Дженні Ерпенбек (р.н. 1967), роман якої «Прокляття дому» (Heimsuchung) з’явився минулоріч у видавництві «Книги-ХХІ», є одним із найважливіших літературних голосів у німецькій літературі. Її появу наприкінці 1990-х зустріли захоплено, і вона не підвела очікувань і надалі. Кожний наступний твір Ерпенбек неодмінно стає подією в німецькій літературі, про що свідчать зокрема численні престижні літературні відзнаки. Її проза – небагатослівна і поетично заряджена, впізнавана у своєму лаконізмі й художньому узагальненні.
– Для початку хотіла б розпитати тебе про твою родину. Батьки твого батька були знаними письменниками, переконаними комуністами, важливими інтелектуалами часів соціалістичної НДР. Та й в об’єднаній Німеччині їхніх імен не забувають (так, іменем твого діда називається вулиця в берлінському районі Панков). Твої батьки – філософ і перекладачка з арабської мови. Як тобі рослося в такій інтелектуально зарядженій сімейній атмосфері, чи не відчувала ти на собі тиску очікувань до себе? Хто переважно займався твоїм вихованням у дитинстві?
– Я мала щастя належати до тих дітей, яких після розлучення батьків (мої батьки розлучилися, коли мені було п’ять років) виховували однаково і батько, і мати, вони й після розлучення залишилися добрими друзями. Жила я з матір’ю, однак батько навідувався до нас майже щодня, і ми й після їхнього розлучення їздили відпочивати втрьох. Можу сказати з упевненістю, що на моє літературне майбутнє вплинули і розповіді, які звучали в материній сім’ї, і батькова письменницька родина. З материного боку серед моїх родичів – надзвичайно сильні жінки, які дуже багато пережили, але не розчарувалися в житті – аж до моєї прабабусі, вона була дуже близькою мені людиною перші десять років мого життя, до самої смерті (згодом бабуся стала прототипом персонажа «Гостя» в романі «Прокляття дому». Відповідний уривок можна прочитати після інтерв’ю, – Х. Н.).
З боку батькової родини я отримала дуже добру освіту, поєднану з політично лівацьким вихованням. Там природніми були розмови про політику, мистецтво, науку, філософію. І, що головне, – від них я отримувала чудові поради, що саме насамперед варто читати.
Та найважливішим було те, що обоє – і батько, і матір – завжди були поруч, завжди підтримували мене: виховуючи з любов’ю, готуючи до життя, їх виховання було позбавлене будь-якої істеричності.
– Для мене, як, мабуть, і для інших українців, особливо цікавою постаттю в твоїй родині є твоя бабуся Гедда Ціннер. Ти, до речі, знаєш, що стаття про неї на Вікіпедії українською значно докладніша за німецьку? Звідти я довідалася, що Гедда Ціннер була однією з організаторок післявоєнного видання творів Шевченка німецькою. Пригадую, як ти приїжджала у 2007 році за ініціативою інституту Ґете до Львова на Літературний фестиваль у рамках Форуму видавців, ти тоді коротко згадала на зустрічі, що твоя бабуся народилася у Львові. Тобто твоя бабуся – галицька єврейка, людина, дитинство якої минуло в Східній Галичині. Деякі героїні твоїх творів мають риси, в яких можна впізнати цю твою бабусю: це і Письменниця в «Проклятті дому» (відповідний фрагмент – в додатку до інтерв’ю – Х. Н.), і жінка, можливі біографії якої ти перелічуєш у своєму наступному після «Прокляття дому» романі «Завершення життя» (Aller Tage Abend) (який, маю велику надію, з’явиться в українському перекладі), і декілька оповідань… Якою ти її запам’ятала? Чи розповідала вона тобі про своє галицьке походження?
