Я в боргу перед Іваном Драчем. Я не встиг йому віддячити за його добро і світло, яким він мене обдарував, як справдешній Поет-Соняшник. Він підтримав мене щонайменше тричі. Підтримав, хоча не мусив. Підтримав, хоча це було якось геть усупереч логіці більшості сучасних «діловарських» днів і людей. Одначе для нього це було природно. У нього взагалі все виходило природно і позірно легко – поезія, сценарії, переклади, шляхетна підтримка молоді (хоча йому самому легко було не завжди). Цей текст – моя подяка навздогін. Як влучно зазначив котрийсь зі знаних письменників: хто сказав, що не можна любити людину після смерті, особливо якщо вона була в сто разів кращою і цікавішою за деяких з нині живих?
Уперше Іван Федорович підтримав мене, коли написав рекомендацію до Спілки письменників. Знайшов час і написав. (Хоча, здавалося б, цей час можна було використати значно раціональніше, ніж писати про маловідомого початківця.) Досі зберігаю копію того відгуку, де він один із перших оприсутнив на папері свою віру в мене.
Вдруге він підтримав мене, згадавши у передачі «Книжковий кошик з Тетяною Терен». Це було несподівано, незнано й негадано. Певна річ, приємно. Ця згадка має передісторію, яка (після кількох перекручень і варіацій) уже стала літературним фольклором (Антон Санченко знає про що я). Року Божого 2005 я зустрів пана Івана у Львові в часі Форуму видавців на вулиці Франка. Побачив його зі спини, захотілось наздогнати і привітати. Доки біг трамвайною колією гукнув: «Іване Федоровичу, агов!» Він озирнувся.
– Добридень! Ми тут проводимо «Республіку молодих поетів», ходіть до нас, якщо цікаво послухати вірші молодих…
– Хто це «ми»?
– Ми, «двотисячники» (так зветься наше покоління).
Він усміхнувся (якось так дуже по-драчівськи загадково), і в його усмішці прочиталось: «Цікаво, колись ми починали як шістдесятники і були наймолодшими, а тепер цей молодняк уже зветься двотисячниками, і ними розпочинається третє тисячоліття. Ну-ну…». Він побажав мені успіху, не змігши лишитися, бо поспішав: їхав з Луцька до Києва через Львів транзитом. Але цю зустріч запам’ятав. Не забув її і я…
Втретє він підтримав мене, коли мені було найтяжче. Коли я втратив Батька і мене лихоманила думка про те, де і як знайти йому останній прихисток, Іван Федорович взяв машину і негайно приїхав, поспівчував, зміцнив психологічно і поставив підпис у проханні до чиновників про сприяння. Подумати лишень! – все покинув і полинув допомогти! З Батьком вони дружили. Одначе не кожен такий вірний у своїй дружбі. Одначе таке не забувається ніколи…
Якось на засіданні літературної премії імені Тичини на хвилі доброї ейфорії в колі Івана Драча (він очолював журі), Василя Герасим’юка, Леоніда Талалая, Володимира Панченка, Петра Осадчука та інших мною щось закрутило і я невідь-чому сказав: «Іване Федоровичу, от у Вас був “Ніж у сонці”, а може, вже час його звідти виймати?». «Виймай, синку!» – миттєво й іронічно парирував Драч і, усміхнувшись, поплескав мене по плечу. «Добре сказано — “Виймай, синку”», – ніби луною вторив Герасим’юк… Тоді ми, «пожурившись», смакували десь віднайдене мною вино і говорили про поезію…
Його художній стиль впливав на мої перші поетичні проби пера, і я неймовірно тішуся з того. Це не дивно, бо шістдесятники для мене починались із Драча, Вінгран і Ліна були пізніше. Його «Протуберанці серця», «Балада про соняшник», новорічна балада «Крила», «Вулканічний етюд», його симфонія «Смерть Шевченка», його сценарій до чи не найгеніальнішого українського кіна «Пропала грамота» – це контекст мого пізнього дитинства і юності. В його творчості приваблювали несподіваність образів, самобутня розхристаність і розкішна в своїй наскрізності музичність. У моїй дебютній збірці «Територія Братства» я навіть «взяв його у вірш», який Богдан Задура, перекладаючи на польську, назвав «і серйозним і самоіронічним водночас». Цей вірш потребує маленького коментаря: Іван Драч постійно цікавився новинками і досягненнями науки, які на позір аж ніяк не стосувалися філології чи гуманітарної сфери, чим завжди мене приємно дивував. Ось цей текст:
Писати по обіді
зовсім не обов’язково,
але жив колись Овідій
і відкорковував слово.Драч пантрує науку
(хоча йому – не обов’язково),
саме тому тримає руку
на пульсі слова.Загублена в снах підкова
не символізує щастя,
тож весна прокидається знову
і каже: «Трясця!»,бо писати по обіді
зовсім не обов’язково,
але я, Драч і Овідій
вперто віримо в слово…
Він вірив у енергію й могутність слова і людської любові. Тепер я, здається, розумію, чому він так людяно «гнув» свою життєву лінію. Вочевидь, творити добро і лишати ауру тепла міг тільки той чоловік, для якого це було так само природно, як і дихати. Себто – Світлий.
Пам’ять повертає мене в часи десятилітньої давнини, де я іду чимось заклопотаний по вулиці Інститутській і раптом чую вигук: «Павле, добридень! Чи пишуться вірші?» Заливаюся сонячним усміхом: з Липської виринає Драч і махає мені з відстані метрів п’ятдесяти, не менше. Це ж треба, який зір, це ж треба, яка уважність, яка пам’ять серця! Тепер думаю, що то він так віддячив-відповів на мій вигук «Іване Федоровичу, агов!» у Львові.
У нас нерівний рахунок вдячності. Щонайменше 3:1 на його користь. Даруйте, Іване Федоровичу, не встиг… І ніж із сонця я так і не вийняв… Саме тому це спроба, якщо не наздогнати поїзд, то бодай пробігти за велосипедом з проханням: «Дайте покататися, дядьку!».
Ну то що, 3:2? Зараховуєте? «А ні, то візьміть хоч на раму, / Дядьку, хіба вам жалко?!»
