Непроминальні тексти: погляд перекладачів із німецької

Поділитися
Tweet on twitter
Фото з сайту kabale-und-liebe.de
Фото з сайту kabale-und-liebe.de

«ЛітАкцент» у співпраці з журналом Goethe-Institut в Україні поговорив із сімома професіоналами про найболючіші прогалини в українському корпусі німецької перекладної літератури. Як виявилося, питання про те, яких перекладів (від класиків до «свіжої крові») не вистачає українському читачеві, є вельми пекучим.

Переважна більшість співрозмовників наголошують: на жаль, уявлення про німецьку літературу в український читацькій культурі дуже фрагментарне. В Україні досі невідомі або маловідомі навіть деякі з першорядних імен (автори, яких згадано в більш ніж одному коментарі: Гріммельсгаузен із його «Симпліцієм Симліціссімусом», Теодор Фонтане, Жан Поль, Вальтер Беньямін, Альфред Дьоблін, Райнгард Їргль, Томас Геттхе).

Ці величезні прогалини, на думку перекладачів, варто насамперед починати ліквідувати з неелітарних книжок, не цураючись якісного масового продукту, скажімо, першокласних детективів. Важливим кроком уперед міг би стати системний підхід – ідеться про перекладні проекти, що були б сплановані комплексно, тобто цілими блоками чи серіями (зокрема, про програму підтримки неперекладеної свого часу класики).

Спільний вектор цікавості для більшості наших співрозмовників – це так звана міграційна література, що вже визнана знаковою для останніх десятиліть німецького літературного процесу. Щодо спільного страху – він, схоже, в тому, що жоден зі згаданих перекладів просто не має права бути неякісним чи поверховим. Скидається на те, що принаймні одна з проблем криється у відсутності якісного редагування та справжньої «цехової» підтримки, без яких жоден перекладач не потягне титанічної роботи над надскладними текстами.

Отже, дамо слово професіоналам.

Юрко Прохасько
Перекладач з німецької, польської та ідишу, літературознавець, есеїст, лауреат численних премій

Юрко Прохасько
Юрко Прохасько

Jakob Böhme: Aurora (Якоб Беме, «Аврора»). Підставовий твір європейського релігійно-містичного світовідчування, одне з найважливіших джерел інспірації для значної частини німецького і європейського романтизму та всієї пізнішої спіритуально-містичної традиції – аж до Сімони Вайль.

Grimmelshausen: Simplicissimus (Гріммельзгаузен, «Сімпліциссімус»). Один із найпронизливіших творів світової літератури про жахіття війни, втрату всіх світських ілюзій, не останньою чергою через ефект безмежно трагічного змісту, викладеного в позірно безжурному тоні пройдисвітницького – не просвітницького – роману. Просто найважливіший прозовий твір німецького бароко.

Georg Christoph Lichtenberg: Aphorismen (Георг Крістоф Ліхтенберг, афоризми). Знаємо Лярошфуко, Канетті і Лєца – то навіщо ж так уперто утримуємо в невідомості для себе цього розкішного і суворого афористика? Рідко хто може зрівнятися з ним у проникненні в людську натуру – просто неймовірні відкриття.

Schiller: Über die ästhetische Erziehung des Menschen (Шиллер, «Листи про естетичне виховання людини»). Так, бракує неймовірно багато з Шиллера – зокрема добрих перекладів його класичних драм – але сьогодні чомусь найбільше хочеться читати саме його естетичні трактати.

Theodor Fontane (Теодор Фонтане). Взагалі потрібно набагато більше доброї реалістичної міщансько-шляхетської прози 19 ст., ніж є тепер у нашому перекладеному репертуарі. Фонтане тут – лише перший у черзі, але перший.

Jean Paul: Romane (Жан Поль, романи). Мабуть, найневідоміший, найнедооціненіший у нас серед першорядних німців. Тим часом вага його не поступається Гельдерліновій чи Кляйстовій. Його відсутність – це як відсутність чогось, чого ніколи не запізнав, а тому й не відчуваєш відсутності, просто не підозрюєш, що цього може бракувати. Тим часом його не тільки може, а й мусить бракувати. Переклад бодай кількох центральних романів Жан Пауля – потреба в дослівному сенсі «перезріла». Хто бодай нюхне – вже не зможе відірватися.

