Положення про академічний постмодернізм: самоплагіат (думки фахівців)

Бо всі слова були уже чиїмись.
Ліна Костенко

Ця історія набула розголосу ще навесні 2018 року. Національний університет «Києво-Могилянська академія» змусив науковців – чинних і майбутніх, від професорів до студентів – підписатися в тому, що вони ознайомлені з «Положенням про академічну доброчесність», введеним у дію Наказом Президента Академії № 112. У цьому документі перераховано низку злочинів, із якими відтепер оголошено непримиренну боротьбу. Те, що плагіат – від лукавого, усі знали й доти. Фабрикація даних, фальсифікація, списування та хабарництво – наявність цього лиха теж ні в кого не викликало сумнівів.

Чи не найбільше збурення в НаУКМА спричинив пункт про самоплагіат – дослівне відтворення власних думок понад один раз без посилання на джерело. У роз’ясненні зазначено, що це поняття «сформульовано на основі визначення академічного плагіату». Схоже, знайдено спосіб втілити пророцтва постструктуралістів про смерть автора. Текст постає відчуженим від свого творця, і автор уже не здатен контролювати його. Фактично скасовується розрізнення «свого» й «чужого» тексту, адже антиплагіатна програма, скануючи весь корпус наявних у мережі текстів, не надто дбає про інтелектуальну власність і не розрізняє, чи дослідник краде без посилання чужі думки, чи наводить власне твердження, оприлюднене раніше.

Прикметно, що низка інших вишів також ухвалили свої версії «Положення…», проте далеко не всі запровадили поняття самоплагіату – наприклад, у документі Харківській академії фізичної культури після тривалої дискусії цей пункт не включили. Натомість Донецький державний університет управління та Одеський національний медичний університет слухняно вмістили самоплагіат у перелік академічних злодіянь, як видно з «Положень…», розміщених на їхніх офіційних сайтах. Ба навіть Ладижинська загальноосвітня школа розмістила «Положення про академічну доброчесність», зобов’язавши школярів серед іншого… уникати самоплагіату! Тобто не користуватися знаннями, отриманими від вчительки української літератури Майї Степанівни, у написанні твору зі світової літератури для Маргарити Дмитрівни? Чи, можливо, вчитель не має кілька разів поспіль проводити урок за тими самими власними розробками?

Читайте також: Володимир Шелухін. Плагіат: звідки в гідри голови?

Звучить як жарт, якби не печатка і підпис ректора/президента/директора на кожному з документів. Очевидно, що справжній науковець не раз протягом свого творчого життя кристалізує певну теорію, спираючись на власні думки, висловлені в попередніх публікаціях. Що робити, аби не потрапити під дію санкцій «Положення…» (а санкції передбачені доволі серйозні – відрахування з університету, позбавлення присудженого наукового ступеня тощо)? Фахівці-юристи радять… перефразовувати. Тобто з трьох складових риторичного мистецтва, означених ще Аристотелем, – віднаходження (inventio), розташування (dispositio) та прикрашання (elocutio) словесної матерії – найбільшої цінності набуває друга навичка: змінювати місцями слова в такий спосіб, аби ошукати антиплагіатну програму, котра виявляє повтор. Відтак знаряддями науковця мають стати маніпуляції з формою, що втілюють протистояння людини із засиллям техніки. Текст ряснітиме посиланнями на себе в третій особі – адже власні ідеї більше не належать авторові і сприймаються як такий самий чужий текст.

Читайте також: З’явився офіційний висновок щодо монографії Дмитра Дроздовського

У статті 42 Закону «Про освіту» (№ 2145-VIII; від 05.09.2017) йдеться про академічну доброчесність – «сукупність етичних принципів та визначених законом правил, якими мають керуватися учасники освітнього процесу під час навчання, викладання та провадження наукової (творчої) діяльності з метою забезпечення довіри до результатів навчання та/або наукових (творчих) досягнень». Тобто наукову діяльність на законодавчому рівні уподібнено до… творчості. Загалом із цим важко сперечатися: як доводять нейрофізіологи, людський мозок однаково сприймає реальний світ і вигаданий, а отже, розповідь про подію і сама подія є рівнозначними причинами породження ментальних об’єктів. Проте незаперечними є й такі напрями творчої (творці закону додали б: наукової) думки, як автотематизм, базований на сказаному тим самим автором раніше й на автокоментарі, наскрізні теми й мотиви, властиві кожному автору.