– Моя бабуся докладно розповіла про своє галицьке походження в своїх творах, але не скажу, що ми про це розмовляли. Можливо, все це було вже на той час надто далеким для неї. Коли я була дитиною, вона справляла на мене величезне враження. Коли я проводила канікули в її літньому домі над озером (який, власне, і став місцем дії в романі «Прокляття дому» (Heimsuchung), – Х.Н.) , вона цілими днями сиділа на другому поверсі в своєму кабінеті і друкувала на машинці. Часто я її тільки чула, ми зустрічалися тільки за обіднім столом. Вона майже ніколи на гралася зі мною, зрідка могла кинути якийсь жарт, подеколи ми йшли з нею, взявшись попід руки, на прогулянку, тоді вона розпитувала мене про моїх ровесників, їхній світ. Як письменниця вона була справді знаменитою. Її мова була вишукана, сама вона була дуже елегантна – між нами завжди була дистанція. Особливо привабливою вона була, коли її обурювала якась несправедливість. Тоді вона відразу ж телефонувала до котрогось із відповідальних міністрів або писала скаргу. Вона часто заступалася за інших, допомагала, коли до неї зверталися по допомогу. Та справді близькою я з нею стала зовсім пізно, незадовго до її смерті, коли сама вона потребувала допомоги. Лише тоді я змогла збагнути всі її екзистенційні страхи, її по-дитячому щиру і добру натуру, яка все її життя надійно ховалася за фасадом знаменитості.
– В одному з інтерв’ю для німецького телебачення ти розповідала якось, що записувала розмови з бабусями на магнітофон. В якому віці ти це робила? Чи ти так хотіла врятувати історії їхніх життів, їхні погляди на світ від забуття? Чи, може, більше хотіла дізнатися про своє походження, свою ідентичність?
– Мені тоді було років двадцять-двадцять п’ять. Моя бабуся-письменниця, коли вже була дуже хворою, розповідала надзвичайні речі, які мені хотілося зберегти. Наприклад, про еміграцію – а для німецьких комуністів життя за Сталіна було дуже непростим часом – вона ще у часи НДР написала справді вартісну книжку «Запитати у себе самої» (Selbstbefragung).
Інша моя бабуся вміла напрочуд яскраво розповідати про своє дуже непросте життя. Її, до прикладу, депортували наприкінці війни, хоч вона й була цивільною мешканкою, до Сибіру в табір для військовополонених. Щастям було, що вона повернулася, щоправда, після повернення була настільки ослабленою, що навіть не могла пригадати імен трьох своїх дітей. Попри все, вона привезла з Сибіру розуміння того, яку кривду заподіяли німці росіянам, і ніколи нікого не звинувачувала. Багато з того, що я записала тоді на магнітофон, я змогла зрозуміти в усьому історичному масштабі значно пізніше, коли, завдяки власним студіям, більше дізналася. Крім того, я дізналася дуже цікаві історії своєї родини, які, звісно, були і залишаться для мене матеріалом для опрацювання в творчості.
– У твоїх біографічних довідках переважно зазначено про східноберлінське походження, а інформація про місце проживання теж деталізована: (Східний) Берлін. Я так розумію, що ти наполягаєш на цьому походженні. А що було б, якби ти виросла не в Східній Німеччині, а в Західній?
– Можливо, тоді я вивчала би економіку)) Можливо, тоді я не стала би письменницею, адже не пережила б досвіду (кардинальних) суспільних змін, які змусили мене замислитися. Мабуть, живучи на заході, я б не вирішила вивчати оперну режисуру, адже для такого мистецького навчання, мені бракувало б фінансової бази, чи хоча б легковажності От тільки чи була б у такому випадку я ще собою? Чесно кажучи, ніяк не можу уявити собі себе на заході.
– Але твоє життя було захищене відомими членами сім’ї. Багато що давалося тобі простіше. Ти, мабуть, взагалі менше переймалася своїм професійним майбутнім?
