Миколаїв на літературній мапі України

 

Миколаїв ніколи не претендував на звання «столиці» української літератури. Як і раніше, нині мало хто може назвати хоча б одного миколаївського діяча літературної сфери всеукраїнського масштабу. Лише іноді місто помічене «транзитною» точкою на мапі на шляху класиків у напрямку моря, до Одеси, як у випадку з Коцюбинським та Шевченком.

Місто корабелів важко назвати русифікованим, адже воно було «російським» від початку свого заснування фаворитом Катерини ІІ Григорієм Потьомкіним і досі ніжно плекає історію морських перемог імперії та спогади про велич адміралів російського флоту. Тому досить дивовижно бачити сьогодні зародки україномовної поезії в місті, яке ще не сповна оговталося від кораблебудівної слави ХІХ—ХХ століть та промовляє до нас переважно російською. Молоді миколаївські поети й поетки свідомо обирають українську мовою віршування. На когось вплинули Революція Гідності та події в зоні АТО, вчитель чи туга за Батьківщиною.

«Почав писати українською 12 років тому, коли подорожував, а згодом певний час жив у РФ. Мені страшенно бракувало України навколо, й вірші стали моїм порятунком», — коментує миколаївський поет Артем Куцолабський.

Поет Сергій Коломієць, навпаки, просто одного дня вирішив спробувати писати українською мовою і втягнувся: «Десь на початку 2016 я просто перестав відчувати російською. Я знав академічну українську й дуже хотів досягти гнучкості мови, тому вирішив писати нею. Коли спробував віршувати українською, то вийшло зовсім інакше. Щось відчутно нове, не таке, як раніше. Говорити про те, що так я хотів зберегти українську мову, — не варіант, бо зараз її треба берегти зі зброєю в руках».

Руслан Горобець свої перші вірші написав саме українською, бо не міг інакше: «Мій перший вірш був написаний українською мовою у 2010 році, опісля в мене з’явились вірші й російською, але то були невдалі експерименти. Коли думаєш, живеш українською, нею і пишеться».

Щоправда, найпоширенішою практикою творчості сучасних миколаївських авторів є написання віршів двома мовами — українською і російською одночасно. У житті миколаївської художниці та поетки Світлани Чебанової ніколи не стояв вибір мови віршування: «Я почала писати вірші на уроці української літератури. І вони були українською мовою. Хоча треба розуміти, що з українською я познайомилась лише в школі. Відтоді пишу українською й російською паралельно. Не пам’ятаю, щоб у мене були періоди якоїсь однієї з мов. Якою спадають на думку перші рядки, тою і записую».

Літературне життя Миколаєва довгий час залишалося в андеграунді

На папері досі існують літературні об’єднання, які місто успадкувало з радянських часів: від Спілки письменників України до творчих майстерень, що виникали на колишніх кораблебудівних заводах-гігантах. Культурний Миколаїв оживає тільки завдяки ентузіазму молоді, що намагається творити свій літературний простір: літературно-музичні об’єднання змінюють одне одного, запрошують молодих авторів з інших міст, організовують квартирники та open air`и. Місто навіть може похизуватись своїм місцевим одноденним літературним фестивалем: арт-проектом «Спаський трамвай», що відбувається вже всьоме. «Спаський трамвай», як і більшість усього літературного в Миколаєві, тяжіє до краєзнавства. Його родзинкою є екскурсія трамваєм старим центром міста.

Запит на культуру в Миколаєві, без сумнівів, є, але місць для проведення літературних заходів катастрофічно бракує: в місті просто відсутні недержавні публічні простори. Можливо, це є однією з причин того, що Миколаїв нечасто можна зустріти в програмах турів авторів сучукрліту. Хіба що, якщо вони не налічують за сотню міст, як у Макса Кідрука, та є самоокупними або спонсораваними за грантові чи кошти видавництва. Український письменник вважає, що ризикує, приїжджаючи до Миколаєва, бо йому залишається сподіватись на майданчики бібліотек із їхньою доволі вузькою цільовою аудиторією та гонорар від продажу привезених примірників.

Щоправда, саме завдяки бібліотекам Миколаїв має власний аналог львівського BookForum, Книжкового Арсеналу та Запорізької книжкової толоки: виставку місцевих видавництв «Миколаївська книга». З 2003 року вона проводиться у квітні до Всесвітнього дня книги та авторського права й покликана популяризувати насамперед краєзнавчі видання серед мешканців Миколаєва. У її межах відбувається низка тематичних дискусій і літературних презентацій. Але кількість видавництв-учасників мешкає з року в рік. Якщо у 2007 році брали участь 19 видавництв, із яких 6 належали до видавничих центрів внз, то у 2018 році — лише 17, включно з видавцями-підприємцями, які здебільшого виконують функції типографій та друкують книги лише на замовлення.

Зниження інтересу миколаївців до читання та певний занепад у видавничій сфері підкріплює шалена нестача книгарень у місті. Більшість із тих, що є, орієнтовані на шкільні робочі зошити й посібники з підготовки до ЗНО. Деякі стають настільки нерентабельними, що жертвують своїми квадратними метрами на користь секонд-хендів і піцерій. У центрі я налічила п׳ять книгарень, і лише дві з них пропонують більш-менш широкий вибір художньої літератури. Віддаленні райони міста заледве можуть похизуватись навіть однією книгарнею.

За таких умов функції книгарень потроху переймають заклади громадського харчування, де можна й кави попити, і книжку погортати, а вподобаний примірник згодом викупити. Саме кав’ярні започатковують у Миколаєві поетичні полиці та буккросинг. Соціальне підприємництво робить свою справу — місто не залишиться без якісної літератури.

Миколаїв існує на літературній мапі України не завдяки, а всупереч, та має багато проблем, над якими варто замислитись чиновникам зі сфери культури. Але поки є люди, які творять його літературний контекст, та небайдужі поціновувачі поезії та прози, не розбалувані великою кількістю презентацій, читань і квартирників, що відвідують кожен захід, він має сили змагатись із іншими містами за місце на літературній мапі.