«Ці руки тільки писали і нічого не крали», — переконували у 20-х роках спіймані на плагіаті письменники, потрясаючи рукописами й партквитками. Доводи, як бачите, були тоді оригінальні, але й вони не дуже допомагали.
Що можна вкрасти в літературі? Звичайно, чужий текст. Історій про плагіаторів поруч із графоманами в усі часи було безліч, а у двадцятих, коли багато вчорашніх випускників лікнепу одразу хапалися за перо, без них не обходився жодний порядний журнал. Пошта ледь не щодня приносила листи з віршами Тичини або Сосюри, що їх уперто слали плагіатори-маньяки. Зате в провінції, де рідко стежили за літературними новинками, для них була благодать. Як-от у фейлетоні про сільського плужанина, який приїхав учителем у глухе село.
«Вечором забігли до мене:
— Слухайте, товаришу, ходімте до сельбуду, бо ми випускаємо газету, а ви як учитель…
Узяв олівець, іду. Редколегія в повному складі. Перевіряємо матеріал:
Над нами вітер віє,
Полоще прапори…
— Хто цей матеріал подав? — питаю.
— А шеф!
— Це він написав?
— Ну да, він. Він добрі вірші пише!
Мовчки беру закреслюю прізвище шефа і пишу: Володимир Сосюра.
— От тобі й на! Це ви нарочито?
— Ні, це прізвище того письменника, що написав оцей вірш».
Самовпевнений Мольєр, щедрим жестом захопивши дві дослівні сцени із п’єси Сірано де Бержерака, продемонстрував письменникам, що красти чужі тексти можна й за це нічого не буде. На закиди в плагіаті Мольєр відповідав знаменитою фразою: «Я беру своє добро скрізь, де його знаходжу».
Коли сільських графоманів і плагіаторів журнали й видавництва у 1920-х гнали й нещадно висміювали, то з поважними знаними літераторами, у яких за плечима книжки й досвід, справитися було складніше. Та й крали письменники не лише чужі тексти, просто якщо це стосувалося сюжетів, мотивів, образів, вони скромно називали це запозиченнями й авторськими інтерпретаціями. Хто, що і як присвоював у літературі, як воювали з плагіаторами і чи їм щось за це було — три історії з наших двадцятих.
Сам дурень, Бухаріна читай!
Перший серйозний плагіатний скандал гримнув уже в кінці 1920-х років. Він був тим серйозніший, що комсомолець Олесь Донченко наважився звинуватити у творчій крадіжці партійку Люціану Піонтек: мало того, що членкиня ВКП(б), так ще й дружина літературного й партійного боса Івана Кулика, одного з керівників ВУСППу.
З Куликом у Люціани був другий шлюб, незабаром після одруження вони виїхали в Канаду, куди Кулика відрядили заступником генерального консула СРСР. У Канаді обоє активно друкувалися в українській емігрантській пресі, навіть створили Заокеанську філію «Гарту» — Заокфільгарт. Кулик на той час уже заслужив визнання як письменник, а от Люціана тільки дебютувала в літературі. Її перші книжки вийшли після повернення в радянську Україну — поетична збірка «Тихим дисонансом» (1927) і прозова збірка «Балаклава» (1929).
Донченко ні з того ні з сього, бо минуло два роки від виходу книжки, напався на «Тихим дисонансом». І він, і Піонтек родом були з Лубен, і Донченку трапився на очі провінційний раритет — збірка російськомовних віршів «учащихся лубенских гимназий» «Кружок поэтов», яка вийшла далекого й неспокійного 1917 року. Ясна річ, через десять років ніхто про неї не пам’ятав. Крім Піонтек! — як упевнено заявив Донченко.
У першому числі комсомольського літературного журналу «Молодняк» за 1929 рік він виступив із розгромною статтею з пародійною назвою «Неприємним дисонансом» і звинуватив Піонтек у трьох гріхах — убогість, плагіат і фальсифікація почуттів. І якщо з першим і третім ще можна було сперечатися, то цитати з «Кружка поэтов», які щедро наводив Донченко, сумнівів не залишали: Піонтек непогано перекладала з російської.
И. Каганов
* * *
Я узор причудливый вытку,
И в нем должна будет лечь
Слепительно-яркою ниткой
Вся радостность наших встреч.
В нем серые будут нитки —
Безнадежность, тоска ночей…
И черные — мрачность событий,
Когда я понял — «ничей».
