Не плач!

«ПРОти НАСильства» – соціальний проект. Ми віримо, що слово може бути дією. Чи бодай спонукати до дії. Інакше чому б то ми так схильні були довіряти сказаному й не йняти йому віри одночасно?

В одній із передмов (тут їх три) пишуть, кому адресовано цю книжку: «Ви розгортаєте цю збірку, сподіваюся, з великою надією вичитати для себе щось дуже інтимне, своє приховане». Отже, адресат збірника, як нам Ольга Герасим’юк натякнула оцією відсилкою до «свого прихованого», – жертва родинного побутового повсякденного систематичного насилля. Повіримо. І що? Ми відкриваємо цю книжку, аби знайти в ній підтвердження тому, що травматичний досвід, який ми пережили, є цінним. Ну, бо з нього можна робити літературу, це ж круто! І вже художня література безпосередньо пережитий екстремальний досвід зробить ціннісним. Для художньої прози різниця між жахливим і піднесеним – дуже незначна, технічна за суттю. Щодо опису насильства, такий підхід матиме морально неоднозначні наслідки. (А тут іще зверну, що в передмові Герасим’юк йдеться про шахрайку, яка видавала себе за жертву.)

Простіше не буває, ніж зробити з соціальної біди мелодраму. (Третина «жанру» в нас на цьому полі випасається – від Корній до Дашвар.) Але тут треба усвідомити один «перекіс» читацької рецепції. Навіть якщо ми щиро співчуваємо жертві та щиро бридимося насильником, це не значить – автоматично ідентифікуємося з жертвою. Література про травму є безпрецедентним способом, зокрема, відчути свою вищість і власну моральну перевагу. Чули таке, хрестоматійне майже, визначення травми? – Незапитаний досвід. Насилля – це досвід, який був пережитий, але якого не потребують (зокрема ті, хто пережив) і водночас не можуть позбутися. Дидактичний момент у книжках, де обговорюють проблеми насильства, правду кажучи, дуже слабкий.

Втім, якщо книжка перформативна за своє природою, тобто слово в ній мусить стати дією, більше того – соціально скерованою дією, ресурсом соціальних перетворень? Якщо ми маємо справу з такою книжкою, то першим питанням до неї буде: «Хто це говорить?». Уже згодом – «До кого це говорять?». Коли на ці два питання з’являються відповіді – отже, текст, який щойно уважно прочитали, є достатньо відчуженим, щоб перестати ламати руки над бідами героїв (це нормальна реакція, очевидно). І почати серйозно думати над тим, чим в ситуації насилля можна зарадити – собі допомогти, зокрема.

Той корявий меседж Герасим’юк – поганий початок для хорошої книжки. На щастя, то була цитата з однієї з трьох передмов. Й сама книжка врешті-решт, хоч і мимовільно, розпадається на три. Перша – власне концептуальна збірка художньої прози (найважливіша частина). Психологічні коментарі до художніх творів – друга (легкотравна публіцистика, якщо бути дуже поблажливим читачем). Третя – витяги з законодавства щодо насилля в сім’ї та фахові коментарі до них (а от цю, третю, читати насправді страшно – такого психологічного дна, яке проступає за цими юридичними формулюваннями, нечасто сягне навіть найглибша реалістична проза).

Оповідань у «Про Нас» десять: Софії Андрухович, Артема Чапая, Маріанни Кіяновської, Юрія Макарова, Галини Вдовиченко, Наталки Сняданко, Євгенії Кононенко, Сергія Осоки, Лариси Денисенко, Юрія Андруховича. Очевидно різні твори, бо і різних стилів притримуються ці автори (авторському почерку тут жоден не зраджує). Чекаєте чорнухи, успадкованої від матері-бабусі від Кононенко, чекаєте стражденних жіночок від Вдовиченко, чекаєте антропологічних скупих розвідок від Макарова, чекаєте дискурсивного насильства від Андруховича – дочекаєтеся, не розчаруєтесь. Але кілька текстів зі збірника варті уваги, більшої за те просте читацьке очікування.