– Знаєш, у нас в сім’ї вважалося, що необхідно навчитися, окрім літературної майстерності, якоїсь професії. І не просто навчитися, але й працювати за професією. І йшлося зовсім не про джерело заробітку. Для життя в НДР не потрібно було мати багато грошей. Мій батько був переконаний, що заняття літературою має бути незалежним. Він розумів під цим, що подорожувати, змінювати місце перебування потрібно не лише з літературною метою (цікавістю), а що потрібно збагачувати своє життя іншим матеріалом. Працюючи в спочатку палітурному цеху, а згодом у театрі, я зібрала неймовірно багато досвіду – і професійного, і досвіду спілкування з різними людьми. Для мене справді найважливішим є перебування в самому осерді життя. І мені, наприклад, зовсім не хотілося б, щоб у побуті мені допомагали (мене розвантажували) секретарка, домогосподарка або няня, а я собі у вивільнений час писала свої твори. Мені подобається, що я сама складаю брудний посуд до посудомийки, сама виймаю прання з пральки, сама роблю закупи. Тому що це те, що я називаю реальністю. Я не хочу втрачати зв’язок зі справжнім життям.
– У твоїх текстах є багато з того, що ти справді пережила в житті. При цьому твори ці становлять безсумнівний інтерес для читачів, які мають цілком інший життєвий досвід. Як ти працюєш із матеріалом, як опрацьовуєш пережиті конкретні події у значно абстрактніші тексти з високим рівнем узагальнення? Як тобі вдається не застрягати у власних спогадах?
– Я намагаюся привчити себе дивитися на цілість, а отже й на себе, трохи звіддаля, щоби все могло вписатися у ширші контексти. Та я не зуміла б пояснити, як це технічно виходить.
– Де ти знаходиш матеріал для своїх творів? Своїх перших читачів ти спантеличила, а водночас захопила дивною історією про школярку, яка ніяк не вписується в клас, у якому вчиться, і лише наприкінці повісті «Історія про стару дитину» виявляється, що школярка – насправді значно старша за своїх однокласників. Після того ти написала роман «Словник» на зовсім несподівану тему: про долю дитини репресованих в Аргентині батьків, яку удочерили ідейні супротивники репресованих. Твоя найновіша книжка про долю емігрантів-утікачів з Африки…
– Давай скажемо так: матеріал проявляється несподівано, це він мене зустрічає, вступає в реакцію з тим, про що я вже думаю, і тоді я чітко розумію: Ось те, про що я мушу написати. Опрацювання матеріалу стає для мене, по-перше, питанням роздумів, а по-друге, питанням пошуків, спеціальних досліджень. Наприклад, у повісті «Історія старої дитини» все базувалося на моєму власному експерименті в школі. Пишучи «Словник», я дуже багато читала. Думаю, треба постаратися настільки добре ввійти в суть предмету, немов усе це – частина власної біографії. І точнісінько так само, як автор відділяється в деяких аспектах від свого життя, пишучи автобіографію, тому що сенс історії полягає насправді в чомусь зовсім іншому, так само я відділяюся від матеріалу, зібраного в процесі пошукової роботи. По суті, я вичікую, поки наступна книжка зненацька об’явиться мені.
– Мене зачаровує поетична мова твоїх книжок, те, як ти працюєш із ритмом, повторами, поетичними образами. Проте поезії ти все ж не пишеш, правда? Як ти знайшла цей свій, такий відмінний від інших стиль письма? Ти читаєш багато поезії? Яких улюблених поетів можеш назвати? Хтось, можливо, підтримав тебе порадою в твоїх стилістичних пошуках?
– Коли я пишу, то чую звучання написаного, мабуть, звідси й музикальність у моїх текстах. Сама я дуже багато займалася музикою, слухала багато музики. З семи років я вчилася грати на фортепіано. І грала аж до закінчення університетських студій. Підлітком я співала в церковному хорі, ми співали багато творів Баха, його «Страсті», а ще співали такі твори, як «Реквієм» Брамса. Завдяки цим хоровим співам я дуже інтенсивно займалася напрочуд поетичними біблійними текстами.