Натомість нам пропонують оголити ідею до чистої безсловесної сутності й одягти в інші мовні шати, забуваючи про те, що форма змістовна і зміст оформлений. Думка існує в певному вербальному втіленні, а інакше доведеться визнати, що маємо справу з симулякром – за Ж. Бодріяром, істиною, котра приховує свою відсутність.

Ми запитали літературознавців про їхнє ставлення до запровадження поняття самоплагіату.

Володимир Моренець, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри літературознавства НаУКМА, лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка, дослідник літератури модернізму.

Що таке плагіат? Це – інтелектуальна крадіжка, крадіжка чужих думок. А як я можу вкрасти в самого себе? От подумав думку (часом таке трапляється майже з кожним) – і вона твоя. Навіки. Власну думку вкрасти неможливо. Можливий «типологічний збіг», але ж документ ясно каже про «самоплагіат», що є оксимороном і нонсенсом. Я зі своїми інтелектуальними продуктами, згідно з авторським правом, вільний робити все, що мені заманеться. Можу цілий свій текст, опублікований у газеті, передрукувати у збірнику, а потім – у власній книжці, і це все буде історія життя мого авторського тексту, на підставі чого текстологи-джерелознавці у нас визначають «останню волю автора». А це «Положення…» її – останню волю, – скасовує, зрештою, як і першу.

Бо, приміром, у кожній новій книжці Миколи Вінграновського – ⅓ вже опублікованих у попередніх збірках віршів, і що з того? У п’ятитомнику праць академіка Олександра Івановича Білецького фактично кожний матеріал до того друкувався мінімум тричі, то це все – плагіат? У Володимира Сосюри є поема «Заводянка», яку він включає в роман «Червоногвардійці», і жоден гуманітарій ще не закинув йому самоплагіат. У десятитомнику академіка Максима Рильського ВСІ літературознавчі студії попередньо видавалися або як передмови до авторських видань, або як репліки в серії (славнозвісні «Вечірні розмови»), або як статті в часописах. Якщо я взагалі нічого більше не публікуватиму, окрім своїх трьохсот опублікованих за життя праць і книжок, то все, що мені можна буде закинути від притомного глузду, це – самоповтор. Але це ніколи не буде плагіатом, хай би хоч хто стверджував інше. Адже джерелознавство і текстологія розвинулися як галузь філологічної науки саме на передруках та інваріантах авторських текстів і публікацій одного й того ж.

Саме поняття «самоплагіат» – параноїдальне за визначенням. На мою думку, «Положення…» спрямоване не на виховання академічної доброчесності, а на виловлювання плагіату – це різні речі. Те, що, напевно, і мається на увазі, – щоб, скажімо, магістерська робота не повторювала бакалаврську. Загалом самоповтор можливий до певної межі. За моїх часів вважалося: якщо публікація містить 30% цілком нового матеріалу – це нова публікація. На захисті докторської допускалося 25% із кандидатської, тобто спадкоємність думки ніхто не відкидав. Якщо заборонити самоповтори – як має людина вглибати у свою тематику? Дослідник починає опрацьовувати тему: на курсовій «риє», на бакалаврській, магістерській, доходить до певної глибини – це шлях наукового становлення. Можна обмежити, скажімо, щоб повторювалося не більше 30%, але не цілком заборонити.

Формалізувати, кодифікувати плагіат майже неможливо, адже текст може бути позірно відмінним, а по суті вкраденим. Слова можуть повторюватися – і бути абсолютно неповторними, наприклад у Леоніда Талалая є: «А півсонця золотого заховалося під воду, а півсонця золотого – в золотій воді». Епітет «золотий» тричі повторюється – і він не повторюється, він щоразу має інший смисл!

Із плагіатом подібно: може не повторюватися дослівно і бути крадіжкою, або навпаки. До того ж існує локутивна мета висловлювання – в прямому сенсі повторювати, і іллокутивна – із серйозним виглядом, але з метою обдурити, збити з правдивого шляху думання… Машина такого тонкого нюансу ніколи не розрізнить, лише старший науковець, який при тямі, при повазі і при відповідальності.

Причини цього явища значно глибші: морально-етична руйнація суспільства. Коли на верхівці держави привселюдно і повсякчасно здійснюються крадіжки, але в народній масі це викликає не огиду, а заздрість, – хапонути й собі б… На цьому шляху керівники почали називатися «академіками», «професорами» – це поширилося, як завжди буває, а на рівні звичайного чинного науковця всі ці звання почали стрімко девальвуватися. Споневажено академічні чесноти, водночас упосліджено людину науки. Учений не може бути злиднем і сподіватися, що його поважатимуть. Відбувається соціально-економічне упослідження, воно супроводжується моральним упослідженням, і зрештою науковця ніхто не слухає. Плагіат розрісся до неймовірних рівнів: порушення всіх моральних норм у державі окошилося й на тотальному порушенні цієї норми, це так. Але боротися такими методами – це намір заявити про себе як про реформатора, а не насправді реформувати.

