В архіві Валер’яна Поліщука зберігся укладений ним проспект повного видання його творів. Письменник розраховував ні багато ні мало на 13 томів. Плодовитість Поліщука-поета породила серед сучасників безліч жартів, анекдотів, карикатур і дружніх шаржів, але заздрих поглядів і злісних закидів теж було чимало. Усе це стосувалося головно поезії і меншою мірою теоретичних та полемічних текстів. А от художня проза, якій у майбутньому повному зібранні відводився один скромний томик, принесла авторові лише суспільний осуд і цілком реальні політичні обвинувачення.
Смішний псевдонім «Філософ з головою хлопчика» Валер’ян Поліщук придумав спеціально для своїх афоризмів і вперше підписався ним іще 1920 року. Псевдонім цей на перший погляд здається театральною позою, кокетством, адже він давав змогу під виглядом афоризмів писати будь-які банальності чи, навпаки, шокувати й епатувати публіку — мовляв, у автора голова-то хлопчика, що з нього взяти?
Насправді псевдонім дуже точно відбиває світосприйняття Поліщука, який зумів зберегти дитячу безпосередність у ставленні до світу. В автобіографії він пригадував, як малим роздивлявся книжку зі звичайними малюнками чорним. Одного він страшенно боявся лише через те, як на ньому поєднувалися чорні й білі плями, хоча це була ілюстрація до цілком безневинної пісні про закоханих, які милуються при місяці. Малого хлопця цікавили і вражали фарби, плями і їх розташування — саме вони, а не зміст, породжували емоції, і він намагався уникати того малюнка, розкривати книжку на інших сторінках. Оце дитяче сприйняття пізніше стало підґрунтям для розуміння авангардних мистецьких рухів. Поліщук визнавав, що саме тому він особливо щиро прийняв супрематизм.
Те, що дитина, хлопчик сприймає й розуміє інтуїтивно, доросла людина, філософ осмислює, узагальнює і формулює в словах. Тому «хлопчик» — це не маска, а свідчення щирості і навіть якоюсь мірою зізнання в наївності.
Коли 1927 року проза, зокрема афоризми, вийшли окремою книжкою, Поліщук придумав для неї довгий підзаголовок і короткий вступ із поясненням: «Тут зібрано ті, що мені здалися за кращі, мої афоризми, бризки мислі й творчості, стежки думок та оповідання й алегорії — ягоди душі, що стигли й падали з дерева моєї свідомості, яка має своє коріння в ґрунті упертого думання й пізнання світу наукою та мистецтвом». Іноді, зізнається автор, це траплялося зовсім несподівано для нього, іноді, навпаки, внаслідок «довгого планового думання».
І хоча Поліщук натякає, що він ці свої думки обробляв, вони однаково нагадують радше стихійний плин, аніж раціональне впорядкування: «Записувалось їх на чому попало, траплялось навіть на стінці, тому в деяких із них повинно бути те, що зветься незайманою безпосередністю, особливо коли вони втілювались у поетичний образ. Але, звичайно, потім ту безпосередність зважувалося на руці спокійного аналізу форми та вислову».
Автор не лукавить, коли каже, що його свідомість коріниться в упертому думанні та пізнанні світу наукою і мистецтвом. Стежки його думок в’ються паралельно з дорогами його днів (так Поліщук назвав свою автобіографію). «Козуб ягід» недаремно починається афоризмами про голод: «Так сказав Я: “Гра на струнах шлунка — небезпечна гра”»; «Не кокетуй із голодною людиною». Цей перший афоризм далі кілька разів повторюється не так через недогляд автора, як через свою актуальність — роздуми про голод зайняли його думки надовго й міцно. Влітку 1921 року Поліщук жив у Катеринославі, дуже бідував («Їли ми юшку, де плавало кілька галушок. Купить було нізащо»), перехворів на холеру. Перед тим помер від хвороби його улюблений брат Нікандр. Усі ці переживання відбилися згодом в афоризмах.
Так само пізніші тексти, які з’явилися вже після «Козуба ягід» і які Поліщук опублікував у редагованому ним журналі «Авангард» під назвою «Калейдоскоп», великою мірою автобіографічні, в тому сенсі що до цих міркувань автора підштовхували події з особистого чи громадського життя.
