До літературної топографії сучасної України

 

Літературно-критичні статті – як метелики: більшість із них живуть кілька тижнів і непомітно відходять у забуття, й лише деякі дозрівають до часу втілення у книжкову форму. Важливий момент: одна річ, коли літературно-критична книжка – просто збірка окремих відгуків, рецензій, статей, а інший рівень – вихід у процесі написання окремих публікацій на певну концепцію. Ярослав Поліщук, котрий є насамперед літературознавцем, а вже потім літературним критиком, має хист до розгляду сучасних художніх текстів у ширших контекстах, у зв’язках з суспільно-політичними явищами та філософськими, культурологічними ідеями. Нова книжка дослідника «Гібридна топографія» виразно засвідчує такий інтердисциплінарний підхід і продовжує сформовану в його попередніх книжках інтенцію на дослідження літератури з прив’язкою до просторових координат.

Поліщукова «Гібридна топографія» охоплює тексти, в яких очевидною є рефлексія теперішньої ситуації на Донбасі, так званої гібридної війни, а також тексти, що не мають до цієї ситуації прямого стосунку. Як наслідок, під однією обкладинкою зустрілися статті про недавні романи Василя Шкляра, Софії Андрухович, Надії Мориквас, Володимира Лиса, Сергія Жадана, Олександри Іванюк, Олексія Чупи, Володимира Рафєєнка і Юрія Андруховича. Культурологічною основою «Гібридної топографії» послужили праці П’єра Нора (одну з них – «Теперішнє, нація, пам’ять» – перекладено українською мовою) і Марка Оже (український дослідник покликається на польський переклад його книжки «Не-місця»). Перший, французький історик П. Нора, відомий концепцією «місць пам’яти» – тобто символічних об’єктів (не лише географічних топосів), із якими певна спільнота пов’язує свою ідентичність. Другий – теж французький, але антрополог – Марк Оже у праці «Не-місця» досліджує простори, не пов’язані з суспільною пам’яттю. Ясна річ, що поділ на «місця» й «не-місця» є хитким, нестабільним, залежно від контексту статус певного об’єкта змінюється, а література постає одним із засобів, що пересуває умовні межі «місць» і «не-місць», бо працює з суспільною пам’яттю.

У першому і третьому розділах книжки Ярослава Поліщука проаналізовано художні тексти, які репрезентують топоси, відповідні до концепцій французьких дослідників. Так, у першому розділі «Місця» розглянуто твори, присвячені місцям пам’яти, вкорінености, а якщо йдеться про тексти, в яких відображено життя невеликих містечок, то й культ провінції. У цьому розділі Ярослав Поліщук аналізує книжки письменників Західної України – романи Володимира Лиса, Надії Мориквас і Софії Андрухович; неважко здогадатися, що й подієвість їхня розгортається на західноукраїнських теренах. Однак, якщо Лис і Мориквас однозначно виступають репрезентантами культу малої батьківщини, то Софія Андрухович трохи не вписується в цю компанію, бо її «Фелікс Австрія» з инакшого тіста зліплена, тож літературознавець резонно говорить про «подвійну кодифікацію, яку постулює авторка: щирі похвали рідної провінції, що вкладені в уста героїні, контрастують зі стриманими й іронічними оцінками, які так само присутні у творі». Ярослав Поліщук уважно аналізує систему персонажів роману, його проблематику й доходить висновку, що за історією взаємин дійових осіб прочитується алегоричне зображення Австро-Угорщини початку ХХ століття, тодішня модель міжнаціональних стосунків у галицькому містечку.

Контрастом до цієї частини книжки є третій розділ, «Не-місця», – у ньому йдеться про твори, в яких зображено території, що не становлять опертя для людської ідентичности, не виражають символічного значення, перебувають поза межами суспільної пам’яти. Такі території описано у творах Володимира Рафєєнка, Олександри Іванюк, Олексія Чупи, в яких зображено Донбас, а також у новому романі Юрія Андруховича «Коханці Юстиції», в якому письменник продовжує традицію змалювання персонажів-мандрівників, пройдисвітів, намічену в його попередніх прозових книжках. Між «Місцями» і «Не-місцями», за Ярославом Поліщуком, простягається «Зона війни» (назва другого розділу). Така конфігурація виглядає цілком закономірною, бо на територій бойових дій відбувається не лише боротьба фізична, а й боротьба цінностей, ідеологій, і втрати та здобутки тут на кожному кроці. Автор книжки зупиняється на двох романах з довгого переліку недавніх українських художніх текстів про війну. Це роман Василя Шкляра «Троща», в якому йдеться про післявоєнний період діяльності УПА, та роман Сергія Жадана «Інтернат», що подає художню візію сучасного збройного конфлікту на Донбасі. Для мене не цілком зрозуміло, чому романи Рафєєнка («Довгі часи») і Жадана («Інтернат») розглянуто в різних розділах; можливо, через те, що «Довгі часи» виходять за межі зображення війни, або через те, що инша книжка Рафєєнка («Мала книжка прощань») – про неї Поліщук теж веде мову – лягає в нішу літератури про не-місця. А втім, у топографії, яку називають гібридною, мають бути ж якісь двозначні території з невидимими кордонами чи й без них.

