Якщо Ви спробуєте загуглити ім’я Олів’є Бурдо, то в 90 % випадків натрапите на інтернет-магазини, що пропонують придбати його книжки, на Вікіпедію, що сухо надасть кілька абзаців біографічної довідки, а також на сторінку Форуму видавців, яка анонсує приїзд автора в Україну. Обширного інтерв’ю чи рецензій на його твори майже не знайти, але у Франції прихильників Бурдо важко порахувати. Їх сотні, тисячі, десятки тисяч, а якщо взяти до уваги, що з презентаціями письменник об’їздив понад 30 країн, то це число може сягнути мільйонної позначки. Цьогоріч «Видавництво Старого Лева» нарешті познайомило українців із творчістю Бурдо — Ірина Славінська переклала його мегауспішний роман «Чекаючи на Боджанглза», а сам автор приїхав до Львова на презентацію, автограф-сесію та розмову з українськими читачами й читачками. «ЛітАкцент» поспілкувався з письменником про оптимізм, фарс у літературі, іспанський колорит та французьку екстравагантність. За сприяння в розмові висловлюємо подяку Видавництву Старого Лева, Французькому інституту в Україні та Alliance Francaise Lviv.
— Мсьє Бурдо, ви в Україні вперше. Чи мали якісь очікування, коли їхали сюди?
— Я абсолютно не знав, до чого мені варто готуватися та на що чекати. Але в підсумку захопився вашою країною та її архітектурою. Можу сказати, що зараз почуваюся, наче в раю, бо тут чудова рослинність, поєднана з масивними будівлями, — все це створює гармонійний ансамбль. Я щасливий і задоволений, особливо зважаючи на той теплий прийом, який був на автограф-сесії (перед інтерв’ю Олів”є Бурдо упродовж години фотографувався зі своїми прихильниками та прихильницями, а також підписував їм книжки — авт.).
— Цікаво, а як ви уявляли свою українську аудиторію? Чи існував у вашій свідомості якийсь збірний образ читачів?
— Можливо, я вас розчарую, але у всіх країнах, де я презентувався, публіка однакова: більшість — це жінки, які читали мій роман і проявили до нього велику зацікавленість. Цей момент мене дуже розчулює.
— З вами майже немає інтерв’ю чи статтей із якимись цікавими фактами з вашого життя ні українською, ні англійською мовами. Чи можемо говорити про вашу ненадмірну публічність? Яким насправді є Олів’є Бурдо у Франції?
— На Батьківщині в мене була запаморочлива ситуація після виходу роману — фактично за два місяці життя радикально змінилося.
— Ви прокинулися одного ранку відомим, як Бальзак?
— Так, усе саме так і було.
— Оскільки ми заговорили про славу, то хотілося б почути про те, що їй передувало — роман «Чекаючи на Боджанглза», який зробив вас знаменитістю. Знаю, що ви писали його, коли перебували в Іспанії. Цікаво, якби ви обрали іншу країну — до прикладу, Швецію чи Австралію — якою була би ця книжка? Як змінилася би загальна настроєвість тексту?
— О! Це був би зовсім інший роман, однозначно. Адже Іспанія залишила на мені великий відбиток через запахи, кольори, природу — і саме так я намагався передати це в книзі. Як і більшість людей, я є результатом того, що мене оточує. І потрібно пам’ятати, що, окрім зовнішньої картинки, існує ще аспект спілкування з людьми: коли я писав текст, а в перервах виходив на вулицю, аби поспілкуватися з місцевим населенням, то бачив, якими запальними є іспанці. Вони надзвичайно тактильні — люблять торкатися одне одного при зустрічі, махати руками. А якби довелося писати роман в якійсь північній країні, наприклад, у Швеції, то там люди набагато стриманіші, вони зберігають дистанцію між собою. І коли ти там поводитимешся, як іспанець, то виглядатимеш божевільним. Я, звісно, намагаюся адаптуватися до умов будь-якої країни, але бувають труднощі. В Європі я спокійно кажу людям: «Я — радісний ідіот» — і це їх веселить. Натомість у Японії публіка навіть не уявляє, як таке можна сказати, адже для них самоприниження є дуже рідкісним явищем. Коли в одному з інтерв’ю я повторив фразу про придурка, то японська видавчиня була страшенно налякана, мовляв, не треба такого говорити!
