У житті трапляються історії двох видів: які важко розповісти іншим і які неможливо приховати. Хтозна, скільки б із них ніколи не були оприлюднені, якби не обставини чи поштовх ззовні. Такий, як, наприклад, конкурс художнього репортажу «Самовидець», що існує в Україні з 2012 року й має на меті, зокрема, популяризацію цього жанру. Важко перебільшити значення згаданого літературного змагання, що, крім промоції художнього репортажу, стало тим поштовхом, який загалом спровокував увагу журналістів й аудиторії до даного жанру.
Під час першого конкурсу до журі надійшло 44 репортажі, 10 із яких опубліковані в книзі «Veni, vidi, scripsi. Світ у масштабі українського репортажу». Відтоді щороку тексти переможців, об’єднані тематично, виходили окремими збірками, яких наразі налічується п’ять, а також три книжки лауреатів конкурсу: Олега Криштопи «Україна: масштаб 1:1», Дениса Казанського «Чорна лихоманка: нелегальний видобуток вугілля на Донбасі» та Єлізавети Гончарової «Десь поруч війна». Цікаво спостерігати певну тяглість традиції, коли ті самі автори з’являються в різних збірках. Це свідчить передусім про те, що написання репортажів таки затягує: якщо зробив це раз і тобі вдалося, то потім важко зупинитись.
Платформи
Де ще, крім конкурсу «Самовидець», ми можемо зустріти художній репортаж? Для тих, хто, можливо, вперше чує цей термін, дам невелике визначення: жанр, що існує на межі між журналістикою й літературою та послуговується художніми засобами обох галузей. Водночас достовірність тут може поєднуватися з крихтою вигадки, діалоги превалюватимуть, а дійові особи обов’язково говоритимуть. Багато. І часто – суржиком.
В українських медіа художній репортаж зустрічається рідко. Хоча тут на поміч приходять Інтернет та блогосфера, де можемо побачити чимало його зразків. Також художні репортажі знаходимо в «Газеті по-українськи», журналах «Країна», «MANDRY», «Український тиждень» та кількох інших. Натомість, наприклад, у Польщі тексти цього жанру друкуються в одному з найбільших періодичних видань – «Газеті Виборчій». У Франції публікується журнал «Revue ХХІ», що містить художні репортажі й нагадує швидше книжку. Та й продається лише в книгарнях.
Причин фактичної відсутності подібних текстів у нашому медіапросторі кілька. За розміром художні репортажі бувають різні, але здебільшого – великі, через що не завжди вписуються у традиційні формати ЗМІ. Крім того, підготовка й написання матеріалів цього жанру вимагає тривалого часу. А якщо новина втрачає актуальність, то вона «негідна» публікації. Інтернет тільки пришвидшив цей темпоритм журналістської діяльності та перевів її на інший рівень. Сьогодні журналісти й окремі видання змагаються між собою не за якість матеріалів, а оперативність їх появи на сайтах.
Імена
В Україні більшість авторів, які працюють у цьому жанрі, часто є письменниками й перекладачами: Андрій Бондар, Лесь Белей, Марія Матіос, Оксана Забужко, Ірен Роздобудько та інші. Популярними також є подорожні історії, які спочатку з’являлися у блогах, спеціалізованих виданнях у вигляді окремих репортажів/статей (Макс Кідрук, Артем Чапай), а пізніше їх трансформували у книжки.
Широку палітру авторів знаходимо у збірках «Veni, vidi, scripsi». Тут є представники різних міст – від Києва чи Львова до Криму і Донбасу. Серед них бачимо і відомі імена, на кшталт Наталки Гуменюк, Олега Коцарева, Олександра Гавроша, Олега Криштопи, Катерини Цибенко, Дениса Казанського, Олесі Яремчук, і дебютантів. Зрозуміло, що молоді автори активніше вдаються до експериментів із текстом, тоді як репортери «сорок+» надають перевагу класичному репортажу, написаному за всіма канонами.
Теми й методи
Насправді тема художнього репортажу не настільки важлива, як ракурс висвітлення та експерименти з нарацією. А буде ваша історія про лісозаготівлі, чи про нового прем’єра – це другорядне. Водночас актуальності ніхто не відміняв. Але вона трішки поступатиметься арсеналу художніх технік, що здатні забезпечити цікавість до репортажу навіть тоді, коли події, описані в нім, давно минули. Тому чимало зразків цього жанру можна розглядати не лише як журналістику, а й літературу – щось вічно актуальне й про життя.
Найкращу мотивацію у цьому випадку дає нам польський журналіст, «король репортажу» Ришард Капусцінський: текст слід написати так, щоб навіть той, хто знає тему досконало, також здивувався. І зрозуміло, щоб зробити це, потрібно провести чимало часу з героями своїх репортажів. До речі, саме так і писав «Білу гарячку» польський журналіст Яцек Гуґо-Бадер, який спеціально жив із безхатьками, цілковито перейшовши на їхній спосіб життя – жебраючи, ночуючи просто неба, не миючись. Норвезька журналістка Осне Саєрстад кілька місяців мешкала під одним дахом з афганською родиною, ходила разом за покупками, у справах містом, носила паранджу, як тамтешні жінки. Ну, а засновник ґонзо-журналістики Хантер С. Томпсон створював репортажі у перервах між гуляннями й надмірним споживанням алкоголю – на серветках, обгортках, усьому, що потрапляло під руку.
