Насамперед книжка повинна бути цікавою. Це – ключова вимога, особливо для дитячої книжки. І вже потім, якщо цю вимогу задоволено, книжка стає важливим засобом здобуття читачами псевдо-досвіду, самоствердження ба навіть формування ідеалів. Як правило, чародійна сила книжки реалізується завдяки ототожненню читача з головним героєм чи оповідачем (якщо оповідач – дитина). Але чи завжди дитина-читач може уявити себе на місці героя? Багато хто вважає, що для ефективного ототожнення герой повинен діяти в середовищі, подібному до того, в якому живе дитина. І з погляду культури та звичаїв, і з погляду загального антуражу. За цією логікою, наприклад, перекладні книжки формують у дитини непотрібний псевдо-досвід, зайві ідеали та призводять до неправильного самоствердження. Дитина, мовляв, повинна побачити себе у книжці, як у дзеркалі. От я й вирішив зазирнути з-поза плеча уявної дитини, яка дивиться у дзеркала, запропоновані сучасними дитячими письменниками з України.
Одним із способів допомогти дитині уявити себе на місці героя книжки – знеособити його, зробити максимально шаблонним, щоб потім у цей шаблон читач легко підставив себе
Класичні приклади таких шаблонних героїв – книжки Андрія Бачинського «Пригоди Остапа і Даринки» та «Детективи в Артеку». Сам жанр пригодницького детективу ніби припрошує концентруватися на подіях, а не на персоналіях. А подій у обох книжках вистачає – серія карколомних пригод не дасть читачу занудьгувати. Розмиті обриси хлопчиків та дівчаток у дзеркалі можуть набути подоби будь-якого читача. Дитина з задоволенням читатиме книжку, потрапляючи ніби в комп’ютерну гру, де герой апріорі має твій характер і рухається за вказівками твоєї комп’ютерної мишки. Так вона і пройде всі пригоди від початку до кінця, здолавши наприкінці головного лиходія. Дещо пропрацьованішими є образи головних героїв у «Розбишацькому детективі» Діани Мельникової. Леся й Сер – це вже особистості, хоча проявляються їхні характерні риси лише у критичних ситуаціях, а не у звичайному житті. За сюжетом, звичайного життя у детективах шукати марно, проте – навряд чи ці книжки можуть працювати, як дзеркало.
Натомість інші автори детективів – Олександр Есаулов та Андрій Кокотюха, створюючи своїх героїв, загралися. У детективній серії Есаулова звичайний хлопець Миха Холмс, якого можна вважати «нормальним» у перших книжках серії, що далі, то більше перетворюється на генія криміналістики. Така сама ситуація і з Максимом Біланом із детективної серії Кокотюхи. А Юрко Туряниця із серії про гімназиста, від самого початку виявляє дива кмітливості, випереджаючи навіть знаного детектива на прізвище Шпиг. Важко уявити себе на місці таких незвичайних дітей…
А згадайте, як починається повість Ліндґрен про Карлсона у перекладі незабутньої Ольги Сенюк: «…на звичайній собі вулиці, у звичайному собі будинку мешкає звичайна собі родина Свантесонів. Це звичайний собі тато, і звичайна собі мама, і троє звичайних собі дітей…»
Але я пообіцяв писати про українських авторів. У серії повістей «Неймовірні детективи» Всеволод Нестайко виводить на арену саме таких звичайних дітей. І навіть попри те, що події в книжці – фантастичні, герої справді звичайні. Такі, як усі. Мабуть, років тридцять тому діти справді могли себе з ними ототожнити. Смішно виглядають спроби видавців «осучаснити» реалії «Неймовірних детективів», додавши до тексту згадки про мобільні телефони, які герої мусять постійно забувати й губити, щоб не руйнувати сюжетні ходи Нестайка…
Але досить про детективи, це все ж дуже специфічна література. Погляньмо краще на підліткові книжки. Де-де, а в них правдивість образу головного героя важить багато. Підліток має вірити героєві книжки, ба навіть довіряти йому. Герой повинен бути таким, як читач – і думати, і діяти, як читач. Яких же героїв пропонують нам сучасні українські письменники?