Kleist: Dramen (Кляйст, драми). Не уявляю собі, як можливе добре життя без Кляйста? Передусім без його прози. Але як може існувати драматичний театр без Кляйста? Це для мене загадка.

Eduard von Keyserling: Romane (Едуард фон Кайзерлінг, романи). Чарівна, заворожлива звичаєва проза про світ балтійської німецької шляхти – і один із найбільших майстрів весни. Його весняні настрої шукають собі рівних.

Walter Benjamin: Berliner Kindheit, Die Einbahnstrasse (Вальтер Беньямін, «Берлінське дитинство», «Дорога з одностороннім рухом»). Беньямін помаленьку приходить – і в перекладах, і в постаті філософської рефлексії Володимира Єрмоленка; бракує, звісно, твору про Пасажі, «Осяянь», а також прози – власне передусім «Берлінського дитинства». Якраз його перекладаю.

Uwe Johnson: Jahrestage (Уве Йонсон, «Річниці»). Ключова постать німецької прози ІІ пол. ХХ ст.

Goethe: Wilhelm Meister; Die Wahlverwandtschaften, Wahrheit und Dichtung (Ґете, «Вільгельм Мейстер», «Вибіркові спорідненості», «Поезія й правда»). «Вибіркові спорідненості» – просто найкраща проза Ґете й один із найкращих романів світової літератури. Чому ж відмовлятися – прикметним чином – якраз від найкращого? Належить до тих творів, які справді можуть змінити життя. Якраз перекладаю.

Аргумент насправді один-єдиний: для кожної літературної культури нечуваним недбальством є терпіти такі прогалини. Ці твори просто мусять бути в перекладеному каноні кожної культури, яка хоч трохи поважно себе трактує, бо більшість із них підставові, засадничі, формотворчі, референційні. Нерідко, а навіть переважно вони є також джерелами великої втіхи. Якщо ж їх нема, слід прагнути, аби вони з’явилися. Часто, аж надто часто поява котрогось із цих перекладів означала би взагалі першу впровадження до української літературної культури (Беме, Ліхтенберг тощо) – це теж украй важливо.

Христина Назаркевич
Перекладачка, викладає на кафедрі німецької філології у Львівському національному університеті ім. Івана Франка

Христина Назаркевич. Фото з сайту starylev.com.ua
Христина Назаркевич. Фото з сайту starylev.com.ua

Ризикну припустити, всупереч власним літературним уподобанням, що обирати для перекладу варто не тільки непроминальні твори, а й просто захопливе чтиво. Правда, щоб виправдати вибір, це мали б бути книжки, які очолюють рейтинги читацьких симпатій у Німеччині. Традиційно такими вважаються детективні історії. Для початку підійшла б авторка, яка особлива вже хоча б тим, що її можна несміливо іменувати німецькою Аґатою Крісті. Вона справді успішна, її екранізують, перевидають і знають у багатьох країнах. Йдеться про Інґрід Ноль (Ingrid Noll). Її фішкою є тема вбивства жінкою чоловіка чи коханця. До особливо відомих детективів Інґрід Ноль належать «Мертвий півень» (Der Hanh ist tot), «Аптекарка» (Die Apothekerin), «Голови моїх коханих» (Die Häupter meiner Lieben).

Ведучи мову про успішних авторів, неможливо оминути увагою Шарлотту Лінк (Charlotte Link) з її заплутано-напруженими психологічними трилерами. Загальний наклад її книг становить понад 20 мільйонів. Найвідомішим романом Шарлотти Лінк є «Дім сестер» (Das Haus der Schwestern), а ще можна було б перекласти «Наприкінці мовчання» (Am Ende des Schweigens) і «Лисячу долину» (Im Tal des Fuchses). Як мінімум. Я впевнена, що Шарлотта Лінк могла б створити в нас конкуренцію Донні Тарт.