Я узор причудливый вытку,
Он, любимая, будет для Вас.
Это будет последней попыткой —
В последний час.
Люціана Піонтек
ПОСВЯТА
Я узор Майбутнього витчу:
Він, Далекі, буде для вас —
Там буде червона нитка,
Як кохання перший час.
Там буде і сіра нитка —
Дитина безсонних ночів,
Коли я відчула раптом
Боротьбу нашу ще болючіш.
Я узор Майбутнього витчу:
Він, Далекі, буде для вас —
То буде остання спроба
В останній час.
Л. Товстик
МАРТ
В этот мартовский вечер все полно весенней печали,
Все грустит.
И о чем-то красивом и нежном снега зашептали
Тише… Слушай… Зимою они устали эту песню таить…
Окрылилась душа… Потянула загадка
пожелтевших дорог.
Захотелося дали томительно-сладко.
О, скорей бы уйти навсегда, без оглядки,
Чтоб никто о былом мне напомнить не мог.
Люціана Піонтек
Я ПОРВУ
У цей вечір весняний
Все вже повне солодкої туги,
Набирається сил все порвать,
І про віщось нове і незнане
Сніги заспівали.
Слухай:
Зимою вони мовчали
І втомилися пісню ховать.
Вже прив’яли сніги. Мене вабить знесилля
Цих пожовклих доріг, —
Я порву все старе і немиле —
Кину до ніг.
Схоже, викриття Донченка захопило авторку цих присвоєних собі перекладів зненацька, принаймні вона два місяці мовчала, підбираючи слова. Відповідь її опублікував той-таки «Молодняк».
Що могла заперечити Піонтек? «Кружок поэтов» вона у вічі не бачила, якби вона хотіла красти чужомовні вірші, то могла б зробити це з меншим ризиком з англійської і німецької поезії, адже обома мовами добре володіла й жила три роки за кордоном. (Юрій Смолич писав у спогадах, ніби Йогансен спіймав Піонтек на тому, що вона переклади з американської й англійської поезії видавала за власні вірші.) Це Товстік украла в неї вірш, а не вона у Товстік! І взагалі, «всяка художня творчість базується на попередніх нагромадженнях», нехай Донченко почитає «Теорію історичного матеріалізму» Бухаріна. А головне — Донченко й сам плагіатор. Ображена Піонтек тицяла йому межи очі вірші українських, російських і білоруських поетів. Ну, як вірші, іноді рядок, іноді взагалі списане, на її думку, словосполучення. Весь пафос її відповіді зводився до «сам дурень!».
Донченко тріумфував: «Да, важко, знаєте, спростовувати доведену літературну крадіжку. Факт! А факти, як відомо, — річ уперта. Особливо в такій справі як плагіат».
Редакція «Молодняка», опублікувавши відповідь Піонтек і заразом відповідь їй Донченка, на тому й припинила, вважаючи конфлікт вичерпаним. Отже, плагіаторка вини за собою не визнала і, крім глузування колег по перу, іншої кари не зазнала. Щоправда, і поетичних книжок більше не видавала.
Студентське «Шара, вийди!»
Поки Люціана Піонтек відбивалася від причепливих і доскіпливих комсомольців, соратник її чоловіка і ще один вождь ВУСППу Іван Микитенко весело ліз угору по кар’єрній драбині. Його «Диктатуру» 1929 року поставив у «Березолі» сам Лесь Курбас, і окрилений цим успіхом та озброєний партійною підтримкою Іван Кіндратович заповзявся скинути з літературного Олімпу самого Миколу Куліша. Він швиденько настрочив другу п’єсу — «Світіть нам, зорі» (інша назва — «Кадри»), яка 1930 року йшла вже ледь не на всіх сценах Союзу. Ставили її з рукопису за браком часу в автора на дописування, переробляння, шліфування та публікацію.
То була історія про класову боротьбу в середовищі одеських студентів. Критика пишно величала її першою соціальною драмою з життя інтелігенції — не старої дореволюційної, про яку багато писали (звичайно засуджуючи її), а про «новонароджену інтелігенцію в стінах вищої школи». Сам Микитенко раніше навчався в Одеському медичному інституті, тож писав зі знанням справи. І це справді була новаторська тема. П’єса мала успіх, автор тішився і надувався від пихи.
