Радянським «класикам» не пощастило двічі. Спершу вони повинні були вибудовувати хитромудрі й ризиковані стратегії співжиття з Системою, які передбачали складний баланс між потребою бути почутим «своїм читачем» — і необхідністю забезпечити фізичне виживання. А згодом вони здебільшого відійшли на маргінеси читацьких (і дослідницьких) інтересів, звільнивши місце для репресованих чи діаспорних авторів. Але частина цих «класиків» (Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан — список можна продовжувати) перейшли таки в статус справжніх класиків (уже без жодних лапок), вартих і постійного перечитування, і нового дослідницького пере-прочитання.
Нова книга професорки Києво-Могилянської академії Віри Агеєвої присвячена постаті Миколи Бажана, академіка, лауреата Ленінської премії, заступника голови уряду УРСР, і водночас — великого поета ХХ століття, якого ще в 1970 році гарвардський професор Омелян Пріцак пропонував номінувати на Нобелівську премію з літератури (від цього номінування український поет обачливо відмовився, добре пам’ятаючи про те, що, спіткало в СРСР за якийсь десяток років перед тим нобелівського лауреата Бориса Пастернака).
Уже сама назва книги підкреслює «двоїстість» Бажана, який був водночас автором чи не найдосконалішого з мистецького погляду вірша неосяжної української «сталініани» («Людина стоїть в зореноснім Кремлі») та офіційного українського перекладу державного гімну СРСР («Союзом незламним республіки вільні…») — і водночас творцем прекрасних, неймовірно «густих» за письмом текстів доби «розстріляного Відродження» («Сліпці», «Гофманова ніч», «Будівлі») та глибоких медитацій, написаних уже схилі віку…
Не менш «двоїстим» виявилося й поетове громадське життя. Йому довелося цькувати в страшному 1947 році свого найближчого друга Юрія Яновського, а через два десятиліття разом з усім керівництвом Спілки письменників голосувати за виключення Івана Дзюби (ще й стверджувати, що робить він це не за вказівкою ЦК, а з власної волі). І водночас йому випало допомагати сотням людей під час роботи на високій урядовій посаді, докластися до реабілітації десятків імен і текстів у часи хрущовської «відлиги», і нарешті, стати творцем і мотором проекту «Української Радянської Енциклопедії», культурологічне й політичне значення якої годі переоцінити (Віра Агеєва слушно нагадує: саме завдяки Бажану перша в світі Енциклопедія кібернетики вийшла в 1973 році українською мовою).
Книга Віри Агеєвої означена як «науково-популярне видання». Отже, очікуємо яскравого, захопливо написаного й доволі деталізованого портрету об’єкту дослідження на тлі широкої панорами історичної доби — й це авторці повною мірою вдалося. Перед нами послідовно проходить дитинство майбутнього поета в провінційній Умані, буремні 1920-ті в Києві, Одесі та Харкові, страшні 1930-ті вже в київському «роліті» (елітному будинку письменників на тодішній вулиці Леніна), вогненні фронтові 1941–1943-й, повоєнні роки у ще елітнішій квартирі на Рєпіна, 5 у статусі високого урядовця, а пізніше — керівника УРЕ. Сюжети й імена в книзі органічно перемежовано з текстами та їх аналізом — і навіть той, хто досі не належав до палких шанувальників Бажанової творчості, напевно схоче після прочитання наведених уривків віршів потримати в руках і повновартісну книгу його поезій.
Водночас ця книга таки наукове дослідження — і тут особливо цікавою є паралель Бажан-Рильський (який теж належить до улюблених літературних постатей Віри Агеєвої). З погляду нашого часу порівняння вийшло явно на користь Рильського, який, за визначенням дослідниці, «пильно ухилявся від прокурорської діяльності», — і «уникнув таким способом ганьби, під тягарем якої все життя мучився Бажан». Професор Агеєва підсумовує: Рильський «залишився переважно підсудним, а не суддею, що, як на ті страшні часи, таки неймовірно багато».
