Восени 2017 року світ сколихнула новина про самогубство соліста гурту Linkin Park Честера Бенінгтона. Одразу після цього його дружина Талінда виклала в Twitter відео, зняте за 36 годин до смерті музиканта, – у ньому вони з сином змагаються, хто більше з’їсть тематичних гарріпоттерівських «цукерок на кожен смак», і виглядають абсолютно щасливими. «Я показую це, щоби ви зрозуміли: у депресії немає обличчя», – написала вона. Це спровокувало флешмоб у соцмережах: під гештегом #faceofdepression люди почали публікувати історії про власний досвід переживання депресії та боротьби з нею, супроводжуючи це фотографіями, зробленими в той період свого життя – і так, на більшості з них веселі усміхнені люди, про яких «ніхто ніколи такого не подумав би». Проте всі ці соцмережні флешмоби – просто намагання зайвий раз привернути до себе увагу, а, може, й урвати собі кількасот лайків і кілька днів слави на хвилі всезагального хайпу, чи не так? І взагалі, хай там як – нам це зараз точно не на часі.
У 2001 році на великі екрани вийшов американський фільм «Нація прозаку» Еріка Шьольдберга із Крістіною Річчі в головній ролі. Фільм став екранізацією однойменних мемуарів журналістки Елізабет Вурцель 1994 року, які стали національним бестселером США майже одразу після першої публікації. Героїня фільму – молода талановита журналістка й музична критикиня з активним соціальним життям, безліччю друзів і стипендією в Гарварді. Здавалося би, чого ще хотіти – проте якоїсь миті всі успіхи стають просто неважливими й бажання робити будь-що далі у Елізабет зникає. Потерпаючи від безпорадності у боротьбі з апатією й безсиллям, для яких ніби як не було жодних видимих причин, дівчина намагається заповнити порожнечу в собі алкоголем і наркотиками. Як наслідок – друга половина фільму стає історією затяжного виборсування Елізабет із цього стану, який насправді не просто перевтома чи лінь, а хвороба, а сама така історія – зовсім не поодинока. «Ми – нація прозаку в Сполучених Штатах депресії», – резюмує героїня, і тут ми можемо спокійно видихнути. Бо ж і фільм, і книга є всього-на-всього черговим епізодом критики «американської мрії» й ідеї досягнення успіху понад усе й попри все, яка насправді виснажує й руйнує людину. Це все не нове ще з моменту появи «Великого Гетсбі» – і, звісно, все це не про нас. У нас не так. І взагалі, це просто криза заможного суспільства, де забезпечені базові потреби й ніхто вже не бореться за виживання. З жиру, значить, казяться там у своїх Штатах. І так – нам не на часі.
У 1999 році екранізують автобіографічний роман Сюзанни Кейсен «Перерване життя», який вийшов у 1993-му, описує події, які пережила письменниця наприкінці 60-х рр. ХХ ст., і теж став національним бестселером у США. В головних ролях зіркові Вайнона Райдер і Анджеліна Джолі – остання отримала «Оскар» за найкращу жіночу роль другого плану в цьому фільмі. Ясна річ, що стрічка не могла лишитися непоміченою – але що ж у нас тут? Гм, 18-річна героїня, яка, гм, після невдалої спроби самогубства потрапляє, гм, у психіатричну лікарню. А, так тут узагалі не про якусь там депресію, а про справжню хворобу, про психічний розлад! Психічні розлади – це серйозно, так. «Політ над гніздом зозулі» там, наприклад – це серйозно, хоч і жахливо. Проте це ж усе одно Штати і там все не так, як у нас. А у нас психічні розлади – це щось таке, яке завжди десь «на Фрунзе 103». Десь не поруч, десь не з нами. Не кажучи вже про те, що це ніколи, ніколи не на часі.