Читайте також: Оксана Лущевська. Побачити себе в українських персонажах
Ось приміром затята геймерка Сніжка з книжки«Де ESC з моїх халеп» Тетяни Стрижевської. Ось закохана в мертвого руфера Мару, яка вирішує долучитися до походу дигерів зі «Знає тільки Мару» Олени Рижко. Ось схиблена на біології ботанка Птаха з «Літа довжиною в ДНК» Аліни Штефан. Ось Мілка, яка у «Крутій компанії» Надії Білої нюхає кокаїн. Як не здригнутися, побачивши когось із цього зоопарку у дзеркалі?
Навіщо це робиться – зрозуміло. Книжці потрібен сюжет, на який можна було б наростити м’ясо переживань, проблем, дорослішання, усвідомлення себе тощо. Тому часто герої книжок і опиняються в таких собі «межових станах», які вносять гостроту й інтригу, дають змогу протягнути сюжет далі. На межових станах, мов на цвяшках, розвішано гірляндою сюжет «Крутої компанії». Межові стани виявляються кульмінаційними моментами, наприклад, і книжок Оксани Лущевської, тільки в неї це не фізичні злами, а емоційні. Як не згадати карколомну сцену на мості з книжки «З води у воду», де ошаліла від бурі почуттів Данка ледь не падає в прірву, і її в останній момент ловить вірний закоханий Бодя? Або постійні екзальтовані зойки закоханої в Дімку героїні «Задзеркалля». Діти, описані в обох книжках, незвичайні. Вони цікаві, вони змушують читача чекати на продовження, але вони не «звичайні собі дівчата». Чи можуть вони слугувати дзеркалом? Навряд.
Цікаво, що книжки, де межових станів майже нема, у виконанні вітчизняних письменників ризикують перетворитися на однорідну жуйку, з якої до кінця жування – тобто читання – вивітрюється весь смак. Геймерство Сніжани з «Де ESC з моїх халеп» не дуже впливає на сюжет, ця дівчинка цілком могла б бути «дзеркалом», якщо чесно. Але тут навпаки – бракує стрижня чи то нитки, яка тягнула б сюжет, створила цілісну книжку. Такого, як каналізаційна труба, спіраль ДНК чи, приміром, доріжка кокаїну. Але невже немає інших способів розвивати сюжет?
Звісно, є. Багатьох сучасних письменників рятує фентезі. Повість про дорослішання Марини Макущенко «Темний бік будинку», приміром, має за головну героїню, яку виховують домовики. Переживання підлітка, який розбирається зі своїм тілом, своєю природою й бажаннями дбайливо обгорнуто казковим сюжетом, який як корсет не дає всьому цьому добру розвалитися. Така сама історія і з «Дрімучим лісом» Анастасії Лавренішиної. Уляна, онука відьми, за допомогою померлої бабусі розкриває свою справжню сутність і знаходить у собі сили протистояти злу. У фентезійних реаліях діють герої книжок Володимира Аренєва «Душниця» і «Порох із драконових кісток». Це не заважає їм будувати стосунки з друзями, дорослішати. Коли власне дорослішання чи перше кохання, чи сварки з батьками не є основою сюжету, вони виглядають значно природнішими. Можна дивитися у дзеркало й відчувати себе Ярою, яка гасає київськими вуличками, полюючи за таємничою нічницею-палійкою. Але чому тоді не можна почуватися і Герміоною, яка варить багатопільну настоянку, чи Софією, яка мешкає в летючому замку?
Думаю, однозначної відповіді на це питання нема. І навряд чи можливо створити дзеркало, яке покаже читачу те, що він хоче побачити, так, як хоче цього автор, батьки чи літературні критики. Кожна така спроба буде менш чи більш вдала, але досконалості сподіватися годі. А базові речі – чесність, вірність, любов – вони на те й базові, щоб бути однаковими у книжках, написаних різними мовами чи в різний час.
А будь-яка справжня книжка-дзеркало, яких я міг би назвати чимало, якби вони стосувалися теми цієї розвідки, має надто простий девіз: «ЯЦРЕС ОГОВТ ЯННАЖАБ А УЖАКОП ІБОТ ЯЧЧИЛБО ЕН Я».
Перекладач з англійської мови книжок Р. Кіплінґа, Дж. Вілсон, С. Кулідж та ін. Кандидат біологічних наук. Незалежний критик.
