«Гаряче молоко» Дебори Леві: буремний пошук себе

 

«Гаряче молоко» – невеликий за обсягом, проте, як відзначає оглядач The Guardian, доволі насичений і «щільний» текст британської письменниці, уродженки Йоганнесбурга, Дебори Леві. Ця книга потрапила до списку фіналістів Букерівської премії 2016 р. (першою такою книгою Леві стала «Плавучий будинок й інші історїі» (Swimming Home and Other Stories) ще 2012 р.)

Внутрішня напруга

Коли береш до рук українське видання роману (2017 р.), то мимоволі відчуваєш курортний розслаблений настрій, адже на обкладинці – морські хвилі й узбережжя. Втім, із перших сторінок стає зрозуміло, що, хоча дія твору й відбувається на просторах сонячної Іспанії, його героїня аж ніяк не у відпустці.

Двадцятип’ятирічна Софія, англійка грецького походження, привезла в Альмерію свою матір Роуз, сподіваючись вилікувати її хворі ноги у відомій клініці. Причини материної хвороби дівчина намагається розгадати майже зі своїх п’яти років – отже, перед нами своєрідний «медичний детектив», сюжет якого розгортається переважно в площині стосунків доньки й матері. А стосунки ці непрості. Ускладнюються вони нездоровою взаємозалежністю обох учасниць, що призводить до постійних конфліктів. Через материну хворобу Софія вимушена відмовитися від власних планів і проміняти наукову кар’єру антрополога на життя офіціантки. Такою самою офіціанткою, ще й почасти зневаженою, вона продовжує бути вдома (навіть вода, яку Софія приносить матері, постійно «не така, як треба»). Стан дівчини подібний до стану її розбитого ноутбука: «Цифрова сторінка зараз розтрощена, але принаймні він досі працює…».

Найсильніший каталізатор переживань героїні – це заборона мати будь-які власні бажання. Заборона казати те, що думаєш: якщо порівняти таку людину з ноутбуком, то його розтрощений екран справді виявляється символом нездатності показати себе справжню

«Софія огрядна й лінива, і вона сидить на шиї в матері у вже не молодому віці» – ось так Роуз воліє висловлюватися про рідну доньку. У Софії на це, як не дивно, немає жодних заперечень («Материні слова – моє дзеркало. А мій ноутбук – це моя вуаль сорому. Я під нею постійно ховаюся»). Асоціювання з власною матір’ю є настільки сильним, що сама дівчина несвідомо починає накульгувати.

На тлі такої взаємозалежності, хоч це й парадоксально, відсутня довіра. Софія звертається до Роуз виключно на ім’я, Роуз попихає донькою як забажає. А до того ж, так і не зрозуміло, чи насправді мати Софії хвора, чи просто прикидається. Це переплетіння фактів (і почуттів, із ними пов’язаних) дає Деборі Леві змогу створити психологічну напругу, що тримає читацьку увагу до останньої сторінки.

(Не)свідоме матеревбивство

Описаний Зигмундом Фройдом Едипів комплекс (пізніше розширений до комплекса Електри Карлом Юнґом) створює підґрунтя для інтерпретації почуттів, думок і дій Софії Папастерґіадіс. Тема протистояння матері й доньки не нова в літературі; ненависть усіх дівчат, що опинилися в цих найближчих стосунках «під скляним ковпаком», говорить в англомовній літературі зокрема голосом Сильвії Плат. В одному зі своїх щоденників письменниця зазначала про те, наскільки важливою стала для неї фраза лікаря «Дозволяю Вам ненавидіти вашу матір»: «Краще, ніж шокова терапія… …В улесливій матріархальній близькості важко отримати дозвіл на ненависть до власної матері». (“Better than shock treatment: ‘I give you permission to hate your mother’… … In a smarmy matriarchy of togetherness it is hard to get a sanction to hate one’s mother”).

Одним із найвідоміших творів, у якому розкрито цю тему, став роман австрійської письменниці Ельфріде Єлінек «Піаністка» (Нобелівська премія, 2004 р.). Сама ж історія, покладена в основу тексту Дебори Леві, нагадує історію матері Вірджинії Вулф, Юлії, що була вимушена в молоді роки доглядати за своєю матір’ю – до речі, ця іпохондрична пані, як і Роуз із «Гарячого молока», у процесі пошуків лікування здійснювала далекі мандрівки в супроводі доньки. Недаремно рецензенти роману Дебори Леві (той самий The Guardian) порівняли її стиль зі стилем Вірджинії Вулф, відзначивши жвавість (vividness) як їхню спільну рису.