Аж раптом об’явився ще один автор! Студент Одеського інституту народного господарства Волошин розсилає листи в Робітниче-селянську інспекцію, в Центральний виконавчий комітет, вимагаючи справедливості. Волошин заявляв, що в часи пробування Микитенка в Одесі на чолі місцевої філії Спілки пролетарських письменників «Гарт» він передав йому примірник своєї п’єси на читання й оцінку і з подивом побачив, що віднедавна його п’єса йде по всіх театрах країни під іменем Микитенка. Пікантності ситуації додавало те, що Волошин був партієць і колишній чекіст. Як записав у щоденнику Іван Дніпровський: «Знає всі ходи — і шукає правди». Студенти Одеського наргоспу виступили за Волошина, ректор наргоспу — за свого студента. Справа швидко набрала розголосу.
Українські письменники про плагіатний скандал дізналися з Москви: «А через Куліша і Аркадія новина про “Зорійте, зорі” в Москві. З усіх літорганізацій складено комісію для перевірки тексту. Виявлено: плагіат. Але справа пішла ще дальше: мова іде вже про підкуп автора, студента Волошина… Не злорадствую я взагалі, а тут злорадствую… Цікаво: чим це скінчиться…»
Згодом примірник п’єси Волошин передав і в Утодік — Українське товариство драматургів композиторів, де її прочитали вже всі — Куліш, Дніпровський. Останній констатував: «Сюжет, типажі — ті самі. Дорфман — Мося і т. і. Словом, вариться цікава трагікомічна каша».
Московська комісія якихось певних висновків не ухвалила, за Микитенка заступався очільник РАППу Леопольд Авербах. Постанова, опублікована в центральній пресі в лютому 1931 року, визнала авторство Волошина, але п’єсу чомусь залишили за Микитенком.
Докія Гуменна теж запам’ятала цю історію, початок якої їй розповів поет Олександр Сорока, хоча деталі вона трохи переплутала й перебільшила: «Оце він мені широко розповів про тодішнього диктатора й деспота в побуті літераторів, Івана Микитенка. Казав, що Микитенко топтав усіх і все на шляху своєї кар’єри. Почалася вона з плаґіяту. Приніс до нього в Одесі один студент на прізвище Волошин свою п’єсу про безпритульних із проханням дати літературну консультацію. А Микитенко вже п’єсу не повернув, тільки видрукував під своїм ім’ям, назвавши “Кадри”. Іншими словами — украв. Оця п’єса й дала йому ім’я та матеріяльні достатки. Йде вона по всьому Радянському Союзі. Справжній автор п’єси не залишив справи, а судився. Він дійшов аж до вищих органів у Москві. І нічого! Москва відповіла: “Нам неважливо, хто написав. Нам важливо мати відоме ім’я. Тому що Микитенко вже має, то й будемо вважати, що автор п’єси він”. Якесь піратство серед білого дня! І ніхто — нічого?.. Індивід нічого не значить у машині продукування слави й успіху?
А внедовзі зимою прочитала я у “Правді” постанову дрібненьким шрифтом всесоюзної інституції охорони авторських прав, що затверджувала авторство п’єси за Микитенком, не заперечуючи, що автор Волошин. Так у тій постанові цинічно й написано: “нам неважливо, Іванов чи Петров…” Тут же була й постанова Всеукомдраму. Може, я трохи й не вірила Сороці, даючи скидку на його озлобленість і особисту антипатію до Микитенка, але постанови підтверджували почуту він Сороки історію. Я вирізала обидві ці постанови і сховала, сама не знаючи, нащо. Потім, через роки, це стало сюжетом роману “Діти Чумацького шляху”. Вирізка ця доїхала зо мною до Ґрацу, а там загинула».
У 1932 році п’єса нарешті вийшла окремим виданням із передмовою автора, тобто тепер уже ніби законно Микитенка. Він жодним словом не обмовився про плагіат, навпаки, розводився про роботу над п’єсою та як він враховував зауваження режисерів, котрі вже встигли поставити її на сцені, робітничого глядача і пролетарської критики. За словами Микитенка, у п’єси була восьмилітня історія — від первісного варіанту «Благодарю вас» про чистку класово ворожих елементів в медінституті до цієї книжки, у якій текст п’єси відрізнявся від усього на світі — і від постанов у різних театрах, і від журнального першодруку. Так Микитенко дезавуював свій незграбний плагіат. Історики літератури охоче підхопили його легенду: у жодній радянській книжці ви не знайдете ні слова про Волошина, зате там буде докладний переказ Микитенкової передмови до першого видання (у якій, до речі, він не оминув ляпнути багнюкою на Курбасову постановку «Диктатури» і похвалити його учня Леонтія Дубовика, якому Курбас доручив ставити сумнозвісні вже «Кадри»).
