Малґожата Реймер: «Я занурююсь у міста задля розповіді про людей»

Малґожата Реймер – польська репортерка, авторка художньої книжки «Токсимія» та репортажу «Бухарест: пил і кров». Як каже довідка, колекціонує нетипові прислів’я… та прокльони. Реймер невтомно творить гротескну мішанину гумору і макабричності, що з її точки зору може бути ще одним, неочевидним різновидом краси. Не уникає абсурдів – і вигаданих, і правдивих, не розповідає легких історій. Підслуховує людей у трамваї. Цього року Малґожата приїхала в Україну на «Місяць авторських читань у Львові». «ЛітАцкент» конспектує розмову з авторкою про міста-метафори, те, чому Бухарест був бенкетом на згарищі, а писати про Албанію – важче за розбивання кам’яної стіни.

— Малґожато, твоя перша книга – художній роман. Скажи, будь ласка, що стало причиною того, що згодом ти таки почала писати репортаж? І чому Румунія?
— Мій перший роман «Токсимія» базувався на фактах і в ньому було багато реальності. Не хочу сказати, що це була книжка репортажного характеру, але вже тоді було зрозуміло, що мені залежить на реальності та фактах. Імпульсом до того, що я вибрала Румунію, стало для мене перше перебування в Бухаресті. Я була здивована, що місто може бути настільки різнорідним. Втім, при всій своїй красі, воно є дуже занедбаним. Бухарест виглядав як бенкет на згарищі. Власне, це місто дуже сильно і швидко змінюється. У 2010 році воно видалось мені містом периферійним, але цей периферійний простір цікавить мене. У випадку обох моїх книжок я занурююсь у міста задля розповіді про людей, яких там зустріла. Простір, у якому ми живемо, дуже обмежує нас або вирізняє.

— Коли пишеш про Бухарест, кажеш, що надаєш перевагу оцим старим нашаруванням міста. Поясни, чому?
— Я сприймала Бухарест як місто-мозаїку, яке складається з багатьох шарів, які часто взагалі не пасують один до одного. Я подумала, що історії людей, які у цьому просторі живуть, мали би бути пристосованими до всієї складності. Вихідним пунктом моєї розповіді було минуле. Мені йшлося конкретно про те, аби з цих історій скласти велику історію Румунії та Бухаресту ХХ століття.

— Коли я читала цю книжку, в мене було враження, що назва її — «Бухарест: пил і кров» — дуже вдала. Ти описуєш брутальну, негнучку, жорстку реальність, яка не залишає якогось простору для сентиментів. Ти пишеш про розірвану ідентичність румунів, копаючи гранично глибоко, з’ясовуючи чи вони римляни, чи даки; розірваність під час Другої світової війни, коли вони спершу колаборували з нацистами, а потім із комуністами; ту розірваність, коли було скалічено безліч доль через абсурд соціалістичної системи, шизофренію комуністичного світу, коли було скоєно багато безпідставного зла. Це все – якась оголена рана. Мені цікаво, чи протягом тривалої роботи над текстом, чи відчувала ти, що знайшла хоч якесь світло у цій країні?
— Думаю, якби я залишилася ще трохи в Бухаресті, ця книжка вийшла би набагато світлішою. Я приїхала туди 2009-го року, виїхала 2012-го — це був час згущення апатії в суспільстві. Ситуація змінилася наприкінці 2012-го року при появі вуличних рухів, які значною мірою зорганізувалися і вийшли з фейсбуку. 2013-го року Бухарест виглядав зовсім інакше, аніж раніше. Невдовзі на вулиці вийшли десять, тридцять, п’ятдесят тисяч людей, які протестували проти корупції і зловживань влади. Розмір тих протестів здивував самих учасників. Найбільше здивувало те, що вони побачили, що можуть бути успішними, коли виявилося, що влада може податися під натиском громадянського суспільства.

Якщо з’явиться нова частина цієї книжки, то тут буде історія нової Румунії. Вона буде показувати, яким позитивним явищем є зміна політичних еліт. Новий вуличний рух не має ще політичного представництва, окрім хіба президента Румунії, який з самого початку підтримує його. Ця книжка була добре сприйнята молодими румунськими письменниками, діячами, журналістами. І хоча це доволі похмурий текст, вони побачили у виборі теми, яку я порушую, критику попереднього політичного уряду. Цієї критики вони потребували.

— Описуючи Бухарест у книжці, згадуєш, що в тебе було тотальне відчуття тимчасовості та пошарпаності. Посеред всього цього хаосу ти поставила запитання: «Насправді ж існують якісь правила, яких я не знаю?». Скажи, чи тобі вдалось довідатись про ці правила?
— Скажу, можливо, банальну річ, але тоді я дуже добре зрозуміла і відчула наскільки ми є заручниками того історичного та політичного контексту, в якому опиняємося. Власне, від місця, де ми народилися й живемо, залежить те, скільки маємо свободи. Все залежить від змін, того, що відбувається в країні, і якщо раптом дійде до перевороту, то ми можемо опинитися в ситуації несвободи. Власне, однією з тем, які я порушувала, була тема заборонених абортів у Румунії. Коли я працювала над нею, то багато спілкувалася з жінками, в яких був цей досвід. Власне, цікавий момент, що коли я починала писати книжку, то мислила про Польщу як вільну країну, яка йде шляхом демократичного розвитку і завжди буде близькою до Європи. Думала, що така ситуація буде тривати завжди. Будь-які правила умовні.

