У видавництві «Темпора» виходить дебютна книжка репортажів Павла Стеха «Над прірвою в іржі».
В 2017-му однойменний репортаж Павла переміг у конкурсі художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець».
Павло зробив, на перший погляд, дуже просту річ – проїхався електричками від Харкова до Ковеля й описав людей, яких зустрів, та діалоги й ситуації, свідком або учасником яких став.Журі «Самовидця» одноголосно визнало цей динамічний та метафоричний репортаж переможцем. А член журі конкурсу Олег Криштопа зазначив: «Вірю, що це нова зірка не лише української, а й світової репортажистики. Майк Йогансен, чиїм ім’ям (недарма) названо конкурс, мабуть, перевертається в труні — від задоволення. Його іронію затьмарено, його легкість перевершено».
Цей репортажі став для автора початком роботи над книжкою, в основі якої – подорожі електричками по периметру країни.
«Репортаж Павла Стеха документує знайому різнорідну реальність, у якій переплелися анекдоти про Брєжнєва, контрабанда, випивка, галасливі діти, таксисти, популярні пісні з 90-х і, звичайно, іржа. У тісних просторах електричок і на провінційних вокзалах доситьважко бути спостерігачем: жваве й неприкрашенежиттяпритуляється до тебе й не лишаєіншоговибору, як взаємодіяти з ним. Електричкивиштовхнуті на культурнімаргінеси, але, коли ними їздитьвеличезначастканаселення, нема кращого способу зрозуміти свою країну, ніжзатеставшисьпоміж «незручних» громадян, ставши маргіналом на маргінесах», – ідеться в анотації до книжки.
Павло працював над книгою близько півтора року. «Але варто сказати, що це була досить нерегулярна праця. Просто їхав у кожен наступний маршрут, як тільки з‘являлися для цього час і гроші», – пояснює репортажист.
«Книжка про подорож, але водночас і про тупцювання на місці. В ній є одна із реальностей нашого суспільства, яка не надто приваблива, тому мало представлена в наших медійних просторах. Книга складається з чотирьох розділів – це окремі поїздки північчю, заходом, півднем і сходом країни. Разом вони формують такий собі маршрут навколосвітньої подорожі Україною на електричках, – розповідає Павло Стех. – Чому електрички? Тому що, як на мене, приміські потяги є хорошим дзеркалом, в якому можна добре роздивитися свою країну. Можливо, хтось скаже, що не можна судити про суспільство, дивлячись на змучених пасажирів електричок. Але насправді відмінність між ними й пасажирами метро не така вже й велика. Особливо якщо послухати і перших, і других».
Книжка проілюстровано фотографіями харківського митця Гамлета Зінківського.
Павло Стех презентує свою книжку «Над прірвою в іржі» під час Форуму видавців у Львові. Подія відбудеться 22 вересня о 14 годині в книгарні «Є» (Львів, проспект Свободи, 7). Приходьте!
УРИВОК
Павло Стех. Над прірвою в іржі. Київ : Темпора, 2018
- ФАСТІВ — ЖИТОМИР
Житомир для мене завжди був білою плямою на карті країни. Часто, об’їжджаючи його по кільцевій під час автостопу, ми жартували з друзями, що Житомира просто не існує. А кільцева, якою нам доводилось не раз проїжджати, є головною вулицею міста.
Недалеко від вокзалу знайшов буфет. Зайшов туди з наміром поїсти. Із супів були тільки пельмені в бульйоні. Замовив чай, чекаю на пельмені. Біля мене за сусіднім столиком двоє, їм років по сорок, вона випитує в нього про гроші, а він вдає, що не чує. Як і в будь-якому невеличкому привокзальному генделику, сусідні столи стоять майже впритул. Якщо б зараз випростати ліву руку вбік, вона опинилась би на плечі в жінки з-за сусіднього столу. Жінка ця, до речі, повернулась у мій бік, зміряла мене поглядом, розвернулась до компаньйона й каже:
— Вот відіш, Вася, мальчік чай п’є, а ти — водку!
