Історична проза: автентичні деталі, що створюють вигаданий світ

 

Один письменник якось зауважив, що дрібні деталі в історичній прозі значно суттєвіші, ніж глобальні. Якщо помилитися глобально – це назвуть альтернативною історією, а коли помилки трапляться у дрібницях – буде погана історична проза.

Напевно, питання про співвідношення художньої вигадки та історичної достовірності постало водночас із появою історичної прози як явища. Проте досі творці та знавці цих текстів ламають олівці в запалі дискусій, обстоюючи – хто право на домисел, якщо цього потребує художня правда твору, хто – необхідність дотримуватися вимог жанру.

Читайте також:  Конкурс історичного оповідання «ProМинуле»

Здебільшого читач схильний довіряти авторові, покладаючись на його відповідальність у роботі з деталями, а певні історичні похибки пояснювати браком опрацьованих джерел. З одного боку, ті з читачів, для кого історичний роман є другим (після шкільного підручника) знайомством із певним періодом, приймають на віру написане автором. Такого читача легко надурити, але чи варто плодити міфи, брати на себе тягар відповідальності за спотворення уявлень – навмисне чи з необережності? Крім того, доводиться врахувати можливість, що книжка таки потрапить на очі фахівцеві – історику, реконструктору чи просто освіченій людині, чиє обличчя зіщулюватиметься від помічених історичних ляпів, як від зубного болю.

Утім, самої вивіреності деталей не досить, аби наратив про певну історичну добу, віддалену від автора тривалістю одного людського життя, став твором літературного мистецтва. Нехай герої не запалюватимуть лоєвих свічок, бо Ян Зег та Ігнатій Лукасевич уже винайшли гасову лямпу – проте, за Романом Інґарденом, представлені в літературному тексті предмети та явища є лише верхівкою айсберга. Правдивість у художньому світі твору польський феноменолог визначає по-різному: правдивим може видатися твір, від якого складеться враження уявної подібності витвореної в тексті та позатекстової дійсності; правдивим назвемо майстерне художнє втілення певного предмета; зрештою, відчуття правдивості не полишатиме, якщо твір здатен чинити потужний вплив на реципієнта – в різний, погодьмося, не завжди чесний спосіб. Авторові дозволені хитрощі, яких годі чекати від наукової монографії про той самий історичний період. Від письменника сподіваються почути його власний голос, «прожитий» – попри неодмінну часову віддаленість – і художньо осмислений виклад подій. Інакше як читачеві зануритися в епоху, відчути лязкіт шабель чи свист куль і, в підсумку, створити власний ментальний об’єкт – скласти своє уявлення про історичну добу?

Усе, що письменник здатен позичити в історика – це лише набір фактів, натомість їхня інтерпретація, вибудовування наративу, присмаченого художньою образністю й неминуче позначеного вибірковістю – це вже література, до того ж, національно маркована. До прикладу, батько Хмель у польській художній традиції – лише розкольник і відступник, натомість кривавий Стефан Чарнецький удостоївся згадки в державному славні.

Чи не найважче письменницьке завдання полягає в тому, щоб обрати належну оптику

Чи не найважче письменницьке завдання полягає в тому, щоб обрати належну оптику. Адже автор, що змальовує переможний бій (скажімо, полку «Чорних запорожців» Петра Болбочана за Крим), ризикує бути покритикованим за надмірну героїзацію. Натомість той, хто, уникаючи патетики, розповідатиме про занепадницькі настрої (припустимо, поміж загону лісовиків, що поволі піддавалися впливу більшовицької агітації та приставали на обіцянку амністії), наражається на докори за «зраду національних інтересів».

Та незалежно від того, чи «наші» заллють за шкуру сала всім «їхнім», Бартівська насолода від тексту може не відбутися, якщо хибуватиме стиль, бракуватиме художніх деталей, якщо автор не подбає про захопливий сюжет, не пропише складні характери, не поставить персонажів перед вибором – вирішальним, ба навіть історичним, як і все в цьому жанрі.

Бернард Корнвел, британський романіст-медієвіст, в одному з інтерв’ю зазначив, що історичний роман – це автентичні деталі, які створюють вигаданий світ. Коли твір не дає читачеві уявити, як у певну добу виглядали люди, вулиці, оселі, відчути, чим пахло в тавернах, що було в тарілках і що в головах у тодішніх людей, якщо немає образу епохи – твір не історичний (no history), але якщо немає того, що робить його художнім – це не література (no story).

Однак історична проза – особливо коли йдеться про нашу власну історію, коли сприймаємо персонажів твору як своїх можливих пращурів, коли їхня кров зрошує нашу рідну землю – неминуче торкає в нас ще щось, окрім естетичного задоволення. Загальним місцем стала теза про те, що в західному літературознавстві історичний роман розглядають у контексті жанрової літератури – відповідно, очікування від нього дещо інші, натомість ми, мовляв, звикли ставити історичного романіста перед надзавданням – ангажуватись у справи позалітературні. Проте важко заперечити консолідаційну, націєтворчу роль, невід’ємну в творі, що артикулює знакові етапи минулого, глорифікує перемоги чи розмірковує над причинами поразок.

