1. Нелітература
Є поезія, яка про себе каже: «Ні, я не поезія взагалі». Є проза, яка не хоче бути прозою, називає себе «непрозою». Я кажу тобі: для мене найліпша література та, яка не хоче й не може бути лише літературою. Вона завжди залишається трохи в категорії «ні се ні те», а водночас може формувати новий, хоч і «тихий», канон. У ній мало важить поняття «майстерності», хоча всі її автори – безперечні майстри. Вона не любить прикрас, хоча вся ця нелітература – прекрасна, як найяскравіший сон, який хочеш затамувати у пам’яті на довго-довго. Дослідники розводять руками й кажуть, що вона не надається для літературознавчого аналізу. Мабуть, вона надто цілісна, аби підлягати законам розщеплення, розтину на частини. Може, надто невловима, як ранкова імла чи плотиця в ріці. У неї можна входити, мов у дім. Іноді це будинок давнього приятеля і нам відчинять, якщо делікатно постукати. Інколи – покинута хижка в горах із перехнябленими поточеними шашіллю дверима. Буває – це камінь. І не залишається нічого іншого, як стукати в двері каменя: «це я, впусти мене». Ти просиш назвати імена. Кажу: Олег Лишега, Богдана Матіяш. Визираю у вікно цитаделі, за яким густою завісою – дощ. Додаю: Прохасько.
2. Ми
Ми не просто читали прозу Прохаська, мимоволі ми почали жити в ній, дихати нею, імітуючи голоси його персонажів. Ти називав мене «Анною», я тебе – «Себастяном». Червневі зливи спадали з неба раптово і важко. Ми ходили на перекладацькі варштати до Арсеналу, без конкретної мети (ні ти, ні я не володіли німецькою, про переклад із якої тоді йшлося). Іноді дорогою на лекцію навмисно губилися у великих порожніх залах на другому поверсі, визирали з високих аркових вікон у внутрішній дворик, порослий дрібними осичками і кропивою, або сідали на оббиті червоним плюшем крісла в кутку біля зачиненої кав’ярні й оповідали одне одному сюжети ненаписаних романів і повістей. У напівтемряві, коли за вікном час від часу спалахували блискавки, а тоді гуркотів грім, я стривожено горнулась до тебе, бо мені здавалося, що в протилежному кінці зали хтось є: Беда, або інші Непрόсті, котрі розлучать нас, аби створити новий химерний сюжет про двох, які читали Прохаська і вдавали із себе Анну і Себастяна.
3. Цитадель
За місяць до варштатів у цих залах було людно і гамірно, у цих кав’ярнях не менш міцно, як зернами арабіки, теплим молоком, корицею і ваніллю, пахло свіжими книгами: більшість крісел і столиків були зайняті жвавими відвідувачами «Книжкового Арсеналу».
Ми з тобою тепер усюди розпізнавали невидиму руку Непростих. Ти був упевнений, що саме вони зініціювали перетворення занедбаного приміщення імперської цитаделі на цей найбільший у країні мистецький центр з його грандіозними подіями і розкішними виставками. Я була переконана, що й наша зустріч – не приватна справа двох, гра випадку, а наслідок свідомого розрахунку загадкових правителів Східної Европи.
Непрості зібрали шанувальників Прохаська в «Кінозалі». Ми сіли біля літнього чоловіка в темному строї. Поки чекали початку, він трохи ніяково схилився до мене і заговорив: «Я придбав цю книжку сьогодні й уже перегорнув кілька сторінок. Я не зовсім розумію, як її розуміти».
«Читайте так, ніби бачите сон», – відповіла я. Той чоловік усміхнувся майже щасливо, а тоді перепросив і вийшов кудись. Через кілька хвилин нам повідомили, що автора не буде, на жаль. Я довго не могла зрозуміти, навіщо Непрості перешкодили тій зустрічі? Для чого їм було не дозволити одному з найліпших баїльників приїхати до Києва? У нас було стільки запитань. Ми справді тужили за його оповідями і голосом. Так, за голосом – чи не найбільше.
4. Голос
«Непростих» потрібно було читати вголос. До тебе я читала вголос сама собі серед порожньої прохолодної кухні, поки на плиті у латунній джезві готувалась кава. Тепер, коли нас було двоє, ми могли читати одне одному навперемінно. Стоячи, лежачи, ходячи, сидячи. Я думаю, саме заради спільних читань Непрості й дозволили нашу зустріч.