У творі Леві вистачає міфологічних алюзій. Зупинимося на одній. Як відомо з давньогрецьких трагедій, Електра допомогла своєму братові Оресту вбити їхню матір Клітемнестру, так здійснивши помсту за вбивство батька. Героїня «Гарячого молока» має батька, якого не бачила 11 років. Здавалося б, причина конкурувати з матір’ю зникла, але навіть саме розлучення батьків могло бути сприйнято Софією як своєрідне «вбивство батька матір’ю» (на той момент дівчинці було 5 років). Що ж переможе в душі Софії через 20 років – бажання помсти чи примирення?

Очевидно, що конфлікт між матір’ю й донькою мав досягти апогею: свій протест Софія висловлює, розбиваючи вазу із зображенням грецьких жінок-рабинь, що несуть джбани з водою на головах. Так, це намагання знищити свої кайдани – той недоладний образ Софії, що вимушена роками приносити матері «неправильну» воду. І лише знищивши попередній образ, можна вибудувати новий. Новий образ означатиме нові дії, які Софія починає здійснювати наприкінці книги, зокрема в розділі «Матеревбивство». А от чи всі після цього виживуть – нехай залишиться на здогадку читачам.

У пошуках безпечної гавані

Материне молоко – символ єднання – іноді справді надто гаряче, щоб продовжувати його пити. Мармурове склепіння клініки Ґомеса нагадує Софії «химерне самотнє погруддя», «материнський маяк». Символ підштовхує до усвідомлення, що наші матері й батьки, їхні долі – справді немов маяки для нас, адже перший образ свого життя ми вибудовуємо через спілкування з ними. Як зазначає сама Софія, вона найсильніше бажала почути від матері єдине: «Завтра буде новий день, ти приземлишся безпечно, приземлишся, обов’язково». Це бажання впевненості, спочинку, відчуття захищеності. Очевидно, дівчина впродовж всієї історії шукає місця, де почуватиметься, як удома, якоїсь «безпечної гавані», на яку міг би вказати маяк вдалечині. На жаль, там, де її «гавань» зараз, безпеки просто не існує: «Маяки мають допомагати нам пливти від небезпек, спрямовуючи наш корабель у безпечні гавані. Утім, як мені видавалось, більшу частину мого життя саме моя мати була небезпекою».

На шляху усвідомлення відповідальності за власне життя, Софію «хитає» між різними маяками – матір’ю, батьком, лікарем Ґомесом, коханкою й коханцем… На початку роману дівчина докладає неймовірних зусиль, щоб хоч іноді діяти самостійно (але ця самостійність, зрештою, не є її здобутком – без допомоги лікаря Ґомеса, що під різними приводами відправляв Софію «розвіятись», нічого б не відбулося). Отже, Софії була потрібна певна особа, що дала б дозвіл бути вільною. І вже потім ця особа (Ґомес) звернеться до цієї усвідомленої свободи із питанням: «Що не так із тобою?». Тоді дівчина зрозуміє, що до неї звертаються, як до окремого «Я», та усвідомить, що це «Я» – живе й має своє місце («Так, я все життя чекала, щоб вона забронювала для мене місце», – каже оновлена Софія про матір). Так в оригіналі обігрується слово waitress: “I had been waiting on her all my life. I was a waitress”(курсив мій – Р.С.).

Молочний Шлях – промовистий символ, що виринає на початку й наприкінці твору. Мати вчила Софію називати його грецькою Гαλαςιας κυκλος, що дослівно можна перекласти, як «галактичне коло». Грецьке слово κύκλος – це і коло, і середовище, і цикл. Така назва нагадує про цикл людського життя, продовження роду (народження – смерть – народження). У ланцюжку поколінь Софія є молодшою, слабкішою за матір, а водночас мати, як та, що дала життя, продовжує і далі віддавати енергію своїй дитині. Між Софією і Роуз уже багато років розвивалася химерна ситуація, коли навпаки – донька дає щось матері, а у відповідь не отримує нічого, окрім образливих звинувачень. Відділяючи себе від матері, Софія дає їй можливість стати сильнішою, подолати комплекс жертви, що панував над жінкою багато років. Все це означає – знову доторкнутися до життя, а не бажати, щоб за тебе прожили інші. Парадоксально, але, заклавши будинок (для отримання суми на материне лікування в клініці Ґомеса), Софія стає ближчою до відчуття власної домівки, ніж будь-коли ще в своєму житті.