І коли років у 16-17 я почала писати власні літературні проби, то нікому їх не показувала. Думаю, я навчилася писати і знайшла себе безпосередньо через прочитані мною книжки. Адальберт Штифтер, Ґоттфрід Келлер – щоб назвати лише деякі імена, були для мене важливими авторами. А з ліриків Гельдерлін, Рільке, Айхендорф, Віслава Шимборська, Джеймс Фентон. Читання поезії – не лише чудове заняття, це ще й важливо для власного письма, поезія стає мірилом зарядженості й насиченості мови.
– Чи бачиш ти позитив у своїх літературних успіхах?
– Найважливішим для мене є те, що я можу займатися тим, що мене цікавить. Бути автором означає бути вічним студентом. Я вдячна за те, що маю час для роздумів, для спокійного розгляду речей, незрозумілих мені. І, звичайно, коли це заняття дає тобі можливість спокійно існувати, то це великий привілей.
– Перейду нарешті до твоєї книжки «Прокляття дому». Це – одна з небагатьох німецькомовних книжок, про яку особливо багато написано не тільки критиками літератури, а й науковцями в різних країнах світу. Чи в дискусіях, спричинених романом, з’являлися твердження, що відкривали тобі самій нові сторони твого власного твору?
– Ні, річ у тім, що займатися тим, як інші інтерпретують мене – на це мого часу просто не вистачає. Є стільки все ще непрочитаних мною вартісних літературних творів …
– Твій роман має майже космогонічне обрамлення: починається з тектонічних зсувів земної кори мільйони років тому, а закінчується поверненням ландшафту до свого первісного вигляду. Чи можна сказати, що задумом книжки є старозавітний вислів про суєтність всього? Чи ти переконана в тому, що людські діяння не мають якогось більшого значення і всього лиш марнославні чи, можливо, твоєю ідеєю було помістити окремі людські долі в грандіозну рамку природи?
– У природніх феноменах я вбачаю часом схожі з людськими (і тільки цим, мабуть, можна втішати себе, зважаючи на деякі події в історії людства) еволюцію і циклічність. Тішить те, що в природі існує не тільки проминальність, а й нове життя, зміни.
– Багато хто з критиків роману вважає, що справжнім героєм роману є дім над озером. Мені у зв’язку з цим пригадується назва роману Гайнріха Белля «Дім без господаря». Скажи, наскільки важливими у твоєму романі є люди, які на мить з’являються на сторінках і знову зникають.
– Для людини, і це очевидно, важливим є погляд на іншу людину, адже тільки так можна давати собі раду з питаннями про власне існування. Я точно не написала б історії цього місця без цікавості до мешканців дому, до їхньої появи і відходу, їхнього прагнення залишитися, яке щоразу зазнавало невдачі.
З іншого боку, місця, тварини, краєвид живуть власним життям, і ми, люди, в тому житті не займаємо якогось особливого місця. Навіть коли ми нищимо довколишній світ, який мабуть краще все ж називати просто «світом», цей світ нами не цікавиться і знати нас не знає.
– То хто ж така для тебе людина? Чи вона – просто статист в центрі могутньої природи чи все ж від неї щось та й залежить у житті? Коли дивитися на історію людства навіть впродовж століття, як у твоєму романі, то ти радше песиміст чи все ж оптиміст?
– В мене не виникає питання про оптимізм чи песимізм, я ж не представник якоїсь партії. Просто намагаюся уважно подивитися на світ і зрозуміти, що в ньому відбувається. Точнісінько так само цю спробу робили інші задовго до мене, те саме робитимуть письменники в майбутньому.
– Якби ти вирішила якось написати книжку, в якій місцем дії була б Україна чи, скажімо, Галичина, то який час обрала б для своєї історії? Чи українська історія, культура взагалі цікавлять тебе? Ти могла б собі уявити таку перспективу: написати книжку про часи в Галичині ще перед народженням твоєї бабусі?
