Якби я спитала у котрогось із перекладачів, що краще: бути професійним перекладачем чи непрофесійним, мені, напевно, запропонували б холодний компрес і таблеточку від гарячки. Та як не дивно, існують перекладачі, які воліють триматися самовизначення: я – непрофесійний перекладач. І доки інші сумлінно їдять кашу й суп світової літератури, ці, геть по-хуліганськи, вибирають із неї самі тістечка.
Тістечка ці, щоправда, не всякому по зубах. По суті, це найскладніше, що може бути в перекладі: тексти, перенасичені каламбурами, мовними жартами й експериментами. Щоб за такі братися, треба мати особливий характер. І, напевно, дуже любити головоломки.
Юрій Лисенко, поважна особа, дипломат і викладач. Він же Юрко Позаяк, поет-хуліган, деякі з його віршів цитують навіть далекі від поезії люди, не завжди й знаючи, хто автор. А ще він Юрко Бознаяк, перекладач, хоча його перекладацька активність здебільшого в тіні.
Утім, саме цього року деякі його переклади було опубліковано — зокрема, славетну поему Льюїса Керролла «Полювання на Снарка» і збірку андеґраундної поезії «Хорватські поетичні хулігани». Зізнаюся, я чекала такого інформприводу, бо мало хто з перекладачів говорить про переклад із такою насолодою й азартом. Поговоріть із десятьма перекладачами – і дев’ятеро розкажуть про сумлінну працю, самодисципліну, уважність і боротьбу з недовірою видавців до їхніх улюблених авторів. А десятий скаже: «В деякі моменти починаєш розуміти, що українська мова в принципі спроможна на все. Мені потрібне було слово, яке водночас означає частину літературного твору і хворобу, і я його знайшов: це сказ. Відшукати таке рішення – це як знайти скарб!»
– Діти не завжди звертають увагу навіть на прізвище автора, що вже казати про перекладачів. А коли ви вперше, читаючи, зацікавилися роллю перекладача і що то була за книжка?
– Яка книжка, не скажу, але було то класі в шостому. Книжка англійського класика вийшла в перекладі батькового приятеля. Він був гарним письменником, але ні в зуб ногою не знав англійської. Високе й потаємне мистецтво перекладу з незрозумілих мов справило тоді на мене глибочезне враження. Може, через це я й став лінгвістом, проте ось уже скільки років перекладаю, а й досі не досяг такого високого рівня просвітлення.
– А коли ви самі вперше відчули, що художній переклад – це цікаве заняття?
– Років 25 тому в Інституті журналістики мені, крім лексики, граматики й стилістики, накинули викладати ще й курс теорії та практики перекладу. Готуючись до лекцій, я виписав у конспекті всі цікавини художнього перекладу в концентрованому й систематизованому вигляді. Дуже радий, що мене змусили викладати цей предмет, який, по суті, є пригодницьким та ще й гумористичним романом!
– Нарешті, коли ж ви спробували самі? Як це було, коли ви вперше пережили відчуття успішно складеного пазла?
– Коли разом зі своїм другом Ярославом Ковалем перекладав з французької «Вправи зі стилю» Ремона Кено. Там сюжет простий:
«В автобусі маршруту “С” я побачив чоловіка з довгою шиєю і в капелюсі з плетеною шворкою замість стрічки. Він лаяв іншого пасажира, твердячи, що той наступає йому на ногу, а потім замовк і швидко сів на звільнене сидіння. Дві години потому я знову побачив його біля вокзалу Сен-Лазар; він розмовляв із приятелем, який радив йому перешити ґудзика на пальті»
Зате цей безглуздий сюжет автор переповідає 99 разів у різних стилях та жанрах. Приблизно третина текстів – неперекладна гра слів. Тож складання кожного такого пазла викликало гостре відчуття перемоги й лінгвістичного тріумфу.
Але суперпазлом, який мені вдалося скомпонувати, став переклад циклу сонетів «Сто тисяч мільярдів поезій» того ж таки Ремона Кено. Книжка складається з 10 базових сонетів. Їхньою особливістю є те, що відповідні рими однакові в усіх десяти текстах. Тож будь-який рядок можна вільно комбінувати з іншими рядками решти сонетів, утворюючи нові й нові вірші. Р. Кено підрахував, що подібних комбінацій може бути сто тисяч мільярдів.
Отже, якщо для перекладу класичного сонета необхідно підібрати 4, 4, 2, 2 і 2 рими, то тут я мусив знайти 40, 40, 20, 20 і ще раз 20 рим. Крім того, треба було стежити, щоб кожен рядок був самодостатньою синтагмою, яка вільно сполучатиметься з будь-якими рядками решти сонетів. Ще й постаратися не забути передати зміст оригіналу і зберегти те, що називається художньою цінністю. (Ці сонети не видавалися окремою книжкою, але їх можна прочитати у збірках «9 на 6» вид-ва Лаурус або «Шедеври» вид-ва А-ба-ба-га-ла-ма-га, – прим.авт.)
– Цього року у вашому перекладі ми отримали вірші «хорватських хуліганів» і на додачу «Полювання на Снарка» Л. Керролла, теж неабиякого літературного хулігана. Ви – перекладач-хуліган, який перекладає тільки хуліганів?
– Я не є професійним літературним перекладачем, не заробляю цим грошей, не працюю постійно та системно. Перекладаю тільки те, що справді хочеться, що близьке мені за ідеями та стилістикою: виклик, експерименти, каламбури, гра слів і смислів, гумор, іронія, андеграунд, коротше – різне хуліганство, особливо інтелектуально софістиковане.