Голос, інтонації, ритм, вдих і видих – це щось, що існувало до писемності. Задовго до того, як перші знаки закарбовано грифелем. Я знаю, що записи існують, аби передавати інформацію. Однак мені здається, що Прохаськове письмо – не про це. Сюжет, який нам оповідають, важливий, але не найважливіший. Є таке польське слово «ocalić» – зберегти, врятувати. Письмо як спосіб рятувати голоси, ті, що заціліли в пам’яті, а може, наснилися. Письмо як розмова. Можливо, у цьому й близькі Прохасько і Грабал.
«Треба чути голос. Голос живий і голос оживлює. Голос сильніший від образу», – пише Беда в листі до Анни-Стефанії, доньки Франца. Коли вона просить розповісти про батьків, старий Беда, що знав їх добре, вагається, чи зможе задовольнити таке прохання. Не тому, що не здатен відтворити ті чи ті факти, а тому, що не може пригадати їхній неповторний спосіб мовити. «Коли ж ти не пам’ятаєш, як казав, як тобі казали, то нікого нема. Ти не почуєш голосів». Голос – ідентифікатор особистості, визначник долі. Твій голос – це твоя нитка світла в потойбіччі. Водночас цей твій голос – ніколи сповна не належить лише тобі. Анна-Стефанія говорить так, як мовилось у її роду, навіть не знаючи про це. Рідні схожі не лише рисами обличчя у них існує власна мова, теплий домашній діалект. Коли котрась із Анн говорить: «Я так тебе дуже люблю, є і є», її голосом промовляють усі попередні Анни і Франц, і пращур із Шарішу, що мав колись маленький сад і видував шкляні кулі для цикламенів.
..Ми з тобою теж повільно (але з кожним днем усе більше) стаємо рідними по мові. Я говорю фразами, якими зазвичай говориш ти, й починаю всюди на твій манір артикулювати у нескладове: «браў, напраўду». Ти повторюєш мої інтонації іноді, водночас зберігаючи суверенну недоторканість власного голосу.
Я чула колись, що у давніх бібліотеках кожен читач сидів у окремій кімнаті, бо читалось не подумки, а вголос. Не знаю, чи це правда, але мені подобається уявляти, що так було. «Непростих» ми несамохіть почали читати не лише уявою, а всім тілом: жестикулюючи, шепочучи, домислюючи небувалі картини під час пауз, коли хтось із нас перегортав сторінку.
Читати – повторювати окремі слова і фрази, виділяти простим олівцем те, що хочеш запам’ятати назавше. Переписувати улюблені абзаци, мимоволі уявляючи себе автором. Навчитись нарешті слідкувати не лише за смислами і словами, а й прислухатись до мелодії фраз. Ти декламуєш окремі фрагменти, ніби верлібри. Тепле море викочує на берег прозорі хвилі.
«Все, чого я навчився і запам’ятав із життя,
– кілька ландшафтів, що означали радість мислення,
кілька запахів, що були почуттями,
кілька рухів, які вбирали в себе відчуття,
кілька речей, предметів,
які були втіленням культури, історії, страждань,
багато рослин, які є доступом до краси, мудрості
і до того всього,
порівняно з чим
нас просто на світі нема.
І багато-багато інтонацій».
Письмо Прохаська, як транскрипція. Ми вдихали повітря і видихали фрази, насолоджуючись ними, мов растафаріанці курінням канабісу.
..А знаєш, цей есей із низкою дрібних фрагментів є лише спробою віднайти голос, яким я би могла розповідати тобі про нього, а йому – про тебе.
5. Закони сну
Кожна оповідь має власні закони й логіку. Ти кажеш мені, що історія Непростих має логіку міфу, логіку сну. Вона реальна, як сон і міф, адже вони – є. Те, що відбувається уві сні оцінювати мірками щоденної дійсності та законами суспільної моралі – нечесно. Любов Себастяна до всіх Анн – дружини, доньки, онуки – природня для простору сновидіння. У координатах цієї оповіді. У химерному мереживі цього міфу. Коли метою є не виховувати і відображати дійсність, а творити паралельний світ, у якому відбувається усе, що не може статися тут, де ми є щоденно. Ялівця немає. Але якби таке місто було, то в ньому неодмінно виникали би саме ці події та сюжети.
Водночас, панування логіки сну аж ніяк не означає відсутність логіки. Роман, що складається із двадцяти частин, розпочато розділом під назвою «Шістдесят вісім випадкових перших речень», утім, така назва радше іронічна, ніж істинна: ця випадковість має власні невидимі закони.