— Ти пишеш у книжці, що «ще тоді в Румунії був відчутний вітер із Росії». Чи він відчутний зараз?
— Власне, уже ні. Румунія зараз є країною максимально відкритою. Звичайно, вона має проблему з толерантністю щодо угорської спільноти, але там немає поганих настроїв, наприклад, щодо мусульман, до них не ставляться як до ворогів. Влада не намагається здобути політичний капітал, акумулюючи відчуття страху та загрози, яке приходить зовні, як це є Польщі. Видається мені, що серед центрально-східних країн, може, за винятком балтійських, Румунія є найбільш прозахідною.

— У розділі «Місто псів» ти розповідаєш про бездомних собак на вулицях Бухаресту. Це певний символ того, як легко можна показати слабкість країни. З моменту написання, мабуть, багато чого змінилося.
— Так, додам історичну ремарку, що коли я почала писати цей розділ, то пси почали зникати з вулиць Бухаресту. В мене була ідея написати про те, наскільки ця тема псів може бути політичною. Вночі з вулиць столиці забирали собак. Це двоякість Бухаресту: з одного боку є бажання бути західним містом без псів на вулицях, але з іншого боку, цю ціль реалізовано дуже східним способом.

— Місту Бухарест ти надаєш багато метафор: фенікс із вирваним пір’ям, солодке тістечко, але з гіркою глазур’ю, місто псів. А як щодо твого особистого сприйняття? Після проживання там упродовж двох років, якої метафори ти йому надала б?
— Два роки проживання й чотири роки не проживання, мушу сказати. Для мене Бухарест є містом альтернативою, бо завжди можу до нього повернутися. Якщо мені видасться, що я більше не можу примиритися з Польщею, я виїду до Бухаресту.

— У твоєму репортажі багато йдеться про Ніколае Чаушеску — в різних форматах і перспективах. Одна частина в книзі, де описано смерть Чаушеску, написана взагалі у формі п’єси. Це дуже незвично для репортажу. Розкажи, будь ласка, трохи про технічну сторону – як ти збирала інформацію про Чаушеску, як описувала життя людини, якої вже немає?
— Мені дуже допомогло те, що я розмовляла румунською. Коли говориш румунською, то всі хочуть із тобою поговорити. Я постійно знайомилася з людьми. Часом навіть поїздка в метро ставала претекстом до розмови. Румуни мають таку рису, що дуже легко і швидко відкриваються і йдуть на контакт. Сталося так, що я швидко зібрала концентрований та насичений матеріал для книжки. Я маю з чим порівняти, бо в Албанії, про яку пишу книжку зараз, все було зовсім по-іншому. В Албанії за пів перших року я зрозуміла, що не знаючи мови, не можу пробитися в найзагальніші поняття. Тому я покинула це збирання матеріалу і півтора року вчила албанську. Якщо порівняти написання цих двох книжок, то збирання матеріалу в Румунії здається мені канікулами, а писання про Албанію – розбиванням кам’яної стіни.

— Що ти робиш, коли не можеш вийти на контакт із людиною?
— В мене завжди є двадцять хвилин такого собі «розігріву», щоби відкрити співрозмовника. Я стараюся робити так, аби в співрозмовника не було враження, що це інтерв’ю, а просто розмова. І маю для себе таке контрольне запитання, після якого знаю, чи розмова вдасться чи ні – питаю про те, чи може людина пригадати себе в дитинстві. Якщо я отримую щиру відповідь, тоді розумію, що інтерв’ю вдасться. Тут починається певне занурення в особистість та її минуле. Я стараюсь зрозуміти цю людину та її життя. В Албанії були такі ситуації, що люди плакали під час розмови. Плакав інтерв’юйований, плакав перекладач, плакала я. Відчуваю, що розмова є вдалою тоді, якщо герой є вдячним за розмову, якщо він довідався щось про себе самого.

— Про що пишеш у новій книжці про Албанію?
— Вперше, коли я приїхала туди у 2015-му році й почала писати, основні проблемі виглядали такими: чи Євросоюз дасть собі раду з кризою в Греції і чи поведінка грецького уряду в переговорах із німцями зміцнить ситуацію на Балканах. Зараз з економічною та політичною кризою та зміцненням правих сил моє відчуття безпеки в Європі зникло. Я спостерігала за тим, як албанці день за днем позбуваються своєї віри, що вони зможуть бути прийняті до Євросоюзу. Якщо я на початку не знала, про що має бути ця книжка про Албанію, то зараз я чітко бачу, що вона про розподіл, який виник під час комунізму — людей із «поганою та доброю біографією». Албанія протягом 45 років була у стані комуністичної, фактично сталінської системи. Люди з «доброю біографією» були постійно заохочувані владою до переслідування, карання, доносів щодо людей з «поганою біографією». Треба бути дуже обмеженою з такими порівняннями, але я бачу як в Польщі суспільство починає ділитися на ці два табори. І як щораз важче знайти між ними порозуміння.

Розмовляла Олеся Яремчук
З польської переклала Галина Крук