Книга Царства Остапа Українця: рецензія

 

Якщо тобі буде цікаво, то знай, що зброю возити легше,
ніж із Дальмації пішки вертатись додому.

Дебютний роман «Малхут» Остапа Українця, безперечно, вартий читацької уваги.

Застановляючись на витворенні захопливого сюжету (що містить і таємні товариства, і змови, і стародавні манускрипти, і блукання підземеллям уві сні й на яву, і переслідування – дійсні та примарні, і контрабанду зброї, і нищівну пожежу, а на додачу трішечки крові на полю бою й тортурування переможених), автор не втомлює читача розлогими описами і здебільшого обмежується кількома влучними штрихами.

Надто делікатні читачі й читачки мають бути напоготові, аби вчасно затулити носики, бо улюбленим засобом занурення читача в художню дійсність XVII ст. у «Малхуті» є царство запахів (а точніше – смородів, що різко б’ють у ніс): «Спиною стікав піт і, не знаходячи виходу, просочував одяг та промочував сідло під полковником, спарюючи ще сильніше, домішуючи зайву нотку до густо-кислого букету людських тіл, який неминуче супроводжує будь-яку похідну колону», «сморід був сильний, проте загалом не гірший за сморід, скажімо, великого базару», «запахи цинамону, гвоздики і спирту перебивали сморід пропітнілих ніг в онучах». Натомість надалі витончені нюхові апарати будуть винагороджені: чи не з кожного другого розділу, присвяченого подіям ХІХ ст., віє аромат книжок – від двохсотлітніх діяріушів до свіжовиданих часописів.

Персонажі «Малхута» діють за взірцем маланкових масок, що з’являються в моторошній вставній новелі. Вони – радше функції, ніж люди, їхні зовнішність, вбрання та поведінка є типовими щодо своєї доби, для оповідної структури роману це не аж так суттєво, на чому навмисне наголошено. До прикладу, описуючи перше враження Камінського від зустрічі з Анною, автор не надто щедрий на деталі: «Іґнацій був схильний назвати таку зовнішність “буденною” – настільки вона не виділялась з юрби жінок, яких він знав». Діючи за настановою В. Ізера, котрий радив поважати читача, закликаючи до співтворчості, лишати в тексті лакуни для власної конкретизації, не описувати всього-всього, а давати змогу домислити самостійно, якою була та «буденність» у «східних кресах».

Подібна ощадливість притаманна й характеристиці пана контрабандиста-адвоката-бургомістра: лише випадково стає відомо, що він має вуса – цього можна навіть не зауважити, якщо не придивитися, як він торкається їх, обмірковуючи вибачливу промову дорогою до своєї рятівниці, самотньої вдовиці Анни. Пан бургомістр не плекає надміру своїх вусів, не розчісує й не розкуйовджує в кожній другій сцені – він просто має їх, бо так годилося. На деталі зовнішності Іґнація Камінського доводиться правдиво полювати: у сцені пожежі раптом з’ясовується, який він носить головний убір – та й то лише для того, аби його впізнав давній друг Орест, що випадково їхав фірою неподалік охопленої полум’ям ратуші: «То от, їду, а тут по Галицькій хтось у котелку біжить. Скільки маю діло зі Станіславом, Іґнацю, а в котелку ще-м нікого, крім тебе, не видів».

Прикметним є образ Іґнацієвої дружини. Про зовнішність пані бургомістрової майже не відомо, зате вдосталь сказано про її читацькі смаки: Марія Камінська віддано складає товариство чоловікові під час нічного розшифровування «кривих польських літер, писаних під волоськими рядками документа, що стосувався Дракули»; вона позичає в подруги, тієї-таки вдови Анни, Гетевого «Фауста» і «Франкенштейна» – вичерпна характеристика, чи не так? Звісно, ці деталі важать значно більше за колір її волосся чи крій сукні.