Я не вірю в цю боротьбу, це імітація реформи. Як у радянські часи оголошували кампанії проти пиятики – це нагадує щось подібне. Технічні засоби перевірки можуть бути суто допоміжними, вирішувати мають фахівці. Біда є, але вона лікується чесним зразком. Як на мене, якщо дослідник має самоповагу – він не вдаватиметься до плагіату. Коли я не зазначу відомого мені автора цієї думки – значить, я на власну думку не спроможний? Мені це завжди здається настільки ганебним, тому я всюди вказую, може навіть надміру: «За словами такого…», «На переконання такого…». Але щодо власної думки – вона моя, і як я її використовую – це моя справа, ніхто мені не вказуватиме.

Самамкінець таке. Генерально, загалом, без врахування реального контексту, визначити, що безумовно є фактом плагіату, а що ним не є, – неможливо. Це, як і саме розрізнення добра і зла: воно завжди встановлюється особистісно тут і тепер, у конкретиці контекстуальної явленості. Смішно було би бити себе в груди, доводячи, наскільки ми проти плагіату. Так, проти. Але при цьому я впевнений, що жодними правилами на світі ще не була встановлена жодна доброчинність, якщо потреба у ній не перетворилася на внутрішній моральний імператив. Але що вдієш, коли люди ніколи не замислювалися над природою утопій…

Людмила Кисельова, кандидат філологічних наук, доцент кафедри літературознавства НаУКМА, дослідниця літератури «срібної доби».

Навколо так званого «самоплагіату» немає про що сперечатися. Звісно, фахово оснащений філолог такого прийняти просто не може. Дозволю собі нагадати, що навіть у фаховій літературі теоретичне обґрунтування «автоплагіату» відсутнє. Та й саме поняття «плагіат» у філологічних науках тлумачиться неоднозначно: зокрема, один із засновників сучасної наратології, основоположник вивчення інтертекстуальності французький учений Жерар Женет у своїй праці «Палімпсести: Література у другому ступені» розглядає плагіат (разом із цитатою та алюзією) як окремий різновид інтертекстуальності. А всесвітньо відомий польський літературознавець і дослідник Міхал Ґловінський надає важливого значення автоінтертекстуальності («O intertekstualnosci»). Російський теоретик О. Жолковський вважає автоінтертекстуальність невід’ємною частиною творчого процесу, свідченням авторського самоосмислення («Блуждающие сны»). Розмежувати поняття «автоінтертекстуальності» та «автоплагіату» майже неможливо: один і той самий текст в іншому контекстуальному оточенні може набувати нового значення (це стосується не лише літературних, а й історико-культурних контекстів). Відтак позірні «самоповторення» насправді є засобом розпросторення авторського тексту та оприявлення його нових сенсів.

Наталя Пелешенко, провідний спеціаліст кафедри літературознавства НаУКМА, дослідниця барокової драматургії.

Науковці завжди вводили свої статті в ширші матеріали. Звісно, недопустимо одне й те саме передруковувати кілька разів як нове без примітки про те, що цей матеріал уже був опублікований. Але бувають такі видання, яких ніхто не побачить – це прикро для автора, він хоче бути почутим. Статті є способом оприлюднення своєї роботи й донесення до широкого загалу. Хтось не побачить дисертацію, хтось не дізнається про книжку, зате прочитає статті, що формують наукове обличчя дослідника.

Виходить: що більше у вас зараз статей, то в гіршому ви опинитеся становищі надалі, бо боятиметеся, що вас зловлять і звинуватять у самоплагіаті за те, що у вас понад 25 слів стоїть поряд у двох роботах. Антиплагіатні програми абсолютно недосконалі, вони сприймають як повтор навіть залапковані цитати та бібліографію – якщо посилання на цю книжку десь є в мережі, машина виділяє його і зменшує відсоток унікальності тексту, тож доводиться це перевіряти вручну. Натомість коли людина справді вкрала – з білоруської, литовської, іспанської абощо – це здатні побачити лише фахівці, але не програма.