Особисто мені серед українських перекладів бракує одного з моїх улюблених німецьких романів «Голуби в траві» (Tauben im Gras) Вольфганга Кеппена (Wolfgang Koeppen). Цей роман – перший у «Трилогії поразки» Кеппена. Другий у цій трилогії роман «Оранжерея» (Treibhaus) українською мовою (переклад Аркадія Плюто у «Всесвіті») існує, проте питання ще – чи журнальна публікація, ще й з далеких 1960-х років, здатна заповнити читацький ринок сьогодні. Перший же роман, «Голуби в траві» – це мозаїка післявоєнної, поділеної на сектори Німеччини, конкретніше – її американського сектора, ще точніше – баварського міста, яке багатьом нагадує Мюнхен. Це – соціальний зріз післявоєнного німецького суспільства і яскравий приклад монтажного роману. «Голуби в траві» – з його зображенням расизму, морального занепаду, фаталізму і безнадії післявоєнного західнонімецького суспільства напередодні економічного дива міг би викликати зацікавлення.

Системним підходом була б послідовна поява основних творів тих авторів, які вже з’являлися в українській версії. Завдяки повторній появі під різними обкладинками автор може стати справді впізнаваним. На жаль, тільки одним твором представлена нобеліатка Герта Мюллер (Herta Müller). Так, дійсно маємо її резонансний роман «Гойдалка дихання» (Atemschaukel) (у перекладі Наталки Сняданко), з невідомою історією, яка діялася на Донбасі, однак Мюллер – авторка ще принаймні трьох важливих для нас, особливих і моторошних книжок, і щоб збагнути її стиль і мислення – треба читати далі.

У випадку Герти Мюллер ідеться про письменницю, яка вже дорослою приїхала до Німеччини, народившись і вирісши в німецькомовному середовищі Румунії. Вона – яскрава представниця так званої міграційної літератури. Саме ця література є зараз особливо привабливим сегментом національної німецької літератури. Люди з іншим, ніж у автохтонних німців бек-ґраундом приносять інші теми, нову образну мову і вливають «свіжу кров» у систему координат, запроваджену класиками, Томасом Манном чи Ґюнтером Ґрассом.

Класика в нас, до речі, представлена зовсім непогано. Проте надолужувати було б що: тут і Ґріммельсгаузен з «Симпліцієм Симліціссімусом» – найвидатнішим твором німецького низового бароко, і Жан Поль, напрочуд плідний автор-сентименталіст, і найвизначніший німецький реаліст Теодор Фонтане, і експресіоніст Альфред Дьоблін… От тільки значний обсяг цих «перетермінованих» творів змушує засумніватися в появі їх найближчим часом українською.

Добре було б перекласти Райнгарда Їргля (Reinhard Jirgl). Цей автор, який більшість читачів дратує нечитабельністю розлогих текстів, у яких панує своя інтерпунктуація й експерименти з морфологічними формами, насправді дуже важливий для німецької літератури, він у свій неповторний спосіб прописує нещодавнє НДР-івське минуле половини німців. Їргль – володар майже всіх престижних німецьких літературних премій, його твори критики зачисляють до найважливіших текстів нашого часу, а разом з тим важко уявити собі сьогодні перекладача, який «все кине» – і засяде за абсолютно невдячний титанічний переклад товстелезного надскладного роману, ну хоча б «Тиші» (Stille).

Із романів, у яких присутній досвід НДР, я найбільше хотіла би побачити українською роман «Тимчасовість» (Das Provisorium) одного з найважливіших авторів об’єднаної Німеччини Вольфганга Гільбіга (Wolfgang Hilbig), автора, народженого в глухомані шахтарського східнонімецького містечка, який описав свою драматичну неспроможність жити там, але й неможливість прижитися на заході. От тільки цей роман – точно не належатиме до масового розважального читва.

Значно більше шансів на широкий успіх може мати згадана вже міграційна література, яка є знаковою для останніх двадцяти років німецької літератури. Українцям бракує чужих голосів, які тематизують іншість, міркують про своє і чуже. Німецькі автори турецького походження Ферідун Займоґлу (Feridun Zaimoğlu) або Еміне Севгі Ездамар (Emine Sevgi Özdamar) принесли б у наш книжковий простір елемент екзотизму. До речі, згадані автори, і дивуватися нема сенсу, вже існують в російських і польських перекладах.