«Око тварини» Андрухович (як на мене, найкраще з книжки). Дівчинка подорожує автом із батьком. Вони випадково збивають велику тварину. Це сильно не сподобалося групі чоловіків, котрі дичину відстежували. Батькові надавали по пиці. Подорож триває. Зміст оповідання творять спогади малої впродовж подорожі. Батько не любить, коли вона до нього торкається – він навісніє. Мама теж більше не любить обнімати дочку, хоча дитина ще пам’ятає, як було раніше – з обіймами й пустощами. Зараз же мати намагається її позбутися – віддати до дитбудинку (погуляли вулицями з валізами під ридання дівчинки і повернулися додому), покинути десь у місті (вона залишає дочку у маршрутці, та сидить кілька годин десь на зупинці, засинає – як опинилася знову вдома, не пам’ятає). Батько на ті ескапади не реагує ніяк.

На позір – історія небажаної нелюбої дитини: «Іноді я не знаю, чим закінчиться її різкий жест: вона відштовхне мене від себе чи, навпаки, пригорне. І якщо стається друге, я така вдячна їй, що ледве можу це витримати. Бо не знаю, чим таке заслужила».

Але – здається мені – в «Оці тварини» є ще одна історія, переконливіша. Оповідання Андрухович побудоване на серії флешбеків. Уже це є вказівкою на те, що слід пошукати у відтворених спогадах дитини чогось не до кінця нею усвідомленого, не асимільованого, такого, що чинить спротив усвідомленню. Тобто, власне травматичного.

Перша поява в тексті матері – «Тиша така, як тоді, коли мама понапихала мені у вуха вати, змоченої горілкою». Мати «супроводжується» згадкою про хворобу, про ґвалтовну дію («понапихала»), ще більше – про горілку, і нарешті головне – про тишу; не випадково. Припускаю: матуся віднедавна люто бухає, і ті її пригоди з дитбудинком і автобусною зупинкою відбувалися в певному стані. Чому вона п’є і про що мовчить? Перша поява батька супроводжується згадкою про просякнуту потом спідню білизну. Надалі поруч із чоловічим образом – завжди дотик, за який так чи інакше буде покарано. «Йому неприємно до мене торкатися» повторюється так часто, що згодом уже починає правильно читатися: «Мені неприємні його доторки». І розповідь про будинок, де живуть сироти, постає не способом покарання, а такою собі відтермінованою мрією малої. Фінальна фраза в оповіданні: заюшений кров’ю і заплаканий батько сідає знову за кермо і звертається до дочки: «Не розказуй мамі, добре?». Цю фразу він їй адресує, здається, не вперше – навіть тут, у фіналі, повторить ті слова двічі. Про що не треба знати мамі? Про те, про що вона вже давно знає. Тому й намагається вирішити ту біду в найпростіший доступний їй спосіб – позбавитися «суперниці».

Це не історія про занедбану дитину, либонь, це історія про зґвалтовану дитину… Ще одне хрестоматійне про травму, яка знищує особистість: страшнішим за нічний кошмар є момент пробудження.

«Та, що вмирає» Кіяновської. В одній родині є двоє дітей – Таня і молодший Петро. Таня – моделька, «зірка» реклами іграшок і різних товарів для дітей. Її кар’єрою опікуються батьки, чим перетворюють життя малої на пекло – заборон тут більше, ніж в історіях про спортивні кар’єри чи солдатську муштру. Таня мріє, щоб одного дня прокинутися зі смертельною хворобою, раком чи СНІДом, тоді їй можна буде все – і кататися на роликах, і ходити до школи. Петро – альбінос. Щоб не кидав тінь своєї потворності на старшу дитину, батьки відіслали його в село до бабусі. (Довго це не триватиме, адже стара повільно помирає.) Так само, як Таня мріє про хворобу, Петро марить зміною статі. Коли всі дізнаються нарешті, що він – то насправді Принцеса, тоді його любитимуть так само, як Таню, а то й більше.