Зрештою, всі ці способи досягли важливого ефекту – не лише точно зафіксували факти, а й допомогли жваво та емоційно осмислити їх, щоб створити в читачів матеріалу так званий ефект присутності. Можливо, саме завдяки цьому іноді важко стримати емоції, коли йдеться про війну на сході України, описану в репортажах зі збірок «Історія наживо» та «Війна. Життя de facto», й особливо – в книжці Єлізавети Гончарової «Десь поруч війна».
Реалії та перспективи
Якщо повернутися до витоків, то одними з перших сучасних художніх репортажів у незалежній Україні були подорожні історії. Пригадаймо, наприклад, книжки Артема Чапая «Авантюра. Практичні реалії мандрів по-бідняцьки: Еротико-політичний документальний калейдоскоп» і «Подорож із Мамайотою в пошуках України», Макса Кідрука «Подорож на Пуп Землі», Ірени Карпи «Бебі-тревел: подорожі з дітьми, або Як не стати куркою» тощо.
Проте сьогодні, як ніколи, розповідати про подорожі треба оригінально. Кількість українців-мандрівників (зокрема й тих, які пишуть), суттєво збільшилась. Якщо раніше великою популярністю користувалися тексти про далекі й екзотичні краї (як, наприклад, в Артема Чапая чи Макса Кідрука), то сьогодні ні поїздкою до Бразилії, ні розповіддю про неї нікого не здивуєш.
На початку двотисячних автори переважно вели свої блоги, де розповідали про подорожі в репортажному стилі, а нині варто просто зайти в instagram і розглянути фото мандрівників. Це суттєво зекономить час, якого сьогодні в кожної людини все менше. Згадана проблема і визначає майбутнє художнього репортажу, як і журналістики загалом. Люди читатимуть тексти, які:
а) написані оригінальним авторським стилем – із почуття гумору, незвичною подачею інформації, яскравими ілюстраціями;
б) описами місць, близьких кожному з нас. Тому й виникають проекти на кшталт Ukraїner, що показують Україну українцям. І роблять це яскраво, стильно й трішки ґонзо.
Поступово з’являється і запит аудиторії на художній репортаж. Не в останню чергу завдяки популяризації жанру конкурсом «Самовидець», але певною мірою, як це не сумно звучить, через війну. Правдиві історії, розказані про події на фронті, зачіпають велику частину українців і мають резонанс у суспільстві, бо таким текстам, як правило, віриш.
До речі, автори репортажів, зібраних в альманаху «Історія наживо» – журналісти з досвідом. Не знаю, як виглядали б ці тексти окремо один від одного, але разом вони створюють докладну й різносторонню картину військових буднів. Є тут розповіді про бойові дії, священиків на передовій, полон, волонтерство, а найважливіше – свідчення очевидців.
Поза тим, істотною проблемою в підготовці художніх репортажів як було, так і залишається питання фінансів. Подібні тексти потребують витрат (часто – значних), які не кожна редакція може собі дозволити. В одному з інтерв’ю публіцист і перекладач Андрій Бондар влучно сказав, що це праця ідеалістична, і в деяких випадках абсолютно провальна для людей, які нею займаються. До прикладу, він згадує ситуацію з польським журналістом Войцехом Тохманом, який для написання репортажу про Руан¬ду витратив на подорож велику суму грошей, проте редакція їх так і не відшкодувала. А тепер уявімо собі українські реалії та можливості для відрядження журналістів. Уявили? Отож-бо.
Як писати?
Коли ж ви все-таки наважились і хочете приєднатися до лав художніх репортажистів, тоді зверніть увагу на такі моменти:
1) Кожен репортаж має розповідати історію. І що майстерніше автор це зробить, то більшою є ймовірність того, що його прочитають. Останніми роками журналісти все більше уваги приділяють людським долям. Їхніми героями стають сусіди, випадкові перехожі, попутники в потязі (звернімо увагу на теми й персонажів текстів, поданих на конкурс «Самовидець»). Всі вони – прості люди, яких, на противагу відомим особистостям, більшість, а отже, їхні розповіді мають більше значення, ніж репортажі з життя «зірок».
2) Будь-яку історію можна висвітлити з різних ракурсів або об’єднати в одному. Це саме той прийом, до якого активно вдавалися представники нового журналізму в США 60–70 рр. ХХ століття на чолі з Томом Вулфом. Так, відкриття виставки картин художника Ікс можна подати його ж очима через інтерв’ю, з точки зору одного (а краще – кількох) відвідувачів, очима присутнього критика, самого репортера, а в ідеалі – поєднати ці точки зору для максимальної достовірності й різностороннього ефекту на читача.
3) В художньому репортажі важливим є вміння заінтригувати й залишити читача «голодним». У кінцевому підсумку він має замислитись над певною проблемою чи хоча б трішки інакше подивитися на звичний світ.
4) Присутність автора на місці подій відіграє першорядне значення. Не можна написати добрий репортаж з чиїхось слів. Ну добре, іноді можна, якщо пощастить. А загалом, коли журналіст не був – не бачив – не відчув атмосфери, то він ніколи не досягне максимальної правдивості у своєму тексті.
5) Для того, щоб підготувати якісний художній репортаж, нерідко потрібно… звільнитися з роботи. Фрілансеру, який не прив’язаний до однієї редакції, буде легше виїхати в певну країну чи місто в разі потреби. Також він може самостійно обирати суспільно-актуальні теми й шукати фінансування на свої журналістські проекти.