А за 30 років до того, 1963 року й там-таки, в США, виходить роман із дивною назвою «Під скляним ковпаком» (англ. The Bell Jar). Авторка – така собі Вікторія Лукас. Згодом з’ясовується, що під цим псевдонімом опублікувала свій єдиний прозовий твір досить-таки знана в літературному світі персона, поетка Сильвія Плат. А ще виявляється, що цей автобіографічний роман – останнє, що вона написала й опублікувала: у тому-таки 1963-му Плат, виснажена тривалим лікуванням від депресії й розривом із чоловіком, поетом Тедом Х’юзом, наклала на себе руки. Очікувано, роман набув неабиякого розголосу – це вже після нього були Кейсен і Вурцель, а на той момент це був чи не перший твір, де в фокусі опинився досвід депресії та лікування від неї. «І тут депресія, і тут США, і тут забезпечене суспільство і його надумані проблеми, та скільки ж можна, та не на часі ж», – скажете ви. Втім, 2018 року не десь у США, а в наших книгарнях з’являється переклад українською роману про американську дівчину та її депресію. І саме тому, що вже були «Перерване життя» й «Нація прозаку» у вигляді книжок і фільмів (давно) і флешмоб #faceofdepression, який досить активно поширився і в українському сегменті Facebook (кілька місяців тому) – переклад роману «Під скляним ковпаком» дуже необхідний українському книжковому ринку, і саме зараз.
Почнімо з того, що у нас із США, де все не так, як у нас і де мистецьке й публічне обговорення проблеми депресії в культурі відбулося значно раніше (1963 рік), аніж у нас (осінь 2017 року), – насправді чимало спільного в погляді на цю проблему. Саме тому, що флешмоб про обличчя депресії отримав однаково потужний відгук і у них, і у нас. І саме тому, що несприйняття цього флешмобу й потік осуду щодо тих, хто публікували історії під гештегом, були і у нас, і у них однаково явними й сильними. Про суспільство (ну, чи прошарок суспільства), пересичене й перенасичене можливостями – це чи не перший і головний закид, який пролунав і там, і тут. «У наших бабусь-дідусів не було ніяких депресій, бо вони на городах-заводах працювали, щоби прогодувати сім’ю», «Ич, мода пішла – сидять у своїх смартфонах день і ніч, поначитуються “синіх китів” і вигадують собі депресії», «Треба працювати/подорожувати/спілкуватися з людьми/вчитися нормально/підставте свій варіант, і всі ваші депресії й біполярки як рукою зніме» і вишенька на торті: «Та ви всі не виглядаєте як люди з депресією!». І про що ж це сигналізує – про зіпсованість сучасної молоді, про шкоду від гаджетів, про надмір інформації й можливостей, від яких паморочиться в головах? Ні. Найбільше – про те, що ми досі не розуміємо ваги й масштабів проблеми. Та й що таке депресія, не знаємо й насправді воліємо не знати.
І що ж, роман Сильвії Плат пояснить нам про депресію? Так, і про це, не в останню чергу, теж. А ще, наприклад, – про молодь і про можливості. Головна героїня роману, 19-річна Естер Ґрінвуд, постає перед нами на піку своїх досягнень. Талановита поетка, одна з найкращих студенток коледжу на персональній стипендії з літературознавства, вона проходить жорсткий відбір на програму стажування в редакціях найбільших друкованих видань Нью-Йорка і в складі групи з дванадцяти таких, як і вона, юних і успішних щасливиць приїздить утілювати в життя свій сценарій «американської мрії». Напружені графіки, робота з найкращими фахівцями, розкішні прийоми з коштовними подарунками, компанія найталановитіших одноліток і динамічне життя мегаполісу – те, про що завжди мріяла Естер (а ще більше мріяла для неї її мати, але це вже зовсім інша історія), здавалося би, тепер перед нею як на долоні. Але в ході подій роману з’ясовується, що героїня хотіла зовсім не цього. Ба більше – вона не знає, чого хотіла б, цілком свідома цього незнання й їй воно завдає страждань.