У будь-якому разі, книжка Поліщука відображає один із трендів сучасної української літератури (зокрема, прози), який полягає у вписуванні Донбасу в українську топографію. Письменники (переважно самі вихідці зі Сходу) «активно взялися за деміфологізацію Донбасу, на відміну від інертних політичних еліт. Саме вони відверто порушують проблеми, які мають стати предметом широкого суспільного обговорення», – констатує Поліщук.

Спираючись на тези лекції Олени Романенко, доцента кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету ім. Шевченка, зреферовані журналісткою порталу «Читомо» Інною Левченко, Ярослав Поліщук говорить про три ключові метафори в історії Донбасу. Перші дві з них, по суті, можна вважати зужитими, такими, що відійшли в історію, а третя – Донбас як зона кризи, дегуманізації та екзистенційної порожнечі – така, на жаль, актуальна у наш час, в літературі найбільш виразно оприявнилася у творчості Жадана, і цей процес, як відомо, Жадан започаткував задовго до війни, що свідчить про його здатність резонувати на суспільні процеси (ще раніше, до війни, Ярослав Поліщук звертав увагу на те, що в Жадановому баченні Донбасу присутні образи катастрофи та війни).

Ще одним важливим аспектом першої частини третього розділу, яка має назву «Метафора та метонімія Донбасу», і яка, поруч з частиною «Зобразити війну» (з розділу другого), по суті, становить осердя, на якому тримається цілісність книжки, є виведення типологічних рис дійових осіб, що представляють Донецький реґіон у текстах різних авторів. Непрогнозованість, невпевненість, неможливість знайти спільну мову, ворожість, перестрибування від пасивности до агресивности й навпаки – це ті риси характеру, що властиві для людей, котрі живуть у постійному дискомфорті, людей відчужених від місць свого мешкання, людей не-місць, персонажів Чупи й Рафєєнка. Звісно, приклади відчуження персонажів можна знайти і в текстах, що представляють инші терени (наприклад, в Іздрика чи Майкла, що представляють Галичину), та все ж типологічні характеристики галицьких персонажів в сучасному письменстві різняться від типологічних рис мешканців Донбасу.

Та автор книжки трохи згладжує це протиставлення, подаючи у фіналі замість сподіваних висновків огляд Андруховичевих «Коханців Юстиції». Після затяжної розмови про війну і Донбас, що охоплює приблизно пів книжки, це досить несподіваний фінал. Аргументи, котрі пояснюють логічність саме такого фіналу, у книжці проговорено. Поліщук відзначає в Андруховичевій книжці чимало ниток, що пов’язують «Коханців Юстиції» з літературою не-місць. Тут і залежність від кіномистецтва, і маніпуляції з історичною правдою, і розмитість контурів зла, і умови для формування образу бандита в Україні, і неможливість розв’язання конфлікту в площині правосуддя, і перетворення злочинців на духів… Словом, Андруховичеві «Коханці…», які становлять «анатомію суспільного зла, …. є добрим впровадженням у реалії гібридної війни». Бо гібридна війна – це не лише бойові дії на певній території, а й присутня в головах українських громадян – включно з галичанами, поліщуками, подолянами – інфікованість ворожою пропагандою, залежність від російського псевдокультурного сміття.

Мені цікаво було читати Поліщукову книжку – як частини, що стосуються видань, котрих сам ще не читав, так і частини, що стосуються раніше прочитаних текстів, зіставляти авторські рефлексії з власними враженнями, фіксувати суголосність в оцінках. Це достатньо розважливий, компетентний, збалансований аналіз помітних новинок української художньої прози кількох останніх років, без впадання у вузькотематичні ніші, це розмова, що витікає далеко за рамки літературознавчої проблематики, і такий розгляд художніх текстів дає «Гібридній топографії» шанс на життя поза межами літературознавчого ґетто.