Але книга жодною мірою не є засудженням Миколи Бажана. Адже він, син петлюрівського офіцера й чоловік дочки репресованого (вже цих обставин могло з лихвою вистачити для смертного вироку), змушений був у 1930-ті жити під одним дахом із дружиною молодшого брата, яка регулярно писала доноси в «органи», прислухатися вночі: по кого із сусідів приїхали цього разу (і самому очікувати арешту — рік письменник спав одягненим, аби не шукати похапцем штанів і сорочки під пильними поглядами чекістів). Вимушена участь у цькуванні Яновського переслідувала Бажана кошмарним спогадом аж до смерті. А вже на початку 1960-х молоді й задерикуваті студенти на вечорі в Жовтневому палаці декламували йому хором «Людина стоїть в зореноснім Кремлі» (і замовкли тільки тоді, коли поет-академік почав говорити про замордованого в підвалах цього самого палацу Миколу Куліша). Нарешті, вже в 1970-ті було заборонено один із найсильніших текстів пізнього Бажана – поему «Дебора». Перелік фактів цілком достатній, аби спонукати будь-кого не до осуду, а насамперед до розуміння обставин страшної і нелюдської доби…
Звісно, до кожної книги можуть бути зауваження й побажання. Авторові рецензії в ній дуже бракує іпостасі Бажана-перекладача. Адже переклад для української літератури завжди значив більше, аніж просто переклад. Він був насамперед засобом утвердження повновартісного статусу своєї мови й культури – а часом так само й нагодою сказати про те, про що в оригінальних текстах говорити не випадало. Віра Агеєва докладно зупиняється на справді промовистому й показовому сюжеті перекладу Бажаном у 1930-ті класичної поеми Шота Руставелі (за чим стояли тоді не тільки літературні, а й суто політичні мотиви – йшлося ж про улюблений текст «батька всіх народів»). Але водночас тільки мимохідь згадано переклади з Рільке й Гете, робота над якими йшла в паралель із написанням найкращих медитацій зрілого майстра. І зовсім не згадано том «Мікеланджело», який став у 1975-му відвертим викликом задушливій добі Щербицького й Маланчука. Цілком за дужками залишилася й участь Бажана у великому культуртрегерському проекті україномовної опери — а перекладом лібрето «Катерини Ізмайлової» захоплювався сам автор опери Дмитро Шостакович…
Другим моїм закидом книзі є те, що в ній забагато фактографічних помилок. Так, завлітом Харківської опери у 1920-ті, коли Леонід Собінов справді співав там Лоенгріна й Ленського українською мовою, був не Микола Бажан (як Віра Агеєва стверджує на с. 161), а Микола Вороний. Розмова Бажана, Рильського, Довженка і Яновського (с. 287–288) вочевидь відбулася не 1938 року, а таки вже 1940-го, потому, як Буковина стала радянською. Навіть уже згадуваний вірш «Людина стоїть в зореноснім Кремлі» написано не в 1935 році (с. 169), а трьома роками раніше.
Відчувається, що часом авторка надміру довіряє власним спогадам і враженням від колись прочитаного, не завдаючи собі труду звіритися за авторитетними джерелами. Звідси — твердження, що Василь Мисик мало не самохіть відбув на заслання замість багатодітного Минка (с.212, — насправді заарештований замість іншого поет на допитах уперто заперечував провину й доводив абсурдність ситуації вже на суді під головуванням страшного Ульріха; що, врешті, й дозволило Мисику отримати 5 років за «побутовою» статтею замість очікуваного розстрілу за статтею політичною). Звідси — твердження, що в 1930-ті люди боялися іти на історичні факультети (с. 216). Історія справді робилася тоді «непередбачуваною» — але оброблені пропагандою комсомольці таки масово йшли на істфаки…
Добре було б, аби для другого видання авторка виправила ці помилки. А це друге видання, сподіваємося, знадобиться — надто великою (і незаслужено призабутою сьогодні) є постать Миколи Бажана, що органічно вписується не лише в український, а й у загальноєвропейський контекст.