Ці фантазії-втечі дітей, які живуть на межі терпіння, мають у тексті відповідник – суто романний (у сенсі письма; його звуть інколи «захлинатися наративом»). Кіяновська бережно працює з протиставленням видимого і проговореного: два деталізовані описові монологи (Тані й Петра відповідно) унаочнюють щось не-наявне видиме. Простіше: нам таки розкажуть, чим їхні історії закінчаться. Наприкінці своїх одкровень Таня візьме до рук великий осколок щойно розбитого дзеркала. Наприкінці свого монологу Петро сконцентрує всю свою увагу на пігулці, яка випала з бабусиних рук. Найпростіший спосіб втечі (значно простіший за фантазії) раптом стає очевидним обом малим. Якщо використовувати мову коментаторів із «Про Нас», то це оповідання – не про експлуатацію дитячої праці, а про доведення людини до самогубства.

«Перший» Чапая (теж одне з найкращих у книжці) – воно про те, як замовчування насилля переходить у брехню, тотальну брехню про факти насильства. І така брехня завжди ефективна, скажу слідом за Чапаєм, бо відповідає нашим культурним очікуванням.

Молода родина з малою дитиною, понаднормовою роботою й сусідами-перфораторщиками. У підсумку: нервове виснаження й фізична втома. Спілкування між батьками давно вже триває виключно в режимі «сварка-з-будь-якого-приводу». Сергій (батько) в певний момент роздратування грубо шарпає малого Максима – на плечі малюка залишається величезний синець. Згодом Сергій вдарить і Ярусю (матір). Те, що він цієї миті відчуває – симбіоз сорому й насолоди. При чому сором «належить» його теперішньому життю: він цілком свідомий того, що чинить зло людям, яких любить. А насолода «виринає» зі спогадів: будучи важким підлітком, Сергій саме так вирішував свої психологічні і статусні проблеми – через бійку.

Власне, не про «перверзії» любові тут ідеться, «Перший» – про статус і про те, як реагує чоловік на втрату символічного статусу в родині. Перший у Чапая – не тільки той ляпас дружині (що очевидно), а й син-первісток. Зжитися з тим, що відтепер сам Сергій має стати «другим», герой Чапая не готовий. І родинні сценарії тут не допоможуть, бо наприкінці вирине вже його «жертовний» батько, який повністю «розчинився» у своїх родині. У фіналі оповідання Сергій утікає з хати – начебто на рибалку з другом дитинства, щоб уже тут його наздогнало хибне усвідомлення. Джерело спричиненого ним зла – у його дитині: «Я монстр, – сказав собі Сергій. Він дивився в чорну воду. <�…> – А малий де? – підсів до нього Мейдин». А значить, це таки був перший удар і далі буде. Можливість індивідуального вибору в творів Чапая відкидається. (Це не тільки одне з найкращих оповідань у книжці, а й, попри його високий буцімто-трагедійний пафос, одне з найжорсткіших.)

І це, здається, єдиний твір у збірнику, котрий готовий рефлексувати проблему родинного насилля (інтимну, як нам ото повідомили) на рівні політичному – тобто максимально публічному. Так починається у «Про нас» розмова про владу. Влада ж, чесно кажучи, не зацікавлена у фізичному насиллі. Вона прямо не обходить примус, але коли застосовує насилля – то є виключно свідчення, що зі своїм завданням влада не впоралася. Фізичний примус є в «Першому» відмовою від права порядкувати. Небагатий життєвий вибір, еге ж?

Читати простодушні і прекраснодушні психологічні коментарі, наприклад, про «невимовні дитячі страждання від нелюбові батьків» (оповідання Андрухович) або там, де «описано експлуатацію дитячої праці» (новела Кіяновської), чи «позиція “жертви” формується в чоловіка з дитинства, коли батько, як то кажуть, “під каблуком”» (оповідання Чапая), злегка мучительно. Згадується мимовільно, що й мові притаманне насильство, очевидніший прояв якого – шаблони й загальні місця. А ось уже зіставляти власне прозу і коментарі до неї професійних психологів – неймовірно азартна справа. Я, ясно, упереджена. Я, ясно, за прозу. А вона ж тут перемагає за очками з величезним відривом!

