Розмова з поетом, прозаїком, перекладачем, журналістом Анатолієм Кудрявицьким, родом майже «зівсюди», домом для якого стала Ірландія. Чим є поезія і що вона робить з поетами? Яка роль перекладу? Чому після антологій сучасної російської та сучасної німецької поезії він вирішив перекласти антологію сучасної української поезії? Чим українська поезія може бути цікавою ірландцям?
Народився в Москві, проживає в Дубліні. Член міжнародного та ірландського Пен-клубу. Співзасновник ірландського суспільства хайку, президентом якого нині є. Автор трьох романів, двох повістей, дев’яти російськомовних збірок поезії та чотирьох англомовних.
– Ви перекладаєте поезію антологіями. Отже, це не хобі, а серйозні зрізи, ваше бачення поезії певного народу. Чим для вас є переклад? Гаянням часу, поміж писанням власних віршів? Чи, як казав Андрій Бондар: переклад – найуважніший спосіб прочитання книги? Що вам – як автору – дає акт перекладу?
– Переклад для мене – спосіб зрозуміти душу народу, його таємну мову звісно, хочеться перекладати різних поетів, але я обираю те, що люблю. А я люблю багато чого! Моїй власній творчості це не заважає, а, навпаки, збагачує її, вчить бачити світ в іншакшому світлі. Мені подобається цитата, яку ви навели, про переклад як науважніший спосіб прочитання. Це розгадка шифру – спочатку розшифровуєш оригінал, записуєш його іншою мовою, а потім знову зашифровуєш. І те, що вдалося, і є поетичним перекладом. А тоді вже тактично обираєш, коли писати і коли перекладати. Якщо мені пишеться вірш, я не можу займатися нічим іншим, я живу в ньому. А потім, коли з цього стану виходжу – це може бути вже інший день або інший «я»!
– Чим для вас є поезія? Засобом чи ціллю? В побуті (поза писанням віршів) ви залишаєтесь поетом чи вважаєте, як Адам Загаєвський, який сказав, що доки пише вірш – доти він і поет?
– Мені здається, коли я пишу, я розмовляю з вічністю. Це не так важко, як здається, потрібно тільки знайти мову для цього діалогу. А окремо слово можна потім змінювати. Я довго працюю над своїми віршами, з цим не можна поспішати. А потім настає мить, коли розумієш: вірш готовий. Коли я пишу, я ніби покидаю цей світ і бачу його зовні, з висоти. Це як політ у космос… Але потім доводиться повертатися в звичайне життя… Чи звичайна людина поет? І так, і ні. ці періоди повного виникнення накладають на тебе відбиток, помітний радше оточуючим, ніж тобі самому. Іноді читаєш в їхніх очах подив! Але дивувати їх краще віршами, ніж власною поведінкою – певна річ, якщо ти не майстер перформенсу.
– З ваших віршів складається враження, що в поезії вам добре і поезія дає вам все, в чому може виникнути потреба. Навіщо проза?
– У поезії мені добре, коли вдається зробити те, чого хочу – і по-своєму. Наслідувати легко, а от написати так, щоб читач чув у цих рядках мій голос – тут доводиться подолати багато бар’єрів. Якщо вдаються «смачні» тексти, це приносить велике задоволення. Те саме з прозою. В прозу мене привела поезія у прозі, з якою почав експериментувати двадцять років тому. Потім я писав короткі оповідання, повісті – й нарешті два романи. Мій читач, скоріше за все, помітив, що моя проза експериментальна. Роман «Летючий Голандець» (2012) написаний відповідно до структури симфонічного музичного твору, де я навіть зберігав музичні темпи, конструюючи розповідь. У романі «Гра тіней у безсонячний день» (2014) «реальна» реальність і вигаданий світ тіней сплітаються в тканину єдиної розповіді. А ще в прозу мене, напевно, привели мої гени – в Ірландії сильна багатовікова традиція усних «оповідачів», storytellers, а я все-таки на чверть ірландець. Ірландська поезія досі пишеться за описовим каноном, я майже не бачив експериментальних текстів – за винятком віршів таких поетів, як Мейв Макгакіан, Моріс Скаллі і Кіран О’Дрісколл. Мій особистий досвід в англомовній поезії – це пошуки звуку, іноді і в тиші, в паузах між словами, і ще пошуки незвичайних поєднань слів. Я щасливий, коли це вдається знайти.
– Ви згадали про ірландське коріння. Для вас ще існує на карті місце, яке можете назвати домом? Адже пишете двома мовами. І чи впливає на вашу творчість власне ваш background?
– У людей змішаного походження, яких зараз все більше і більше в світі, коріння може перебувати в найбільш різних етнічних пластах. Особисто мої – слов’янські (польські), кельтські, латинські та єврейські. І всі вони мене живлять. Мені здається, еклектика не така вже й страшна для творчої особистості. Можливість писати більш ніж на одній мові – теж річ цінна. На деяких етапах життя моєю «головною» мовою була російська, на інших – наприклад, зараз – англійська. Домом же для мене давно стала Ірландія. Ті джойсівські місця неподалік від Дубліна, де я зараз живу, і містечка на заході Ірландії, де жили мої предки.