«Восени 1951 року було би не дивно рушити на захід – тоді навіть схід почав повільно переміщатися в тому керунку» – таким є перше «випадкове» речення з-поміж 67 інших. Восени 1951 року Польща та Радянський Союз провели обмін ділянками територій, завдяки якому Союз дещо змістився на захід, отримавши частину Люблінського воєводства. Здається, нас відразу дуже точно розташовано в часі, історії, зрештою і в просторі теж, адже згодом автор продовжує: «Себастьян з Анною… пішли з Мокрої на схід». Імовірно, що йдеться про маленьке село на Закарпатті, на «східний південь або південно-східно» від якого – чи не більша частина Українських Карпат.
Історія, хоч промальована, зауважена й намічена детально, є радше тлом – «війна надто мало могла щось змінити в їхньому житті» (зауважує далі Прохасько про головних героїв) – куди більше важать приватні історії та сюжети, а також ландшафт, у якому вони розгортаються.
6. Місцевість
Вигадай правильне місце. Вимислений ландшафт сам оповість історію. Голос має десь укоренитися. Або не так – ландшафти обростають голосами й сюжетами, мов камені м’яким мохом. Ялівець – саме те місце. Ми знаємо, що його не може бути, коли читаємо роман. Ми дивуємось, як так є, що його досі не було, коли завершили читання.
Себастян прибуває до Ялівця у 1913 році (коли йому 20). Нам відомо, що Ялівець з’явився «25 років перед тим», як сюди прийшов Себастян, тобто в 1888. Його засновникові – Франциску (Францу) тоді було більше двадцяти і він власне прагнув створити місце, де «не відбуватиметься жодних історій».
Курорт, де хворі, лікарі й психотерапевти оздоровлюються за скляночкою (а частіше пляшечками) джину. Світла добра іронічна гра з претекстом – історією винайдення напою професором Лейденського університету Сільвіусом Франціскусом, якого цікавили насамперед лікарські властивості настоянки ялівцю. Перший джин – «genever» – можна було придбати лише в аптеках. Genever вважали панацеєю, що здатна вберегти від чуми.
Складно не помітити подібність імені Франциска та прізвища «Франціскус». Щоправда, Прохаськові є важливим також святий Франциск, тому все не так однозначно. Памва у «Від чутті при сутності» мріє зняти про св. Франциска фільм. У романі натомість сам Франциск знімає кіно.
Назви гір навколо Ялівця – Плеска, Опреса, Темпа, Апеска, Підпула, Шеса, Шешул, Менчул, Білин, Думень, Петрос – гуща карпатських топонімів. Частина з них насправді позначає гори на Закарпатті (як то Підпула, Шешул, Менчул, Петрос), деякі – назви поселень (Опеска, Білинь, Думень). Утім мені не цікаво просто відслідковувати звідки ці назви, не цікаво сказати тобі лише про те, що Думень – імовірно назва крихітного молдавського сільця Dumeni (там живе понад дві сотні людей, це височина – 100 км. над рівнем моря). Важливо те, чим ці топоніми є для твору. Плеска, Опреса, Темпа, Апеска, Підпула, Шеса, Шешул, Менчул, Білин, Думень – це ландшафт, що стає музикою. Сутність Карпат і мови. Сутність усіх сутностей.
«Топоніміка, здатна запровадити в блуд». Є особлива радість називати місця. Радість, а водночас солодке фізичне задоволення. Заблукати поміж назв. Блудити. Усі чотири Анни теж якось пов’язані з любов’ю називати. Анна альпіністка, Анна архітекторка, Анна доня, Анна онука. «Я так тебе дуже люблю». Іноді, аби оповідати про жінку, яку любиш, необхідно не боятися заблудити. Віддаватися їй знову і знову. Це не інцест, любий. Це міф про любов, що не має кінця. Адам жертвує ребром лише раз, а тоді любить свою жінку, як себе. Себастян віддає себе все життя, аби бути з Анною. Бути без неї йому неможливо ніяк.
7. Ми
..Червневі зливи у Києві затягнулися. Ми з тобою бавимося в інтелектуалів, палимо вишневий тютюн, переглядаємо книжки, придбані на Арсеналі. Ти кажеш: цей рік буде роком усіх Прохаськових Анн. Anno Domini. Anno Анн.
Ми ще щось говоримо про книжки, про добру прозу. А тоді якось несподівано й багато розповідаємо одне одному про дитинство. Я відчуваю, що стаю дуже беззахисною перед тобою. Зовсім дівчинка. У кімнаті тихо, лише чути, як за вікном спадає безкінечний дощ. «Анно», – кажеш і торкаєшся теплою долонею до мого лиця.
