14 березня помер Стівен Гокінґ, професор Кембриджського університету, член Лондонського королівського товариства, геніальний вчений, оптиміст і мрійник. Гокінґ прожив на 50 років більше, ніж прогнозували лікарі, став символом цілої наукової епохи й довів, що сила волі та інтелект сильніші за будь-які хвороби. «Від часів Альберта Ейнштейна не було вченого, який так захоплював уяву публіки і якого полюбили десятки мільйонів людей по всьому світу», – сказав про колегу американський фізик Мічіо Кайку. І мав рацію: попри всі перепони, які йому ставило життя, Гокінґ став справжньою легендою і навіть поп-зіркою науки, якщо можна так схарактеризувати його неймовірну популярність.
Наукова кар’єра Гокінґа почалася в 1960-х: у 1962 він закінчив навчання на фізичному факультеті Оксфордського університету, в 1966-му отримав докторський ступінь Кембриджа, а між цими двома подіями йому поставили діагноз бічний аміотрофічний склероз (саме на підтримку хворих на БАС чотири роки тому всі долучалися до icebucketchallenge). І хоча прогноз був не особливо оптимістичним – 2.5 роки життя, – Гокінґ продовжив наполегливо працювати. Сьогодні ми вже знаємо, що історія закінчиться геппі-ендом: Гокінґ проживе 76 років, зробить низку важливих відкриттів, напише десятки бестселерів і навіть потрапить у мультсеріал «Сімпсони» – тоді ж все виглядало сумно й непевно.
У США у 80-х набирає обертів ще один напрям діяльності вчених: популяризація науки
У фізиці, на відміну від життя Гокінґа, панував оптимізм: експеримент Паунда і Ребки підтвердив загальну теорію відносності Ейнштейна, шведський фізик Ганнес Альвен спрогнозував, що Всесвіт має волокнисту структуру, Пенроуз опублікував теорему про сингулярність чорних дір, що згодом вплине на вибір самим Гокінґом сфери досліджень. Але лишимо фізику фізикам, адже в США у 80-х набирає обертів ще один напрям діяльності вчених: популяризація науки.
Навіть тим, хто ніколи не брав до рук «Коротку історію часу», відомо, що Гокінґ був не лише авторитетним дослідником, а й активним популяризатором науки. Ще в 1988 році світ побачила «Коротка історія часу», одна з найвідоміших науково-популярних книг минулого століття. В ній Гокінґ описав, як поставав Всесвіт (доволі бурхливо і швидко), що таке теорія суперструн (ні, космос не схожий на величезну гітару), що відбувається поруч із чорними дірами (вони випромінюють елементарні частинки, так зване випромінювання Гокінґа). Понад двісті сторінок живої, неймовірно цікавої розповіді, і лише одна формула E=mc², оскільки більша кількість могла б відлякати тих, хто купує книжку, щоб читати в потягу чи літаку. Саме таких читачів Стівен Гокінґ та Саймон Міттон, редактор книжок з астрономії в «Cambridge University Press», бажали зацікавити. Можна сказати, що саме Гокінґ створив «золотий стандарт» наукпопу, своєрідний аналог «Імені троянди» в світі фізики: коли книжка цікава і тим, хто вперше чує про світловий конус, і тим, хто в школі любив точні науки.
Пізніше з’явилося видання «Світ у горіховій шкарлупці» – своєрідне продовження «Короткої історії часу». Назва – алюзія на цитату з «Гамлета»: «О боже, мені вистачило б і горіхової шкаралупи. Навіть у ній я міг би вважати себе за владаря безкрайого простору» (пер. Л. Гребінки), поєднана з грою слів, адже «in a nutshell» означає «коротко, конденсовано». Саме за цю працю, що аж ніяк не поступається «Короткій історії», Гокінґ здобув нагороду Лондонського королівського товариства. Фізик спробував наблизитися до уявлення про те, якою може бути так звана «Теорія всього», Святий Грааль самого Гокінґа та багатьох його колег: гіпотетична об’єднана фізико-математична теорія, що опише всі відомі фундаментальні взаємодії. А якщо коротко, вона поєднає мікро- і макросвіти, що, як відомо, функціонують за різні закони.