Поліщук не соромиться вголос міркувати про все на світі — від сексу до Леніна. Він не боявся своїх думок і далі був так само щирим і безпосереднім — «філософом з головою хлопчика». За це він і заплатив. Спочатку «Авангардом» — журналом і організацією. У «Калейдоскопі» афоризмів, опублікованому в третьому числі, критика побачила міщанство, бульварність, здачу позицій класовому ворогові і контрреволюцію. 14 грудня 1929 року Валер’ян Поліщук опублікував у газеті «Комуніст» (членом партії він ніколи не був) покаянного листа: «За грубу помилку вважаю появу моїх афоризмів з розділу “Калейдоскоп”, що їх негативно відзначила наша преса і громадськість, а особливо неприпустимою помилкою вважаю написання своїх двох афоризмів, де згадується ім’я Леніна».
Письменнику, по суті, заборонили друкуватися, але ніхто не міг заборонити йому думати. Під час трусу в грудні 1934 року у Поліщука забрали три блокноти із записами. 10 січня 1935-го енкаведист Проскуряков перечитав вилучене у письменника листування і записники та постановив долучити їх до справи — і це одинокий випадок у репресіях 1934–1937 років, коли текст фігурує як речовий доказ.
Слідчий виписав п’ять цитат антирадянського характеру, які свідчили про контрреволюційні погляди Поліщука.
«З дурного розуму адміністраторів вона в’їдається в тіло суспільства гострою бідою. Так примусова колективізація… шевських кустарних виробництв обернулась у нещастя мільйонів. 12. V 1930 р.».
«Була в художн. інституті розправа над Єрміловим. Стільки тваринної тупости й жорстокости, невиправданої злоби й плазького холуйства у сучасній молоді. Але на цьому тлі особливо палко світять чисті й правдиві примірники нашої молоді. Виступ одної студентки, Філатової, яка вся палахкотіла пристрастями правдивости й обурення. Вона боролась за справедливість проти тупости й дрібної злоби — і це для мене компенсувало розчарування від сучасного безідейного в масі молодого покоління. 16. ХІІ».
«Ударництво — це завше функція бідності, це справжній тришкин кафтан». «Богданов, безперечно, геніальний філософ нашої доби, що стає вище Бергсона і Леніна».
«Було б скучно і небезпечно, коли б раптом світ став шукати шляху для свого розвитку в одній якійсь системі, що цього досі немає і, очевидно, ніколи не буде».
«Хочете загубити масу, яка з вами йде, — підкладайте примусовість під її бажання, і вона їх зірве й розтрощить, як динаміт трощить камінь».
Ні, тут ні слова про радянський лад чи комунізм — просто міркування про односистемність, тобто тоталітарність, і про примусовість та послух.
Звичайно, далеко не всі короткі тексти в цій книжці — афоризми повною мірою. Письменник і сам це визнавав, повигадувавши «поетичні» означення «бризки мислі» чи «стежки думок». Усвідомлював він і банальність багатьох висловлених ним думок, а проте вважав, що й вони мають право на існування: «Афоризми — це звичайні влучні вислови на теми звичайного життя, навіть сказані у звичайній формі. Але чим вище на суспільному чи творчому щаблі людина, що їх сказала чи написала, тим дорожче їх розцінюється і частіш повторюється. Іноді повторюють, як афоризми, уривки зі звичайної статті визначного політика, потрібної на сьогодні широким верствам. Скажи їх проста людина — на це й уваги не звертають. Скаже їх який-небудь Наполеон, Кулідж, Шоу чи Ленін — цілий світ оббіжать. І будьте певні, що ці афоризми казали, може, трошки навіть у кращій формі тисячі безіменних авторів перед тим.
Мої оці самі афоризми мали б ще багато більший успіх, коли б я був, наприклад, головою Раднаркому, але вважаю, що їх доля цілком забезпечена, коли їх написав поет Поліщук».
І він казав правду. Афоризми Філософа з головою хлопчика цілком годяться нині і для читання, і для рефлексії, і для поширення в соцмережах. У кожному разі, вони щиріші й цікавіші, ніж цитати зі статей нинішніх політиків.
Ярина Цимбал
Улюблений сайт літературної критики
