробляє на життя. Вона — звичайний підліток, тож у деяких ситуаціях поводиться абсолютно по-дурному, а в деяких демонструє недитячу мудрість і витримку. Лола то дратує, то викликає емпатію, то хочеться обуритися її діями, а то обійняти й пожаліти, попередити й відгородити від дурниць. Тобто цілком живий і переконливий персонаж. Вона нахабна й часом досить неприємна у школі, й добра та турботлива вдома, у родині. Вона переймається звичайними для підлітків речами — як зробити свій блог ще популярнішим, коли і з ким варто мати перший секс, хороші оцінки, стосунки у сім’ї, друзі, одяг і косметика. І ти віриш тому, що читаєш.
І, до речі, авторці вдалося створити абсолютно автономну книжку, яка добре читається, навіть якщо не бачив жодної сері «#Школи». Хоча, звичайно, варто відзначити і те, що книжка є частиною масштабного медіа-проекту. Добре, що в Україні читання пробиває собі шлях до аудиторії різними способами. Зокрема, і таким.
Аренєв Володимир. Дитя песиголовців (АССА)
Анна Третяк:
Друга частина трилогії «Сезон Кіноварі» є цікавим прикладом взаємодії жанрів: це все ще фантастична підліткова література з елементами шкільної прози, але в ній уже увиразнюються риси антиутопії. Автор вправно розвиває цю тему, м’яко, поступово «закручуючи гайки» та занурюючи читачів у притаманну антиутопіям атмосферу — страху, непевності, погроз, загальної нервовості та агресії — та все ж залишаючись у межах, які не виводять текст із кола підліткового читання. Волею автора читачі прикуті до головної героїні, Марти, і саме через її дії та думки сприймають описаний багатогранний світ. Війна, братерство й ворожнеча, родинні та дружні стосунки, романтичні переживання, взаємодія із соціально вищими та нижчими особами, протидія булінгу, бунт і підкорення — все це знайшло місце в «Дитяті песиголовців», при цьому гармонійно поєднуючись у складну картину життя дівчини-підлітка.
Приємно читати цей текст ще й із суто філологічної точки зору, адже Володимир Арєнєв майстерно володіє інструментами художнього письма. Автор вірить у своїх читачів і не пояснює їм особливостей вигаданого світу. Читач перечіпляється через певне слово, і лише поступово, збираючи факти, наче слідчий, вибудовує в уяві розуміння того, про що йдеться. Це до деталей пропрацьований текст із міцними та на перший погляд непомітними зв’язками сюжетних елементів, виявляючи які, читач відчуває неабияке задоволення.
Володимир Чернишенко:
Довгоочікувана прем’єра другого тому трилогії Володимир Аренєва відбулася щойно недавно, тому боюся не всі книголюби встигли прочитати й проаналізувати головні сюжетні ходи «Дитяти песиголовців». Між тим, прихильники творчості українського фантаста мають нагоду зануритись у хитросплетіння подій, причин та їхніх наслідків… Аренєв не здивував — він написав так, як уміє, і так, як від нього очікують фанати (http://www.barabooka.com.ua/ridna-literatura-v-perekladi/).
Бажання деталізації світу й водночас насичення його символами, що пов’язують світи вигадані з нашим реальним світом, часто надмірне, ба навіть заважає сприймати текст. Тоді як популярні нині трилери з соціальним підтекстом («Голодні ігри» Коллінз, «Бігун в лабіринті» Дешнера) пропонують читачу насамперед закручений сюжет і одну-дві варті уваги й у міру оригінальні ідеї, Аренєв фонтанує ідеями. Його фентезі — інтелектуальне, воно потребує певного рівня знань ба навіть підготовки. Якщо читати «Дитя песиголовців» як трилер, доводиться випускати текст цілими абзацами. Але ж тоді начисто пропадає насолода від занурення у вигаданий світ, унікальний і до дрібниць продуманий. Якщо у книжках Аренєва на початку на стіні висить рушниця, то до кінця книжки ви неодмінно дізнаєтеся, хто її туди повісив, якої вона марки, кого з неї було вбито і нарешті — чому вона ніколи не вистрілить.
Марія Семенченко:
Прихильники українського фентезі загалом і трилогії Володимира Аренєва «Сезон Кіноварі» зокрема отримали у 2018-му році свято і на своїй вулиці. Нарешті світ побачила друга частина трилогії — «Дитя песиголовців», на яку читачі чекали три роки.
У цій частині головна героїня трилогії — 18-річна Марта на прізвисько Відьма — шукає, як допомогти батьку, який вернувся з війни за річкою…мертвим. Він ходить, їсть, спілкується і навіть деякою мірою дбає про доньку. Втім, він мертвий, і з цим фактом Марті складно змиритися. Вона намагається дізнатися більше про те, що сталося за річкою, і зрозуміти, хто такі песиголовці насправді, бо її мама і бабуся — були саме з них. Марта допомагає своєму вчителеві Віктору шукати драконі кістки для необхідних експериментів і відповіді на питання ,як допомогти батькові та чи варто це робити.
Її пошуки відбувається на тлі передчуття, що наближається щось важке, темне і страшне. Автор круто змальовує цю атмосферу, коли діти й підлітки бачать, що щось назріває, відчувають, що скоро все буде не таким, як є, але до кінця не розуміють і не усвідомлюють масштабів катастрофи. На стінах міста Ортинська все частіше з’являються малюнки із собачими намордниками, однокласники починають цькувати Марту, загадково зникає класний керівник пан Штоц, а на площі Трьох Голів відбувають жахаючі речі.
Автор створює не лише переконливий фентезійний світ, а й чудовий шкільний роман, книжку для старших підлітків. Паралельно із дивними, похмурими і страшними речами тут співіснує абсолютно звичне шкільне життя: з уроками, домашніми завданнями, вчителями, однокласниками, закоханостями та шкільними проблемами. Якщо відкинути суто фентезійні штуки: всі ці драконячі кістки і вкритих шерстю песиголовців, відьом і живих мертвих, есперидівку і виціджену з собак доброту, то ми бачимо реальний світ, в якому існують маршрутки і айфони, шкільні гуртки і підручники, звичайні багатоповерхівки з проблемним енергопостачанням і салати з креветками. Все, як у тій реальності, в якій живемо ми. Ба більше, нашу реальність із світом Кіноварі пов’язує значно більше речей. Про них автор говорить через влучні і красномовні метафори.
У другій частині трилогії Володимир Аренєв неспішно розмотує клубок сюжету, не поспішає. Навряд чи цю книжку можна назвати гостросюжетною, натомість автор вміло занурює читача в атмосферу всього того, що відбувається в Ортинську. З кожною сторінкою — а їх тут 416 — картина стає повнішою, атмосфера густішою, а передчуття катастрофи — гострішим.
Та все ж таки цю книжку варто розглядати в контексті трилогії. Окремо від першої частини її складно оцінювати і, зрозуміло, немає сенсу її читати, не прочитавши «Пороху з драконових кісток».
Улюблений сайт літературної критики