У 2006 році Гокінґ разом з дочкою Люсі пише дитячу книжку «Джордж і таємний ключ до Всесвіту», у якій головний герой дізнається про чорні діри, астероїди і межу Всесвіту. Важливо, що автори усвідомлюють просту, але не всім очевидну істину: дітям не досить просто красивих картинок, цікавих фактів чи коротких замальовок, їм потрібен якісний сюжет із карколомними пригодами та інтригою. Не знаю, скільки в цій книжці від Стівена, а скільки – від Люсі, однак експеримент виявився напрочуд вдалим.
Гокінґ просував науку не лише за допомогою книжок, а й навіть через кабельне телебачення: трисерійний фільм «У Всесвіт разом зі Стівеном Гокінґом» (Into the Universe with Stephen Hawking), шестисерійний «Всесвіт Стівена Гокінґа» (Stephen Hawking’s Universe), серіал «Наука майбутнього Стівена Гокінґа (Stephen Hawking’s Science of The Future) – вченому годі закинути снобізм чи кабінетність. Він – анти-Кнехт нашого часу й ідеальна рольова модель для сучасних популяризаторів науки.
За життям Гокінґа було цікаво спостерігати, бо він був не лише блискучим вченим, а й дуже азартною людиною. Особливо, коли йшлося про дискусії та парі. У 1974 році Гокінґ посперечався з майбутнім нобелівським лауреатом (і науковим консультантом фільму «Інтерстеллар», куди без цього!) Кіпом Торном. Учені закладалися, якщо дуже спростити, чи Лебідь Х-1 є чорною дірою. Ставки були вагомі: річна передплата на журнал «Пентхаус» і чотирирічна передплата на видання «Private Eye». У 1990-му Гокінґ визнав поразку – об’єкт таки виявився чорною дірою, що довели більш точні спостереження. Однак Стівен не засмутився, і вже 1997-го вони вдвох із Торном посперечалися з Джоном Прескіллом, професором Каліфорнійського технологічного інституту, щодо збереження інформації, яку захоплює чорна діра. Прескілл вірив, що випромінювання чорної діри несе інформацію у форматі, який ми просто не здатні розшифрувати, тоді як Гокінґ та Торн вважали, що інформація буквально потрапляє в паралельний всесвіт, до якого ми не маємо доступу. Однак Гокінґу знову не пощастило, і в 2004-му на Міжнародній конференції в Дубліні він визнав, що професор Прескілл таки мав рацію: чорна діра не знищує інформацію і не переносить її в інші світи. З одного боку, така новина розчарувала б фанатів «Інтерестеллару» (описані там подорожі, виявляється, неможливі). З іншого – пан Прескілл виграв енциклопедію, а Гокінґ провів разом із кембриджським професором Малкольмом Перрі й гарвардським професором Ендрю Стромінжером низку важливих дослідів щодо матерії, яка утворює чорну діру. На початку 2000-х азартний вчений іще раз уклав парі, на цей раз з професором Мічиганського університету Гордоном Кейном. Гокінґ поставив сто доларів на те, що ВАК не допоможе виявити бозон Гіґґса. І знову невдача: 2012 року про виявлення «частки Бога» оголосили офіційно. Втім, науковця більше засмутив не грошовий програш, а сам факт відкриття бозону – без нього фізика, за словами вченого, була б значно цікавішою. Якщо Бог у кості не грає, то Гокінґ точно не відмовився б.
Стівен Гокінґ був, можливо, найбільшим оптимістом нашого часу й останнім із гігантів, на чиїх плечах ми стоїмо. Він мислив глобально, бачив широко, сперечався азартно, пропагував науку самовіддано
Стівен Гокінґ був, можливо, найбільшим оптимістом нашого часу й останнім із гігантів, на чиїх плечах ми стоїмо. Він мислив глобально, бачив широко, сперечався азартно, пропагував науку самовіддано: «Моя мета проста. Це повне розуміння Всесвіту, чому він такий і чому досі існує», – сказав одного разу вчений. Амбіційно, як і все, за що він брався.