Утім, усі вони – лише персонажі, натомість головним героєм твору є Станіслав із його топографією і хронологією, рутинним плином історії й непересічними подіями. Попри застереження («не забувайте, що це історична спекуляція, а не історичний роман!»), є велика спокуса повірити авторові-франківцю як носію інсайдерської інформації. Хто-бо краще за нього знає, якій моделі краваток віддавав перевагу станіславський бургомістр, скільки часу звикле стояв потяг на місцевому двірці, о котрій ліхтарники зазвичай запалювали ліхтарі, в якому районі на той час були помірні ціни на нерухомість, на які неврози слабували панії з міських околиць і з якими клопотами вдавалися до послуг пана меценаса. Хоч автор і вбезпечив себе топосом скромності, мовляв, «це радше спроба систематизації тих окрушин фактів, які мені вдалося знайти за останні кілька років», однак апетитні деталі міського життя, якими рясніє роман, свідчать про фундаментальність проробленої роботи.

Іґнаціїв вечірній променаж у товаристві Анни завершується зустріччю з літнім жебраком юдейського віросповідання – і відтоді Камінського опосідає якийсь параноїдальний стан, знаходячи собі різноманітні вияви. Мимоволі закрадається підозра, що містичний флер запановує над усім художнім світом, виринаючи в найнесподіваніших місцях, переставляючи літери у словах і місяці в році. Бо як інакше пояснити, що сонячного першовересневого дня 1866 року «у вагоні третього класу, час від часу позираючи один на одного – бо ж сиділи навпроти, – їхали двоє чоловіків», що різнилися своїм чтивом: Василь тримав старий червневий примірник «Слова» з некрологом Вагилевича, а Гаврило читав свіжий випуск. Нехай виявляється, що Гаврило насправді – не Гаврило, але чому Василь після представлення раптом мне в руках уже квітневе «Слово», лишається незбагненним.

Мова твору дуже смачна, соковита й барвиста: кожен із персонажів наділений власним неповторним голосом – фонетично, лексично, діалектно, етимологічно. Подібно до Іґнація Камінського, що мережить рядки нотатника, розшифровуючи химерні літери на крихких пожовклих аркушах і відтворюючи хитросплетіння долі Станіслава Ревери Потоцького, читач запрошений на інтелектуальний бенкет, де основна страва – пошук інтертекстуальних відсилань, яких автор сипонув щедрою пригоршнею.

Єдине, що можна закинути дебютантові, – він часом позбавляє можливості скористатися порадою Максима Тадейовича й зазирнути у словник, бо сам завбачливо й вичерпно все пояснює. Читаючи роман, ми принагідно дізнаємося, кілько шісток у крейцарі; чому правильніше не «ринський», а «райнський»; як діяти, почувши гасло «Złóżcie kopie»; нащо ґніт просякнутий борною кислотою… Автор, безперечно, має у своїй уяві образ «ідеальної читацької свідомості», визначаючи, що «шпаргат» витлумачити варто, а «цизорик» – ні.

Ба більше, Остап Українець дбає не лише про читачів, а й про персонажів, застерігаючи перших, аби не кпили з других: «Сьогодні, коли маємо швидкі поїзди, здатні за яких шість годин довезти нас до Любліна, […] такий захват має здаватися нам наївним, але будьмо поблажливі, залишімо цим людям їхні дитячі радощі від першої мандрівки поїздом».

Як зазначено у грайливому епілозі, автор (чи той, хто себе за нього видає, підписавшись передоднем світової війни) геть не збирається вмирати. Його вуха, за Флобером, визирають то тут, то там, у фразах на кшталт: «Тут слід пояснити, що Станіслав від моменту свого заснування до 1868 року і навіть далі був вільним містом», «Зовнішні укріплення фортеці, рови та редути, нас не надто цікавлять». Автор вступає у спілку з читачем, відсторонено бавлячись долями своїх персонажів: «Зараз Іґнацій, як свого часу Текелі, сидів у своєму покої з документами в руках».

Накладання кількох часових площин уможливлює співіснування в тексті обох славетних осіб, на честь яких свого часу було названо місто. До того ж, окрім XVII і ХІХ ст., де-не-де збудовано містки до віку нинішнього: «Сьогодні чимало освічених людей упізнали б у цьому статечному чоловікові, якому з вигляду куди більше личив перший клас, іще геть нещодавнього ректора Львівського університету Якова Федоровича Головацького». Ще один реверанс до «ідеального читача», що на його співучасть і залюбленість – чи бодай сентимент – до тих часів і місць, про які йдеться, розраховує автор.

Зрештою, як слушно зазначено у Пролозі, «якщо Біблія каже правду і кожному буде по його вірі, чимало з нас після смерті опиняться в Австро-Угорщині».