Дитяча література, як і доросла, – це реалістичне чи уявне втілення форм життя і думок у структурі мови. Література – це також, за метафорою, вжитою дослідницею Рудін Сумс Бішоп, вікна, дзеркала, двері. Але нині, із засиллям перекладної дитячої літератури та з помітним витісненням українського автора, українська дитина знаходить самоідентифікацію в перекладних книжках. Якщо так триватиме й далі, то скоро ці метафоричні двері ставатимуть дверями реальними.
Поглянути лише на полиці книгарень. Бачимо, що читачі вікових аудиторій 7–12 ідентифікують себе з Гаррі Поттером, який чаклує не лише у фентезійному світі, але й в реальному Лондоні; із Софі та Агатою зі «Школи добра і зла», які переживають справжню дівчачу драму на тлі вигаданої школи; із Джуді Муді, яка їздить до Білого дому у Вашингтоні; зі «слабаком» зі «Щоденника слабака», який ходить до американських шкіл, що пропонують абсолютно протилежну систему навчання; або з кроликом Петриком чи ведмедиком Паддінгтоном – яскравими британськими персонажами.
Адже метафора дзеркала як відображення себе і свого простору є чудовою стратегією для видавця, яка зможе допомогти нашим дітям бачити себе в країні, а не поза нею; бачити себе активними діячами, а не пасивними споживачами; бачити себе цікавими у своїй розмаїтості; бачити себе несамотніми у радощах і проблемах; бачити себе співчутливими й поміркованими в нації; відзначити себе й своє місце на культурних та економічних мапах.
Така ж картина на полицях для дошкільнят і підлітків. Асортимент дитячих книгарень – це в більшості перекладна література, яка відкриває двері передусім в англомовні (зрідка – інші) світи. Не дивно буде, що літературні «двері» невдовзі ставатимуть не метафорою, а реальністю, адже діти мають бачити себе активними у своїй країні. Що ж відбувається з українською дитячою літературою і наскільки це реалістично, що читачеві невдовзі не буде можливості ідентифікуватися з українськими персонажами? Адже загалом українських дитячих книжок, які потрібні для світоглядного розвитку дитини та її самоідентифікації, украй мало.
У статті «Активно творити відображення у “дзеркалах”», яку я писала взимку на запрошення Літакценту, я зазначила, що в Україні переклади якісних книжок помалу насичуватимуть потребу «вікон» та «дверей». Але якісні відображення у «дзеркалах» нам треба активно творити. Адже метафора дзеркала як відображення себе і свого простору є чудовою стратегією для видавця, яка зможе допомогти нашим дітям бачити себе в країні, а не поза нею; бачити себе активними діячами, а не пасивними споживачами; бачити себе цікавими у своїй розмаїтості; бачити себе несамотніми у радощах і проблемах; бачити себе співчутливими й поміркованими в нації; відзначити себе й своє місце на культурних та економічних мапах.
Мені як людині, яка захистила дисертацію з перекладної дитячої літератури в США (Джорджіївський університет), досі дивно, що в США на 2018 рік маємо лише до 2% перекладів, усе інше – це література США, для «своїх» дітей, для формування своєї ідентифікації і національної свідомості, для розвитку свого книжкового бізнесу, який нині, зауважте, за академічними визначеннями, вважається руйнівним для малих літератур, усепоглинаючим і жорстко експансивним. Та чи помітно це в Україні? Адже великий відсоток новинок – то ще одна (чергова) книжка з англомовних країн (до того ж, за браком кращого слова, часто не найкращої якості і не в найкращому перекладі).
Було б зрозуміло, якби ми йшли шляхом формування, скажімо, європейської свідомості як синергії національних свідомостей і перекладали б більше європейської дитячої літератури, звертаючи увагу на найякісніші книжки. Може, це пояснювалося б «запозиченнями» досвідів, яких нам критично бракує. Утім ми нерідко йдемо найлегшим шляхом – обираємо мейнстрімовий бестселер за сумнівними рейтингами (не фаховими) або й зовсім випадкові книжки (вибір не можна пояснити ні якістю тексту, ні ілюстрацій, ні історичною чи будь-якою іншою цінністю).
Наші видавці (не враховуючи деяких, які здавна вибудовують і конструюють власне український книжковий ринок) хапають усе можливе з англомовного книжкового ринку. Це можна подекуди пояснити хіба лише тим, що більшість перекладачів працюють з англійською. Та все ж є і помітна тенденція видавців купувати суто англомовні книжки. Приклад з досвіду: до мене часто звертаються видавці з того чи того видавництва, чи я знаю ту чи ту книжку. Бо ціна на неї зависока, а хтось з інших видавців уже купує право на переклад. Утім ціну ще можна перебити: «Та чи варто?»
Нашим видавцям прийшов час звертатися до українських авторів і розбивати стереотипи, що все українське – неякісне, не таке, погане etc. Нині в нас складається досить добра сучасна «хвиля» українських авторів, і я вважаю, що видавцям варто активно до них звертатися, формувати вимоги, давати замовлення… Так працювали видавці в США на зламі 60-х, так ішли словаки, так ідуть поляки нині…
Справді, чи варто? Чи треба нам часом платити тисячі доларів за книжки, що, як сказав би мій колега, професор ДжоельТаксель, агресивно «відчинятимуть» дітям двері в «Америку»? Після тривалого періоду русифікації й колонізації мав би стривожити ідентичний процес, тільки щодо альтернативної культури. І будуємо ми його самі, а не «метрополія».