Отож злодюзі ніби нічого й не було. А проте в літературних колах його інакше як плагіатором уже не називали. Дніпровський нотував «Плагіатор приходить виключно по гроші. NB Бачив у місцевкомі його декларацію. 17 000 із сотнями. Прислуга. Нян, її “синова няня”».
Про марнославство і пихатість Микитенка згадував і Смолич: «Коли став відомим драматургом і розбагатів, то приїздивши з Харкова до Москви, вже не спинявся переночувати в Зенкевича (“Укрнічліжка”), а телеграфом замовляв собі номер у готелі. Номер замовляв неодмінно двокімнатний і щоб були в ньому неодмінно золочені меблі».
Ваплітяни Микитенка спершу недолюблювали, а відтоді просто зневажали. Розмови про нього вели десь такі: «Як ви дивитесь на плагіатора? — Аби платив членські внески».
Футурист і бравий легіонер
Історія з романом футуриста Гро Вакара почалася ще 1930 року, коли виходила «Нова генерація». Сам же роман під назвою «Поїзди підуть на Париж» з’явився лише 1932 року, коли футуристський журналі і ціле угруповання почило в бозі. Тим часом книжка ця представляла пропаговану футуристами «фактову літературу» (не плутати з лефівською «література факту» — українські футуристи спеціально вживали відмінний термін, щоб підкреслити, що й теорії їхні відрізняються). За роки існування «Нової генерації» її автори-прозаїки і навіть фотографи наплодили безліч репортажів, а от інші документальні жанри йшли туго. Ще встигли з’явитися мемуари Олександра Коржа, але перший в українській літературі антиколоніальний роман Гро Вакара вийшов друком уже після всього: розігнали не тільки футуристів, а будь-які літорганізації.
«Поїзди підуть на Париж» — зразок «фактової літератури». Це розповідь від першої особи, колишнього білогвардійця-емігранта, учасника французького Іноземного легіону, який воював в Африці з арабами. Розповідь його суха, без «красивостей», що їх узагалі ненавиділи футуристи, а для більшої вірогідності Вакар подекуди дав у тексті зображення тогочасних французьких газет із потрібними йому публікаціями. Екзотична тема, захопливий незаідеологізований текст, цікава авангардна обкладинка роботи Василя Єрмілова — всі складники, щоб стати бестселером. Ба й пролетарська критика не знайшла в книжці аж якихось страшних вад чи перекручень лінії партії.
І тут сказати б, що знову на сцену вийшов справжній автор, але ні — права на роман заявив… прототип! Футуристські принципи і гра у «фактову літературу» зіграли з Гро Вакаром злий жарт. Реальний учасник Іноземного легіону, який розповів письменнику свою історію, заявив на неї права, адже це його життя! І пояснення про різницю між художньою дійсністю й реальністю звучать непереконливо, бо яка там художність чи умовність у документальному творі.
Ця історія залишилася у спогадах ще одного футуриста Олексія Полторацького: «Щоб закінчити характеристику поетів, які групувалися навколо “Нової генерації”, нагадаю ще ім’я Гро (Григорія) Вакара — типового одесита, жартуна й веселуна, який написав кілька віршів-імітацій під Маяковського, а потім зустрів якогось колишнього учасника Іноземного легіону в Африці і на підставі його розповідей написав книжку документальної прози “Румі ріжуть арабів” (румі — так називали араби французів). Здається, довше, ніж самий процес писання, тривав цивільний судовий процес, бо Гриша рукописа підписав лише своїм прізвищем і, здається, на прохання бравого легіонера поділитися з ним авторським гонораром поплескав того по раменах, примовивши: — Жартун!»
Хтозна, що то був за процес і чим він закінчився та чи нічого не наплутав Полторацький. Роман «Поїзди підуть на Париж» вийшов 1932 року, а влітку 1934-го його автора Гро Вакара арештували. Нині не знаємо ні ім’я, ні долю позивача, а роман у кожному разі, попри обвинувачення в плагіаті, належить тому, хто його написав, а не тому, хто розповів.
