Великий Данте жив у розквіт вітрильного мореплавання й уклінно шанував високе мистецтво вітрильного маневрування.
«Він був учнем цього найухильнішого і найеластичнішого спорту – йти проти вітру, йдучи по ньому», – так написав Мандельштам. І ще зауважив, що Данте не любив прямих відповідей і ховався за спину чи то маску Вергілія.
Поняття «лавірувати» в людських стосунках має наліт несимпатичний. Такий самий наліт має «змінити галс», коли справа стосується лінії людської поведінки.
Моряки ж знають, що в цих поняттях.
Думаю, що нелюбов Данте до прямих відповідей, якщо вона була, ніяк не може бути наслідком його захопленням вітрилами і взагалі мореплавством. Море потребує прямих запитань і прямих відповідей. Здатність до швидких рішень – одна з основних рис гарного судноводія. Характерним у більшості випадків на морі є також те, що результат рішення, його наслідок, буває наочним і наступає швидко.
Моряки – погані філософи. Якщо рефлексивний Гамлет піде в океан, він перестане перейматися проблемою «бути чи не бути».
Може, Гамлет занадто чекатиме повернення до конкретної землі, щоб перейматися відстороненими питаннями?..
Чому морські оповідання так легко перетворюються в «травлю» й так легко забуваються? Ймовірно, тому, що в «травлі» занадто багато вигадки, тобто брехні. А звідки вона? Адже основна штурманська, судноводійська заповідь: «Пиши, що спостерігаєш!» І ця заповідь в’їдається в морське нутро: ніколи не писати до журналу те, чого не спостерігаєш; завжди писати навіть те, що видається неймовірним, якщо це неймовірне спостерігається. (Випадки свідомої «липи» не розглядаються.)
Писання, як і судноводіння, – теж серія рішень, але процес повільний, його результат завжди залишається за горизонтом, і про швидку перевірку правильності засновків не може бути й мови, як свідчить мій власний досвід. Необхідність для письменницької і морської професії прямо протилежних рис характеру є, може бути, причиною того, що пишуть моряки з біса багато, але визначних письменників із цього середовища вийшло мало.
Однак це не значить, що судно, корабель не культивує в людині рис, необхідних художнику. І парус, і залізо вимагають від екіпажу старанних, акуратних, монотонних, передбачливих зусиль – інакше на всіх чекає погибель. Тривалі турботи ми здатні винести тільки тоді, коли прихильні до предмета турбот на за страх, а за совість і любимо його вибагливо.
Риси характеру людей моря наглядно відбилися в обрисах портових міст. У складному мистецтві архітектури, де гармонія повіряється не тільки алгеброю, але й геометрією, дух людей моря проявляється виразно. Від щогл і рей – строгість ленінградських проспектів і набережних.
Навіть висота стель має витоки в судновій архітектурі. Петро, наприклад, був моряком і звик до низької стелі кают. На землі йому хотілося звичного низького сволока або великої, небесної, свободи над головою.
Будь-яке мореплавство – і вітрильне, і нинішнє – найдревніша професія і найдавніше мистецтво. Воно помре ще не скоро, але старіє вже давно. Всі підстаркуваті професії й мистецтва, як пароплав, що йдуть на переплавку, бережуть у собі щось таке, що трохи підіймає наш дух на буднями. Але передати це словами – безнадійна затія. Так само, як і спроба проспівати лебедину пісню морській професії, не поетизуючи її старовини, хоча старовина ця повна обмеженості й жорстокості. Моряк слухає не «голос моря», а шум води у фановій магістралі свого судна. Судноводій зобов’язаний думати, і думає про нормальне, безаварійне повернення, і ці думки займають у його мозку те місце, яке здатне «філософствувати».
Психіка ж деяких читачів і критиків влаштована так, що повірити в можливість для письменника неписьменницької, але професійної роботи на якомусь сучасному виробництві вони не можуть під жодним соусом. І якщо письменник у морі працює все своє життя, вони все одно вважають, що він там мандрує. І порівнюють його писання з «Римом, Неаполем і Флоренцією» Стендаля чи «Бродячим життям» Мопассана. Від такого порівняння бідоласі залишається один шлях – за борт. А хто ж в такому випадку за потопельника вахту стоятиме?