– У давніші часи перекладачі поводилися з текстом часом аж надто вільно. Зараз навпаки, воліють бути в тіні автора, декларують багато правил та обмежень. Складається враження, що, перекладаючи Снарка, ви порушили чи не всі ці правила. Дописали зайві дві строфи. Додали гру слів в таких місцях, де в оригіналі її не було. Тому отаке запитання: як правильно порушувати правила?
– Я намагаюся бути максимально точним і не фантазувати без потреби, поважати автора і так, залишатися в його тіні.
Інша річ – що значить точна передача оригіналу? Я вважаю, що це досягнення рівноцінного ефекту на виході. Так, при перекладі «Вправ зі стилю» Ремона Кено деякі тексти ми мусили повністю змінювати, зате читач отримував те саме задоволення від стилістичної гри, що й в оригіналі. Наприклад, у Кено текст «Латина» написаний латиною, але з французькими шкільними помилками. Латина близька до французької, її вивчають у гімназіях. Тому освічений французький читач легко зрозуміє текст і розпізнає гумор. А для нашого читача такий текст залишиться німим. Тому довелося створити образ «старорежимного» професора, який переповідає сюжет, зловживаючи відомими в нас латинізмами. Багато хто з моїх знайомих професора дуже хвалив.
Дві строфи в Снарку я додав, щоб розтлумачити значення власних назв, які англійцеві зрозумілі й без контексту.
Додавання гри слів у тих місцях, де в оригіналі її не було, повністю відповідає принципу «стилістичної компенсації»: якщо не можна перекласти каламбур у точці А, варто віджартуватися в точці Б, тоді відсоток комічного в перекладі й оригіналі буде рівноцінним.
Чесно кажучи, часом я таки дозволяв собі певне хуліганство при перекладі Керролла й Кено, але тільки тому, що вони самі стилістичні хулігани.
– Розкажіть про перекладацьке рішення, яким ви особливо пишаєтеся.
– Твори Керролла й Кено настільки складні й закаламбурені, що там у перекладача іде суцільне самопишання. Як приклад особливого пишання наведу такий: у тексті «Анаграма» із «Вправ зі стилю» в оригіналі просто переставлені літери в кожному слові. Ми ж вирішили «удосконалити» автора (про хуліганство див. вище) і зробили так, що й переставлені літери теж утворювали якісь псевдослова і квазісмисли. Картинка вийшла доволі шизофренічною:
У авсуботі “С” в огидну кіп димокол корів тацявидд стеши з юговод юдоух колюгорня, у комулеви пекласію із кровюшо затмісь читріск висрався з моськи з парівсажи, яйки онбиті гоой намносив ховавтш. Кришиначав на огонь, нів вденьшоки тянемвус од львіного сімця.
Зрече угодин я взону павичбо гоой болипуз увкозла Зерналас, з кобу Мирської цілуви. Плохець яство з мишоварте, яйки мойу видра: “Боті берта улоб б тришипи ещі одогон кадиґуз ан тьопла”. І закопував уйом, дику сема (отбот ан порохузір лапать)
Якщо вже говоримо про мовні ігри, пропоную читачам самим відновити вихідний текст. Сюжет уже знаєте.
– Чи траплялося вам бути першовідкривачем якоїсь авторської задумки, яку не помітили, пропустили інші перекладачі до вас?
– Льюїс Керролл, описуючи в «Снарку» чесноти капітана корабля Будодзвона, «помилково», замість слова courage (сміливість), ужив carriage (карета, екіпаж). У читача складається враження, що в тексті хибодрук. У перекладі це передано підміною слова «шарм» словом «шрам»:
«Екіпаж Будодзвона підніс до небес –
Що за шрам, елегантність, відвага!»
У «снаркознавчій» літературі я не зустрічав згадок про цей трюк Керролла. Існує, отже, шанс, що це моє відкриття.
– Добре, життя перекладача сповнене пригод, але пригодницький жанр просто-таки вимагає періодичного стану тривоги та небезпеки, таймера бомби, який герой вимикає в останню секунду. Бувало у вас таке? Наприклад, перехопити якусь жахливу помилку просто перед публікацією? Або… не перехопити?
– Я перекладав детектив, де підлий злочинець накатав кляузу на поліцейського. Начальник викликав цього поліцейського, зачитав йому листа й сказав: «Забери цю безграмотну писанину!» Лист був справді безграмотний, і я довго знущався з синтаксису, щоб передати цю безграмотність українською. Але забув, що є ще й редактор, завдання якого виправляти помилки перекладача. Саме завдяки йому англійський кримінальник і заговорив вишуканою мовою українського інтелігента.
– Гадаю, прочитавши цю розмову, хтось неодмінно захоче бодай вперше пережити це відчуття перекладацького азарту. Поділіться яким-небудь перекладацьким лайфхаком.
– По-перше, українську мову треба знати на рівні «письменник». Без цього переклад буде недолугим, навіть якщо мову оригіналу ви знаєте краще, ніж її автохтонні носії.
– По-друге, бажано зануритися в перекладацький транс, досягти особливого збудження свідомості. Це ще називають натхненням. Тоді рішення складних моментів приходять самі.
Інша річ, як досягти такого стану свідомості. Тут у мене немає рецептів (знаю тільки, що алкоголь мені не допомагає, а лиш перешкоджає). Здається, в моєму випадку спрацьовує суто спортивний азарт, наявність лінгвістичного виклику. Ну, і сам твір повинен належати до улюблених.
Розмовляла Тетяна Савченко