Закиди самоплагіату фактично знецінюють практику апробації. Досі дослідник, працюючи над темою, їхав на конференцію, виголошував доповідь, публікував тези, слухав зауваження колег, оприлюднював свої відкриття у вигляді статей і згодом узагальнював власні напрацювання у більшому форматі – дисертації, монографії. Відтепер це протизаконно: опубліковану один раз власну думку не можна відтворити в іншому виданні без посилання на джерело. Відповідно до цього «Положення…», у дисертацію не можна включати свої статті, дисертацію не можна видати як монографію, адже якщо повторюються принаймні 25 слів поруч – є ризик бути звинуваченим у самоплагіаті. За великим рахунком, із текстом дисертації ознайомляться лише кілька людей – науковий керівник і офіційні опоненти. Згідно з вимогами до аспірантів, захисту дисертації має передувати участь у конференціях, написання низки статей до фахових видань. Тобто за той самий 4-річний період сумлінний здобувач ступеня PhD мусить виконати вдвічі більшу роботу, ніж раніше. У такий спосіб дисертацію знецінено, перетворено на формальність. Це виглядає як заохочення робити її впівсили, подавати матеріал дозовано – адже все одно цього майже ніхто не оцінить, окрім кількох людей, а донести до широкого загалу ці самі власні знахідки проблематично, бо ж самоплагіат.

Зі статтями теж не все гаразд: до гуманітаріїв намагаються застосувати вимоги природничих галузей, зокрема публікації в міжнародних журналах, що індексуються в Scopus. У деяких вишах запровадили систему оцінювання науковців, за певні види «активностей» нараховують бали. Так от, за публікації англійською балів, звісно, нараховують більше, мовляв, наші видання не такі престижні. Виникає питання: а хто розвиватиме українську науку, як нашим журналам досягти високого рівня, коли ними так нехтують? Та й чи знайде свого читача на Заході стаття про якийсь наш текст, скажімо, ХІ чи ХІХ століття? І який рівень тих публікацій? Якщо враховувати потреби аудиторії, не знайомої з нашим контекстом, доведеться, перш ніж подати інтерпретацію певного твору, зробити розлогий вступ для ознайомлення з проблемою. Наприклад, пишучи про Тичину для українського читача, немає потреби пояснювати багатьох речей, абсолютно незрозумілих у закордонній статті.

У природничих галузях, де новітні розробки швидко стають застарілими, це справді актуальна вимога – не видавати результати старих експериментів за нові. Однак у гуманітаристиці це працює інакше: скажімо, є фундаментальні праці, написані ще в минулому чи й позаминулому столітті, котрі не втратили актуальності досі.

Олександр Пронкевич, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту філології ЧНУ ім. Петра Могили, дослідник іспанської літератури.

Розпочну з проблеми плагіату. Це крадіжка, тобто злочин. Із самоплагіатом, якщо слідувати цьому визначенню, одразу виникають проблеми. Виходить, що автор краде в самого себе, але це нонсенс. Тоді очевидно, сутність самоплагіату полягає в чомусь іншому – не в факті крадіжки, а у використанні недозволених форм «продажу» інтелектуальної продукції.

Розглянемо два випадки такого «продажу» з прив’язкою до проблеми. Випадок перший. Видавець (книги або наукового журналу) витрачає час, енергію і гроші на видання твору, у якого є автор. Якщо автор отримав якийсь гонорар (хоча б символічний), тоді все просто: текст належить видавцю, і жодний передрук (він же автоплагіат) без дозволу видавця є злочином. Я вважаю, що цей принцип поширюється і на безгонорарні видання, адже автор уже щасливий тим, що його друкують у статусному журналі й нічого з нього не беруть. Проте чи повинні автори дотримуватися такої дисципліни, якщо вони самі фінансують власні видання? Залишу це питання відкритим.

Другий випадок складніший – він стосується плагіату ідей. На мій погляд, тут самоплагіатом буде використання своїх же ідей автором у своїх же творах без посилання на джерела, в яких ці ідеї вперше були опубліковані. Проте тут тяжко провести межу між простим копіюванням думок та їхнім розвитком у наступних творах. Ми ж добре розуміємо, що навіть механічне включення одного й того самого тексту (образу, мелодії) без жодної зміни в нові інтертекстуальні зв’язки та нове інтелектуальне оточення змінює смисли відтворюваного, а що робити з тим, коли автор зі своїми ідеями явно працює і явно їх розвиває? Очевидно, щоразу визнання самоплагіату ідей потребуватиме спеціальної експертизи і відповідним чином підготовлених експертів.

Отже, самоплагіат – явище негативне і з ним треба боротися, тільки спочатку варто розібратися у визначеннях і процедурах покарання, проте, як випливає з моїх дещо плутаних думок, зробити це буде непросто.

Фото: fb, istock.com