Значно потужнішим за «гуманістичну думку» психологів виявляється ресурс художнього письма для рефлексії травм, пов’язаних із пережитий насильством – зокрема травм непроговорених (що важливо). Всі оповідання збірника більше мовчать, аніж говорять. Це природна властивість літератури травми й літератури про травму (це різні штуки, до речі). «Невимовні дитячі страждання» з акцентом на «страждання» і повним ігноруванням «невимовності» – то лише вершина айсбергу. Проза, яка просто описує страждання, витискаючи сльозу з читача – це погана проза. Очевидні ж речі.

Зрозумійте мене правильно, це не зауваження про фахову компетенцію коментаторів «Про Нас» (хоча читачам я щиро раджу ті сторінки швиденько прогортати). Ну от, рекомендація неодмінно відвідати психіатра, дана серійному вбивці з 18 ст., що його об’єктом свої постмодерної іронії обрав Андрухович, глибоко вражає. Художнє слово постає в тих коментарях повним і чітким відбитком реальності (наче після мімезиса Аристотеля нічого більше й не було). Отже, це насправді міркування про способи опрацьовувати пережитий досвід у літературі і за допомогою літератури – насправді дуже глибокі способи, які не надаються до спрощення і примітивізації.

І передмови, і витяги з законів, і самі твори – вони всі так чи інакше «повертаються» до головної теми книжки. Ні, навіть не до родинного насилля. А до мовчання й замовчування, з яким пов’язане насилля в родини. Чому жертви мовчать? – Бо соромно. Сором стає тим стержнем, навколо якого вибудовує свою ідентичність жертва. Чому мовчать кати? Бо страх викриття (зворотний бік сорому) – це уже їхня визначна риса, насильників.

Щодо другого, то тут не тільки «говорить» оповідання Чапая чи очевидна історія Андруховича, а й проза Осоки. І ні, насильник тут навіть не вітчим, який б’є смертним боєм пасинка, і не мати, котра за сина не заступається. Це насправді вже сама дитина, хлопець-підліток, який нам ту історію розказує. Бо сором у цьому світі можна витравити тільки страхом викриття. Або-або – і нічого більше між ними.

Новела Осоки «Гіркий запах батька» (вона вже друкувалася – в «Нічних купаннях», де виглядала цілком природно) на перший позір саме в цій книжці абсолютно зайва. Це такий дуже густий афектований текст, густина якого замішана на абсолютній мізогінії. Мама «слабкує» на мерзотників, тому приводить у дім цього чувака – садиста-алкоголіка, що знається на казармених методах виховання (військовий бо). Малий мріє вбити вітчима. І одного дня, коли той по п’яні розбив об материне обличчя лампочку, уже сам підліток застосовує «офіцерські» методи виховання: шмагає повідцем. Ця історія – спогад. Нині нею ділиться з нами герой, причастившись із пляшки коньяку. Запах цього напою – це дослівно і є «запах батька» з назви. Як слушно (і щодо цього випадку) підсумовує уже героїня Денисенко з «Падати пляцком», «чому, коли кажуть про зловживання, ніхто не думає, що можна зловживати і людьми?».

І знову озвучу одне з загальних місць у розмовах про літературу травми. Тут не працює установка: не можеш зберегти життя, збережи гідність. Бо література – то не реальне виживання, це очевидно. І найгірше, що можна в такому тексті зробити, це намагатися зберегти наївність/невинність – авторську й читацьку. Як на мене, то дуже вдало завершує книжку «Юліус, або Темне індиго» Андруховича, щоб показати один дражливий момент: розповідь про злочин стає обґрунтуванням злочину.

Повертаюся до того, з чого почала. Найбільша проблема розповідей про насильство (тим більша щодо традиційно замовчуваного родинного насильства) – це відсутність прямого адресату. Коли свідкам нема з ким говорити про пережите. Травма такого штибу існує на правах такого собі культурного паралічу – епістемологічного насамперед (що і засвідчила безпорадність консультантів-науковців). Зрозуміти, чому так стається, майже неможливо. Можна спробувати для цього хіба що звести разом три різнорідні досвіді: пережитий, виказаний і осмислений. А їх три нараз можна об’єднати тільки в читацькому досвіді… Це хороша книжка. Бо вона насправді є тим, чим бути прагне: дією.

Прочитати збірку можна тут.