– Антологію німецької поезії ви робили з донькою. Розкажіть про цю співпрацю і що її уможливило? Чому вас навчила донька?
– Мені було приємно працювати з донькою – це була її перша книга, і мені сподобався її підхід до перекладу, її увага до відтінків значення кожної фрази в німецькому оригіналі. Моя донька – носій німецької мови і прекрасний перекладач поезії німецькою. Без неї я б не зміг перекладати поезію з німецької. Що ж до виховання, мені здається, що тут головне не це, а спільність сприйняття мистецтва. Це річ інтуїтивна, і цьому не навчиш іншої людини; цього можна навчитися хіба самотужки.
– Якщо вже зайшла мова про вчителів, то, будь ласка, назвіть хоча б декілька прізвищ серед митців, які вас сформували і що саме ви в них почерпнули?
– На письменника впливає майже все ним прочитане. Я б міг, напевно, назвати не одну тисячу імен… Вчишся ж не манері розташування слів на папері, а баченню світу і місця, що займає в ньому людина. Але якщо вже треба назвати кілька імен, то це російські поети Хлєбніков, Сапгир і Айги, польський поет Збіґнєв Герберт, француз Сен-Жон Перс, іспанці Лорка і Хіменес, американці Волт Вітмен, Стівен Крейн, Емілі Дікінсон, Карл Сендберг і Вільям Карлос Вільямс. А з наших сучасників – американці Чарльз Сімік і Стівен Добінс, а також недавно померлі шведський поет Тумас Транстрьомер, словенський поет Томаж Шаламун і канадець Марк Стренд, який мешкав у США.
– З чого черпаєте сили, що для вас служить рушієм? Ви колишній скрипаль. Музика для вас змінила форму і відгукується в, наприклад, конструкції роману за схемою муз.твору. Що ще можете назвати? І чи не маєте спокуси махнути на цю роботу з мовою і в мові, яку називаємо писанням, щоб повернутися до скрипки?
– Ну, до гри на скрипці у мене ставлення приблизно таке ж, як у Шерлока Холмса – добре для того, щоб відволіктися, але не більше. Музика ж займає велике місце в моєму житті і в творчості. Напевно, якщо не чуєш музику всередині себе, то і вірші писати не зможеш. А щодо рушійної сили, це бажання робити те, що є головною справою мого життя. Або, якщо хочете, неможливість цього не робити. Я вже давно зробив вибір на користь писання, і тепер уже пізно що-небудь змінювати. Можна тільки вдосконалюватися, і це процес перманентний, який не припиняється.
– Ви перекладач, а отже якоюсь мірою – культурний дипломат. Ваші відповіді і антології свідчать про те, що ви вірите в якусь певну роль культури. Навіщо людству в 21 столітті література? Що вона змінює, якщо змінює?
– Культура – це душа народу, його національна ідентичність. Зараз багато країн приділяють увагу культурам малих народів, те, що раніше спостерігалося досить рідко. Те, що було раніше – це «імперіалізація» культури, де домінувала культура імперної нації, а різноманіття всіх інших приносили в жертву. Зараз же домінує тенденція зберігати все – тому що якщо ми втрачаємо культуру хоча б однієї нації, це втрата для всього людства. Говорячи про літературу, вона завжди буде системоутворюючою частиною культури. Переклад же – це наведення мостів між культурами, то, що робить можливим обмін ідеями, та й просто культурним повітрям. Без цього ми просто задихнемося в індустріалізованому та знеособленому глобалізованому світі.
– Стосовно антології укр.поезії. На вашу думку: чим українська поезія може бути цікавою ірландцям, а чим програє? І що би укр.поетам варто перейняти в ірландських поетів?
– У Ірландії дуже мало знають про українську культуру, і багато хто навіть плутає її з російською. Я думаю, можна говорити про подібну ситуацію і в інших англомовних країнах. Тому я почав перекладати поезію з української мови на англійську: мені здалося це важливим. На ранньому етапі ознайомлення з сучасною поезією України мене вразило, наскільки багато цікавих поетів в цій країні, поетів, які не бояться експериментувати зі словом. Ось цієї сміливості можна було б повчитися багатьом поетам сучасної Ірландії, де все ще відчувається сильний вплив недавно померлого Шеймаса Хіні, чудового поета, чиї вірші розвивають багаторічну – або навіть багатовікову – оповідальну традицію в ірландській літературі. Але від цієї оповідальності можна і відійти – і тоді, напевно, народиться нова ірландська поезія, більш експериментальна по суті, що живиться від загальноєвропейських літературних коренів – так само, як це робить сучасна поезія України.
Спілкувався Іван Непокора