– Розумієш, не можна вибирати собі теми, немов ти якийсь турист, який обирає країну для мандрів. Якщо б знайшлася історія, яку я мала б написати і яка привела б мене в Україну, я б її написала. А навпаки, на жаль, не вдасться.
– Дуже тобі дякую за твій час і за відповіді.
Розмовляла Христина Назаркевич
Дженні Ерпенбек. Прокляття Дому.
З розділу «Письменниця»
[…]
Вона вкладає листа в конверт, заадресовує і заліплює, тоді бере з купки паперу аркуш, на якому друкувала вранці, і знову закладає його в машинку, щоб продовжити з того місця, де вона вчора закінчила. Я в-д-о-м-а. Клавіші машинки, на якій вона друкує, такі стерті, що окремих знаків уже просто не розрізнити. Це все ще та сама друкарська машинка, яку вона взяла тоді зі собою з Берліна до Праги, з Праги до Москви, а тоді з Москви – в Уфу в Башкирії, а під кінець війни, коли її син вже вільно говорив російською, знову – назад до Москви і врешті до Берліна. Вона цю машинку пронесла багатьма вулицями багатьох міст, тримала на колінах у переповнених вагонах поїздів, тримаючись за ручку каретки, коли десь на чужині, одна на аеродромі чи на пероні, вона стояла, не знаючи, куди далі, або губила в натовпі чоловіка, або він був десь у дорозі, виконуючи якесь партійне завдання, або якщо вона сідала не в той поїзд. Ця друкарська машинка – то була її стіна там, де її помешканням був краєчок ковдри на підлозі, на цій машинці вона надрукувала всі ті слова, що мали знову перетворити німецьких варварів на людей, а батьківщину – на батьківщину.
Додому, він нічого не хоче – тільки додому, так записав у свій щоденник призначений мером невеликого містечка в такому собі Вартеґау один німецький чиновник, після того як колега повідомив йому, що під час відпустки усіх євреїв з околиці зігнали в церкву, протримали там три доби, а тоді вивезли у газових вагонах до лісу. Тіла тих, що померли ще під час перебування в церкві, закинули в газові вагони до живих, жбурнули мертвих дітей на голови ще живих батьків.
Додому, він нічого не хоче – тільки додому, відреагував на це у своєму щоденнику мер. Цей щоденник був серед матеріалів, що були в її розпорядженні для підготовки радіопередач на Уралі. Тоді вже всім була очевидною швидка поразка німців, і з кожною перемогою Червоної Армії вони, її чоловік і їхній народжений у Радянському Союзі син, все ближчими були до повернення в Німеччину.
Коли вона тримала в руках щоденник того мера, їй гидко було, що німецький чиновник, як ставало зрозуміло під час дальшого читання щоденника, все ж залишився тоді на своїй посаді і в своєму кабінеті, продовжував керувати містечком, поки туди не зайшла Червона Армія і він не утік на захід. І все ж вона не могла забути того його речення, додому, він нічого не хоче – тільки додому, волав він, як мала дитина, яка все б віддала за те, щоб не бачити того, що вона бачить, проте саме в цю коротку мить, у яку він затуляв обличчя руками, навіть цей свідомий виконання своїх обов’язків німецький чиновник знав, що «дім» ніколи більше не буде Баварією, ніколи більше не буде узбережжям Північного моря чи Берліном, дім перетворився на час, що залишився позаду нього, а Німеччина аж до кінця віку – на щось безтілесне, на заблуканий дух, який ніяк не допомагав реально уявити собі всі ті жахіття. В-д-о-м-а. Пожди лиш, – скоро. Після короткочасного спалаху розпачу німецький чиновник подав свою кандидатуру на продовження терміну на посаді. А от тих, що втекли з батьківщини від власного перетворення на чудовиськ, їх все те, що вони дізнавалися з дому, не тільки прирекло на довгі роки еміграції, але й, так їй принаймні видається, назавжди запроторило в бездомність, незалежно від того, поверталися вони чи ні. Додому, не хочу нічого – тільки додому, як часто вона тоді так думала, спрямовуючи канонаду слів з друкарської машинки на Уралі в бік батьківщини. Однак для неї, для якої батьківщиною була вже не країна, а людство, сумніви назавжди поєдналися з тугою за домом.