Вася скляним поглядом впирається в мене, я зніяковіло посміхаюсь і розумію, що зараз мені будуть бити пику. Після кількох секунд тиші Вася починає закатувати рукав:
— Давай на руки ложитса!
Я безуспішно починаю віднєкуватись, мовляв, ну погляньте, який із мене суперник? Я такими речами ще колись в школі займався, ну куди зараз? Армреслінг — то не моє… Тим часом Вася вже сидить навпроти, готовий до поєдинку. Усім зрозуміло, що тут історія швидше про побиття немовлят, ніж про Давида й Голіафа, але що вдієш? Ліві руки закладаємо на потилицю, щоб не триматися стола, і починаємо. Я прикладаю максимум зусиль і навіть не зрушую його руку з місця — він тішиться, дама його теж тішиться. Я з розумінням ставлюсь до його необхідності в проявах мачизму, кажу:
— Та ложіть вже, я ж казав…
— Ну, ти ж мужик, нізя сдаватса!
Сидимо ми так утрьох кругом хиткого дерев’яного столика й напевно що маємо дурнуватий вигляд. Я починаю згадувати Гемінґвея, його старого, у якого таке змагання тривало кілька днів. Тут із-за барної стійки виглянула продавчиня, запідозрила щось нездорове в нашій нечесній боротьбі й спробувала зарадити:
— Молодой чєловєк, у вас тут пєльмєні стинут!
Вася лишався незворушним. Урешті я звільнив із його лещат руку зі словами:
— Програвати теж треба вміти. Це тоже помужськи.
Піднявся і пішов по пельмені. Вася вдоволено забубнів і пересів за свій столик зі словами: «Маладєц, маладєц, всьо правільна».
Пельмені були холодні й залиті розігрітим бульйоном. Поки я їх виловлював, у сусідів розгорталася чергова суперечка:
— Всьо, я ушол, — каже Вася.
— Куда ти ушол? Шо, на дітьо мене оставляєш? — киває в мою сторону жіночка. — Я шо, по-твоєму, Мать Тереза?
— Так, а шо, ти думаєш, дітьо хуя не має?
— Та думаю, має, але ж Вася, я не такой любві хачу.
Це саме той випадок, коли особливо не знаходиш ані слів, ані бажання відповідати й напускаєш на обличчя дурнувату усміхнену гримасу. Врешті Вася вирвався на волю, залишивши жінку та не залишивши грошей, які вона вимагала. Я поспішно довечеряв і вийшов услід за ним, остерігаючись можливого подальшого розвитку подій.
Житомир — це місто, у якому тренується боковий зір. Спортивна хода алкогольними зигзагами парубків у спортивних штанях і дутих куртках не те що несе в собі загрозу, але тривогу викликає.
Після недовгої прогулянки до центру міста повернувся на ночівлю. Вокзал у Житомирі не такий затишний і малолюдний, як у Ворожбі. Спочатку поліція перевірила документи 30 й переконливо порекомендувала не ночувати в залі очікування, киваючи в бік кількох бомжів. Я від них повіджартовувався, але кімнати відпочинку шукати таки пішов. Зняв найдешевшу комору з платним душем і вайфаєм. З ліжком, але без постілі, з телевізором, але без пульта, з вікном, яке не відкривалось. Вирішив завести будильник — зрозумів, що телефон залишився в залі очікування на лавці. Коли спустився, не було вже ні телефона, ні бомжів.
За наданий уривок дякуємо видавництву “Темпора”.
Марія Семенченко – журналістка, репортерка, кураторка конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець». Закінчила Могилянську школу журналістики. До 2016 року працювала редактором відділу «Суспільство» щоденної всеукраїнської газети «День». Пише для низки українських видань. Серед професійних зацікавлень – суспільна тематика, а відтак – людські історії.