— Тепер я знаю, як виникла фраза вашого головного героя: «Якщо реальність стає банальною й сумною, вигадайте та розкажіть мені якусь гарну історію» — вона ж про вас!
— Зазвичай, коли хтось розповідає якусь байку зі свого життя, він намагається її дещо прикрасити або драматизувати проблеми, надати їм перебільшеного значення. На публіці ніхто не хоче бути щирим і віддатися їй повністю. Навіть більше: люди рідко визнають власні помилки — якщо у Франції вас звільнили з роботи, то це завжди вина когось іншого, а не ваша.
— Тобто ми можемо говорити про французів як про людей, які перекладають відповідальність на когось?
— Абсолютно! (сміється — авт.) Завжди — в політиці, в економіці, всюди — винен хтось інший. Французи насправді дуже гордовиті й пихаті.
— Дивно, але в романі вони зовсім не такі. Ваші головні персонажі — надзвичайно нестандартні та дивакуваті люди, які можуть цілу ніч танцювати, одягати чохол з ослячими вухами на телевізор, постійно пити коктейлі. Впевнена, що в них є частина й вашої екстравагантності. Чим ви дивуєте своє оточення у Франції?
— Я завжди жив поза межею, тому можу назвати себе оригіналом. Але для мене оригінальність — це не просто дія чи вчинок, а спосіб існування. Знаєте, як я звик реагувати на життєві проблеми? Завжди перетворюю їх на фарс. Наприклад, у мене були такі роки, коли я не мав електронної пошти й рахунку в банку — тих речей, які є обов’язковими у Франції. Я міг спати на дивані в друзів, а не вдома — одне слово, для суспільства мене тоді просто не існувало.
— Це був такий експеримент на витривалість чи бажання відрізнятися?
— Ні те, ні інше — всього лише наслідок моєї нерозважливості. Але після того, як вийшов роман, я став майже нормальною людиною.
— Тобто написання книжки на вас вплинуло й повернуло до звичного життя? Бо мені вона видалася проговоренням якоїсь давньої і глибокої травми.
— Насправді в мене немає жодного травматизму. Крізь текст я трактую важкий сюжет із легкістю, адже закінчую драму фарсом. Я не закладав якогось особливого меседжу в цей роман.
— А якою ви бачите кінцеву ціль літератури? Що вона повинна зробити з вашим читачем?
— Ціль? Та хай кожен бере з мого роману те, що йому найближче. Більше нічого не треба.
— Чесно кажучи, ви мене здивували, бо я дещо інакше уявляла внутрішні переживання автора під час написання «Чекаючи на Боджанглза». А тепер виявляється, що ви — невиправний оптиміст без жодної травми.
— Повірте, я не намагався передати якийсь меседж. Адже так буває часто — люди пишуть роман, не задумуючись над якимось конкретним посланням, а в підсумку виходить ціла книжка-меседж.
— Чи ставите перед собою якусь глобальну ціль, до якої йтимете? І якою уявляєте ідеальну письменницьку старість?
— Сподіваюся, що писатиму впродовж решти життя і не виходитиму на пенсію. Оскільки я перші тридцять років майже не працював, то взяв собі, так би мовити, цю пенсію завчасно — коли був у формі, у розквіті сил. У майбутньому хочу написати ще 10—12 книжок, аби мені не було соромно за виконану роботу. І померти, залишивши кілька вартісних текстів після себе.
Розмовляла Галина Сафроньєва,
переклад — Олена Писаревська,
усі фото надані Видавництвом Старого Лева