Сьогодні вранці вони з чоловіком зробили довгу прогулянку, аж догори до лісу, до лавочки, на спинці якої багато років тому її син вирізав складаним ножиком ініціали батьків. Чотири літери давно вже посіріли. Вони завжди якусь хвилю відпочивають на цій лавці, перед тим як повернути назад. Вони сидять на лавці і невідривно ведуть очима схилом, що полого спускається до озера, дивляться, як вітер ворушить поле збіжжя, бачать за полем далеку-далеку олов’яну поверхню озера, не бачать з цієї віддалі, як той же вітер брижить воду, не бачать і дому, що стоїть між пагорбом і озером, якщо дивитися звідси, то дім – у затінку Пастушої гори. Вони дивляться на землю. На те, що близько, собі під ноги, де вчорашній дощ спресував пісок у тоненькі рівчачки, бачать кремінь, бачать кварцову і гранітну гальку, а тоді знову підіймаються, вона бере чоловіка під руку, вони звертають свої кроки вниз, назад у дім, де він сьогодні дофарбує зеленою фарбою рибальські стільці, з яких майже облущилася червона фарба, а вона сидітиме нагорі в кабінеті за письмовим столом, щоб записувати спогади про своє життя.
[…]
З розділу «Гостя»
Головне, що тут вона знову може плавати. Нехай першого разу вона й не знає, що ці порцелянові жолобки на столі призначені для того, щоб відкладати на них прибори між подачею страв. Ще менше їй вдається спроба розрізати булочку за сніданком за допомогою виделки й ножа, коли вона вирішує виправити непорозуміння попереднього дня за обідом. Обидва рази господиня дому однаково стримано усміхається, після чого обидва рази прохолодною долонею легко торкається її руки. Хліб, каже господиня, такий дорогий, що його спокійно можна брати руками. Там, звідки вона, їй ніколи не доводилося міркувати про те, наскільки дорогим є хліб і чи можна його тому брати руками чи ні. Там вона сама сіяла збіжжя, і рухи її рук, почавши від сівби та збору врожаю аж до випікання та поїдання були однакові. А тут залишається тільки взяти готовий хліб , це ніби оболонка, під якою ховається фальшива начинка, як у різдвяній гусці. Тут, у цьому саду, на відміну від саду, який належав їй, нічого не висівають і врожаю не збирають. Тут ростуть сосни й дуби, в їхній тіні повільно розростаються кущі, садівник зрошує газон, квіти ростуть багаторічні, а кріп до картоплі мала приносить від сусідки, що мешкає на початку піщаної дороги. Тут у цьому саду всі перебувають тільки з однією метою – бути в саду. Мабуть, у своєму житті вона опинилася в потрібний момент у потрібному місці, тому що і в житті вона перебуває тільки для того, щоб бути. Є місця, вона чула про них, де таких старих, як вона, висаджують на дерево, прирікаючи їх там угорі на голодну смерть, але сьогодні старим навіть гроші дають, щоб вони змогли вижити, навіть якщо працювати в них уже немає сил. Вона ніколи не звикне до цих грошей, що їх їй дарують щомісячно за неробство. У цьому саду їй не залишається нічого іншого, як сидіти, просто сидіти посеред білого дня, склавши руки, і спостерігати за жайворонками в небі. Не барися, чує вона свій голос, поки вона сидить, вона нечутним голосом гукає: не барися, так вона гукала колись з вікна в кухні до своєї доньки, коли та теревенила на подвір’ї з донькою сусідів – тоді вона кликала доньку мити посуд, чистити рибу або патрати курей. На її голос донька негайно приходила, а її власні руки лежать зараз непорушно і не роблять нічого, і поки вона отак сидить, вона чує звук акордеона, на якому грає її чоловік, чує мовчання своїх батьків, лепетання внуків, і вона нечутно відповідає, потішає або беззвучно співає чи просто мовчить, але головне, що в цьому зеленавому прохолодному озері вона знову може, коли надходить вечір, плавати, майже так, як удома.