Окрім того, художньо осмислене минуле є засобом «привласнення» історії. Євген Маланюк якось скрушно зауважив, що далі козацького шлика українська художня думка досі не заглядала. До певного часу події дохристиянських часів придворні княжі літописці сприймали як свою історію і нічтоже сумняшеся виводили руський народ від нащадків Яфета. Натомість у добу романтизму відлік української історії починали з часів козаччини: показово, що перші твори на історичну тематику – від «Енеїди» Котляревського до романів Гребінки і Куліша – містили рефлексії про Хмельниччину та Руїну. З часом ця традиція породила численних епігонів, і київські неокласики, обурюючись проти звульгаризованого козакофільства, «старосвіччини» і «повітового смаку», мусили нагадати, що цивілізація на цих теренах існувала значно давніше, ніж стверджувала імперська пропаганда: «Ніхто твоїх не заперечить прав. / Так, перший світ осяв твої висоти; / До тебе тислись войовничі готи, / І Данпарштадт із пущі виглядав» (Микола Зеров). Майже синхронно по інший бік кордону поети празької школи, не змирившись із поразкою Визвольних змагань, почали вибудовувати державу в слові, обстоюючи свою споконвічність на кревній землі: «Ми жали хліб. Ми вигадали млин. Ми знали мідь. Ми завжди воювали» (Олег Ольжич). Осмислення козацької доби з часом позбулося безоглядної апологетики: «Стенаються в герці скажені сини України, / той з ордами ходить, а той накликає Москву. / Заллялися кров’ю всі очі пророчі. З руїни / Підводиться мати в годину свою грозову» (Василь Стус).

Занурення в іншу епоху – це завжди можливість додати барв до сірої буденщини

Прикметна риса «літератури про історію» полягає в тому, що сюжет із давнини часто стає приводом поміркувати про сучасне в завуальованій формі. Це пояснює причину популярності історичної прози в пізньорадянські часи: цей жанр давав змогу водночас нагадати про минуле і порефлексувати про позачасове. А крім того, занурення в іншу епоху – це завжди можливість додати барв до сірої буденщини: гаптованої золотом турецької парчі, переливчастих вічок мозаїки старокиївського собору чи химерних візерунків на викопних черепках.

Наостанок ще один реверанс у бік Інґардена. Історичну прозу можна назвати подвійною естетичною конкретизацією. Спершу автор, досліджуючи обраний період, натрапляє на розрізнені факти, визбирує зацілілі завдяки документам, щоденникам та спогадам крихти інформації. Силою уяви він сполучає ці поодинокі цятки в цілісне полотно, добудовуючи відсутні ланки. Своєю чергою читач припасовує персональний досвід – життєвий і читацький, залучає свої знання та уявлення і створює власну ментальну модель тих часів.

На думку представників школи нового історизму, історії у звичному розумінні, в називному відмінку однини, не існує. Є низка фактів, не пов’язаних між собою. Будь-який послідовний виклад – це вже story, радше ніж history. Фактів є безліч, щомиті стається щось, потенційно придатне для художнього осмислення. Однак більшість із них кане в Лету, лишиться тільки те, що буде промовлено. Простий приклад: нещодавно під час дискусії про події першої більшовицької окупації Києва в лютому 1918 р. дослідниця цього періоду Олена Бетлій навела власні виписки з метричних книг київських церков – списки загиблих під час обстрілів цивільних жителів. Кожен рядок – ніби згорнутий сюжет!

• Селянин Проскурівського уїзду Подільської губернії Василь Атаманов, 15 років.
• Штабс-капітан 9 арт. бригади Євген Соловйов, 24 роки.
• Грецький підданий Костянтин Федеджи, 48 років.
• Селянин Орловської губернії Петро Рубцов, 57 років.
• Селянин Могилівської губернії Олексій Бондаренко, 19 років.
• Відставний капітан 1-го рангу Володимир Огронович, 78 років.
• Син селянина Могильовської губернії Федір Печкуров, 11 років.
• Чернігівець Микола Лученко, 21 рік.
• Киянин Андрій Ражченко, 35 років.
• Селянин Федір Єзепов із Любеча, 46 років.

Це лише вибірка за 31 січня і 1 лютого (н.ст.). Як ці люди потрапили до Києва – з Поділля, Орла, Греції? Чому не сховалися від обстрілів, чому не подбали про беззахисних – літніх і юних? Про що думали в останню мить свого життя?

Доки ці зерна не проростуть текстами, доки не будуть промовлені вголос їхні імена й відчуті, пережиті заново їхні долі, доки не написані, не прочитані, не відрефлексовані їхні історії, доки вони не стануть літературним фактом, а не лише історичним – ці прізвища мовчатимуть, їхні запилюжені картки лежатимуть у темряві архівів.

Лишається по-доброму позаздрити сучасним авторам історичної прози (чинним і потенційним), що мають перед собою неоране поле тем, періодів, постатей, вартих втілення в художньому слові. І водночас поспівчувати – адже їм доводиться постійно утримувати рівновагу, дбаючи, щоб дидактика не вбила естетизму, та пильнуючи, аби художня правда не надто суперечила історичній.