Як авторка 32 книжок для дітей і перекладачка найкращих дитячих книжок з України англійською мовою, я можу зазначити, що нашим видавцям прийшов час звертатися до українських авторів і розбивати стереотипи, що все українське – неякісне, не таке, погане etc. Нині в нас складається досить добра сучасна «хвиля» українських авторів, і я вважаю, що видавцям варто активно до них звертатися, формувати вимоги, давати замовлення… Так працювали видавці в США на зламі 60-х, так ішли словаки, так ідуть поляки нині… Можна наводити ще безліч прикладів, але чи варто? Адже здається очевидним, що книжкових дзеркал в українських дітей замало, мізерно навіть, і в такому руслі розвитку ставатиме все менше. Це явище руйнівне і часом виявляє наше досі радянське мислення. Про це писала дослідниця дитячої літератури Марія Ніколаєва, описуючи, як в СРСР було завдання наповнювати ніші перекладами, штучно нівелюючи власних авторів, роблячи людей мислячих менш помітними і зникаючими. Про це щойно писала Оксана Забужко в статті «Якби ми вчились так, як треба. Нове плаття Проні Прокопівни».
Для української дитячої літератури діючи моделі – це необхідність літератури-дзеркала. Це розуміння, що українська дитяча книжка може, є і буде якісним продуктом. Нам треба зібратися і не лінуватися працювати над цим. Я не знаю, чи прочитають цю колонку видавці – швидше, що ні. Утім батьків, які купують книжки для дітей, я закликаю «голосувати» гаманцями та обдумувати, де ви бачите своїх дітей і якими.
Чи може змінитися ця ситуація? Сподіваюся, що так. Але ми маємо стати більш скептичними у нашому виборі дитячих книжок. Не бути, як зазначила Забужко, носіями «глобального провінціалізму» і «костюмчиків по-європейськи». Забужко твердить, що ми маємо «реанімувати в собі –маючи перед очима “діючі моделі”», і я абсолютно погоджуюся.
Для української дитячої літератури діючи моделі – це необхідність літератури-дзеркала. Це розуміння, що українська дитяча книжка може, є і буде якісним продуктом. Нам треба зібратися і не лінуватися працювати над цим. Я не знаю, чи прочитають цю колонку видавці – швидше, що ні. Утім батьків, які купують книжки для дітей, я закликаю «голосувати» гаманцями та обдумувати, де ви бачите своїх дітей і якими. Я би радила і літературним критикам та оглядачам активніше і, знову ж таки, за словами професора Такселя, агресивніше просувати якісну українську дитячу книжку. Це даватиме авторам «запал» писати, рухатися й рухати нашу дитячу літературу. Ми маємо бачити її розмаїтою – ми хочемо розмаїтих дзеркал, чи не так?
Багато читачів-скептиків скаже: «А ми в дитинстві читали Тома Сойєра». Так, я теж читала Марка Твена. Я навіть асоціювала себе з Томом. Але коли я потрапила до США і пройшлася місцинами, де творив Марк Твен, то зрозуміла, що я – радше нестайківський Колько Колючко, і вчителями моїми були Пантери Ягуарівни та інші персонажі Нестайка.
Я живу 15 років у США. З них – понад 7 років я провела в магістратурі та докторантурі, викладаючи дитячу літературу та пишучи дисертацію з перекладної літератури. І коли я завершувала своє дослідження з учителями, які читали буксети (добірки з 8 книжок) дитячої літератури в перекладі, то вони дійшли висновку: дякувати нашій школі і країні, ми таки читаємо власну літературу.
Цей процес має розпочинатися нині, а не закладатися як програма майбутнього, адже час плине, і я знаю, що багато українських авторів нині переходять в інші сфери письма чи професій назагал із дуже маленькою вірогідністю повернення.
Отже, зміна трапиться і в нас, але українська дитяча література – цікава! – має дійти до свідомості українських батьків і їхнього вибору, а також врешті до українських шкіл та бібліотек. У такому разі українські видавці змушені будуть шукати контактів з українськими авторами, які, як зазначав Ульф Старк, готові й хочуть бути авторами своєї країни. Цей процес має розпочинатися нині, а не закладатися як програма майбутнього, адже час плине, і я знаю, що багато українських авторів нині переходять в інші сфери письма чи професій назагал із дуже маленькою вірогідністю повернення.
Буде сумно, якщо ми втрачатимемо тих, які можуть і хочуть творити українську розмаїтість і готові не наступати, як каже Забужко, на «колоніальні граблі». І врешті українські діти матимуть шанси надсилати маси імейлів своїм авторам, зустрічатися з ними і розуміти, що не всі вони «мертві» (а цей стереотип, на жаль, досі активний), а цікаві, класні, захопливі, трендові. Принаймні мій скайп-тур – зустрічі з читачами по скайпу у понад 25 школах, бібліотеках і книгарнях, організовані і проведені «Видавництвом Старого Лева» навесні – показав, що українські читачі до цього готові. Не готові лише бізнес-мейкери книжкового ринку та освітня система.