В усякому разі чужою краще бути на чужині. Одного разу вона повернулася пішки разом з трьома онуками з міста, куди вони спочатку втекли, на своє подвір’я, спочатку вона тридцять кілометрів ішла не в той бік. Якийсь час вона працювала служницею у тих поляків, яким тепер належав дім, була служницею на своєму власному обійсті. Щоб донька змогла знайти її, коли нарешті повернеться з роботи, на яку її забрали. Її онучок хотів викопати іграшкового трактора, якого запорпав у закутку подвір’я декілька тижнів тому, коли вони тікали, але вона йому не дозволила. Донька не повернулася, до матері далекими шляхами повернулася тільки весільна фотографія доньки, котру та завжди мала при собі, фотографія потріпалася, погнулася, на звороті були якісь нотатки кириличними літерами. Ідучи до церкви через сад, донька зачепилася вельоном за кущ чорної смородини й мусила стати під вінець у порваному вельоні. Для фотографії вони замаскували порване місце, так що нічого й не видно. Донька додому не повернулася. І тоді мати, яка тепер уже була тільки бабусею, удруге вирушила в дорогу, взявши трьох своїх онуків. Адже в усякому разі чужою краще бути на чужині, аніж у власному домі.
Кульбаба тут така сама, як і вдома, і жайворонки такі самі. Зараз, коли вона вже стара, вона доросла врешті до фрази, яку чула сорок років тому від свого чоловіка. Кульбаба в її селі така сама, мовляв, як кульбаба в нього вдома, в Україні, звідки він утік, і жайворонки такі самі, казав він часто. І в Баварії, звідки його предки поїхали до Росії і куди він спочатку також збирався їхати, не знаючи про цю батьківщину нічого, крім назви, теж безсумнівно така сама кульбаба, такі самі жайворонки. Безсумнівно предки її чоловіка казали колись таку саму фразу, якихось сімдесят чи вісімдесят років перед тим, як це казав її чоловік. Вона запитує себе, чи фрази рухаються до людей чи навпаки, а може фрази просто чекають, поки хтось їх скаже, а ще вона запитує себе, невже в неї немає іншого заняття, як запитувати себе про все це, якісь дурниці, думає вона, і знову усвідомлює, що в неї немає іншого заняття, вона дивиться на стілець, на якому лежать її здеформовані ступні, стілець обтягнений таким самим червоним шкірзамінником як і лежак, у якому їй зручно сидиться. Мабуть, думає вона, просто настає час, коли всі фрази вже є, і їх вимовляє то одна людина, то інша, то в одному місці, то в іншому, це так як під час втечі, коли всім належить все, адже хід подій і розвиток людей завжди був, якщо дивитися з позиції життя, по суті таким же, як під час утечі. У мирні часи людей зривала з місця бідність, а у часи війни – фронт, і люди переміщалися, наче розтягнений ряд фігурок доміно, люди спали в чужих ліжках, використовували чужий посуд, з’їдали харчі тих, що змушені були залишити їжу. Тільки кімнати ставали тіснішими, що більше бомб падало. Врешті вона добралася сюди, у цей сад, і коли ґонґ кличе її до столу, вона не виключає, що той самий ґонґ кликав її ще тоді, коли вона остаточно повернулася до свого обійстя спиною і вирушила в дорогу з трьома онуками, периною і каструлею в блакитні горохи. А коли людина доходить до якогось місця, чи втеча все ще називається втечею? І чи можна до цього місця дійти, якщо ти втікач?
[…]