Насправді «скляний ковпак», який відділив Естер від решти світу з його вимогами, правилами й очікуваннями, з’явився в житті дівчини значно раніше за той момент, коли після кількох днів зникнення її знайшли в підвалі власного дому непритомною від передозування снодійними пігулками. І навіть за той, коли одразу після стажування Естер повертається додому й дізнається, що її не взяли (так, #мененевзяли – був теж такий флешмоб, але ж усі ці флешмоби, ми пам’ятаємо – то забавки для підлітків) на літній письменницький курс, куди вона дуже хотіла (чи й справді?). І раніше за момент болючого усвідомлення, що її ідеальний (з хорошої родини, студент Єлю, розумний, соціально активний, вродливий – повний комплект!) хлопець, про якого вона мріяла багато років і який нарешті звернув на неї увагу, зовсім не ідеальний. З перших же сторінок відчувається, що погляд Естер, спрямований на зовнішні події її життя – відсторонений і холодний.
Похід у паб із подругою й компанією незнайомих чоловіків, крабовий салат на розкішній вечірці й колективне отруєння ним «щасливої дванадцятки» включно із самою Естер, серйозна розмова з шефинею про майбутнє й перспективи, ба навіть власне ім’я, написане на люстерку-оздобі красивої коробочки з подарунком – свідомість дівчини просто фіксує все це. Заглиблення в суть подій відбувається лише тоді, коли ці події знаходять відгук у якомусь попередньому досвіді дівчини – у цих деталізованих спогадах із дитинства та старшої школи Естер почувається спокійніше й упевненіше, ніж у ситуації потреби переживання свого тут-і-тепер, яке відбувається на очах читача. Вже в момент, коли вона згадує про те, як спокійно й холодно спостерігала за пологами разом із своїм хлопцем Бадді, який привів її на свою лікарську практику, і дивилась на ембріони в капсулах із формаліном, Естер сама починає розуміти, що з нею не все гаразд – звідси, власне, й метафора «скляного ковпака», який потім, значно пізніше, втілиться в реальний діагноз.
Скляний ковпак – це не лише відчуття сторонності й непричетності щодо власного життя, досвіду й переживань, яке стає одним із симптомів депресії. Це ще і втілення соціальних очікувань чи обмежень, які накладаються на особу, «бо так треба», «бо так сказала мама», «бо хто завгодно інша була би щаслива» і бо «як же інакше». Під цією маскою «так буде краще» – банальний набір стереотипів, який був би інакшим щодо молодої дівчини в 50-ті, коли б Естер не була такою талановитою і на неї не покладалися такі надії. Особливо показовим у цьому сенсі є момент, коли вона натрапляє на газетну статтю якоїсь юристки під назвою «На захист цноти», де авторка наполегливо доводить, що дівчина має берегти себе для майбутнього чоловіка, а дошлюбний секс робить її зіпсованою.
Естер відчуває, що її таланти й перспективність не «знімають» із неї всіх стереотипних очікувань щодо потреби створення сім’ї, а просто додають до цього списку ще більше потреб – відмінно закінчити коледж, вступити до університету, зробити блискучу кар’єру науковиці й редакторки великого видання, написати бестселер, і бажано не один, і бажано якомога скоріше. Внутрішній конфлікт, який переживає Естер, зіставляючи весь цей безмір очікувань і стереотипів із тим, як і якою вона сама відчайдушно намагається себе побачити, зрештою викривлює для неї власне сприйняття себе. Замість дзеркала у Естер скляний ковпак, замість чіткої картинки – тіні й відблиски на ньому, то ясніші, то зовсім розмиті. Хапаючись то за одне, то за інше з численних своїх відображень, дівчина намагається як не на основі їх, то всупереч їм створити більш-менш цілісний образ себе самої у своїх очах – проте він розпадається на тіні, уламки й мерехтіння, які тільки виснажують. Естер опиняється в ситуації, коли більше не може довіряти ні власним переживанням, ані досвіду свого тіла й наважується на рішучий крок: спробу самогубства. Темрява (яку ще й чудово візуалізовано в україномовному виданні роману) – це принаймні якась визначеність.
Проте й це не допомагає розбити скляний ковпак і не дає Естер докричатися до світу, то друзів, до власної матері, якій не так уже й до вподоби «поламана» дочка. Стосунки з матір’ю – це окремий болючий інцидент у біографії як героїні, так і самої Сильвії Плат. Людина, яка мала би найбільше перейнятися проблемами доньки й станом її здоров’я, постійно дорікає дівчині вже навіть після того, як її почали лікувати від депресії (не згадуючи вже про те, що мати Естер – якраз типова представниця когорти скептиків, які не вірять у те, що існує така хвороба, як депресія). Вона повсякчас дорікає дочці – мало того що та пропускає кілька місяців занять у коледжі, то ще й «влітає в копієчку» зі своїми терапіями та перебуванням у лікарні. Матері легше повірити в те, що Естер сама винна у своєму стані, аніж у те, що він став результатом її власної надмірної вимогливості та глухоти щодо потреб власної дитини. Зрештою це призводить аж до того, що матері забороняють відвідувати доньку до моменту її повного одужання.
Остання іпостась «скляного ковпака» в романі, вияв якої бачимо вже в лікарняний період життя Естер – суто медична. З’ясувалося, що сучасна дівчині американська медична система не те щоби готова їй допомагати, бо не те щоби знає, як це робити правильно. Допоки Естер потрапляє до доктора Нолан, якій вдається досягти покращення стану дівчини, вона міняє кількох лікарів, на ній випробовують безліч методик, препаратів і шокову терапію. Складається враження, що до Естер-пацієнтки, як і до Естер-дочки, Естер-подруги чи Естер-дівчини, ставляться лишень як до функції, а не як до бодай живої істоти. Не допомогла шокова терапія – Естер недо-пацієнтка, відмовила перспективному Бадді, утратила цноту з першим-ліпшим і набрала вісім кілограмів – недо-дівчина, витрачає материні гроші на перебування в лікарні – недо-дочка, не пройшла відбір на письменницьку школу, пропустила кілька місяців коледжу – недо-студентка. Її власний голос нікому не хочеться чути, її дії всім хочеться вписати в рамки, її хочеться зробити зручною – красивою відмінницею, майбутньою письменницею під руку з ідеальним хлопцем, якою можна було б і далі милуватися крізь скляний ковпак. Десь так, як і всіма цими людьми (чому їх так багато?), які запостили у Facebook фото себе, красивих і усміхнених, цілком зручних, під незручним гештегом. Поруч із незручними історіями, яких все ще нікому не хочеться чути.
Роман Сильвії Плат – він насправді про відчайдушне намагання перестрибнути цю жахливу прірву між свідомістю хворого на депресію й суспільним упередженням і стереотипами. Він, як і ті численні історії, які восени 2017 року заполонили інтернет – це намагання докричатися: насправді все не так, як вам здається, насправді мені й таким, як я, необхідна допомога й розуміння, насправді мене не треба робити зручною, насправді мій досвід цінний. Тому його переклад саме зараз не просто вчасний, а необхідний в Україні. Бо хоча вже десятиліттями досвід і проблема депресії проговорюються й виражаються у різних формах, у різних культурах і видах мистецтва, в публічних дискусіях, у медичних інструкціях, – в очах нашого суспільства у депресії все ще є обличчя. І ті, хто від неї потерпає, досі бачать його у відображеннях власних скляних ковпаків, поки інші дивляться на фото молодих, успішних і красивих, які «просто собі щось навигадували». І це завжди на часі. Хоча б тому, що запізно може стати щосекунди.