Значний відсоток емігрантів становлять також вихідці з України. І дехто з них пише. Якісну, читабельну прозу пише Мар’яна Ґапоненко – колишня одеситка отримала три роки тому премію імені Адальберта Шаміссо (цією премією нагороджують авторів ненімецького походження) за роман «Хто така Марта?» (Wer ist Martha?), в якому старенький професор, народжений у Львові, їде з Одеси, де живе і працює, до Відня помирати. Цього року спалахнув новий метеор українського походження – Дмитро Капітельман.

Наталка Сняданко
Перекладачка з німецької, польської та російської мов, журналістка та письменниця

Наталка Сняданко. Фото DW
Наталка Сняданко. Фото DW

Сучасну німецьку літературу потроху починають перекладати, що не може не тішити, але до відстежування новинок, лауреатів престижних премій і навіть представлення найцікавіших імен іще доволі далеко. Ось лише кілька прикладів із прочитаного останнім часом.

Еva Menasse. Quasikristalle. Ева Менассе. Майжекристали. Блискучий зразок сучасного психологічного письма. Дія роману відбувається у Відні й Берліні, але насамперед у свідомості головної героїні – Ксани Молін, життя якої, перетворене на блискучу мозаїку, читач відстежує від десятирічного віку й до пенсійного. Магія перетворення звичайного й буденного на якісну літературу. Читається на одному подиху.

Lutz Seiler. Kruso. Лутц Зайлер. Крузо. Історія двох Німеччин – східної і західної ментальності, різниці світовідчуттів, феномен дисиденства, порізаний на шматки Берлін – ми мало знаємо про цю історію, а ще менше знаємо літератури про це. Нашумілий роман поета Люца Зайлера був відзначений престижними нагородами і став справжньою сенсацією. Політика й історія тут подаються у незвичному ракурсі – через побут доцента університету, який влаштовується на літо працювати посудомийником у кнайпі на дуже незвичайному острові неподалік від Берліна. І потрапляє в незвичайне товариство. Блискуче написана поетична і психологічна проза, точніше навіть поезія у прозі.

Marion Brasch. Ab jetzt ist Ruhe. Маріон Браш. Відтепер – спокій. Історія чиновницької родини зі східного Берліна очима доньки високопосадового функціонера. Це сімейна, особиста, політична драма, майстерний портрет епохи і все тієї ж малознаної нам берлінської історії. А водночас і історія дорослішання, дозрівання, формування особистості.

Herta Müller. Herztier. Герта Мюллер. Тваринка-серце. Блискучу «Гойдалку дихання» варто продовжити для українського читача, як на мене, саме цим романом Герти Мюллер, написаним іще тоді, коли авторка працювала перекладачкою на одній із фабрик соціалістичної Румунії, приховуючи під стосами паперів написані потай сторінки майбутніх шедеврів. Це історія про зраду й доноси, історія важка й виснажлива, як і життя головних героїнь у румунському гуртожитку тієї давно забутої епохи.

Max Goldt. Die Radiotrinkerin. Макс Гольдт. Радіопиячка. Блискучий зразок німецької сатири. Ведуча популярного нічного радіошоу веде подвійне життя. Вдень вона – зразкова мати і дружина, а вночі напивається до безтями і веде карколомну і неймовірно дотепну радіопередачу. Напивається до такого стану, що сама не підозрює про подвійність свого існування.

Katharina Hacker. Skip. Катаріна Гакер. Скіп. Трилер про ізраїльтянина, у якому прокидається дивний і моторошний дар – його тягне поїхати у місце, де незабаром має статися нещастя…

Monika Maron. Krähengekrächz. Моніка Марон. Воронячий крик. Постать Моніки Марон незнана українському читачеві, але цю вже фактично класичну письменницю конче слід перекласти. Хоча би за те, що з її легкої руки була опублікована перша книга Юдіт Германн, якій судилося стати бестселером.

Judith Hermann. Lettipark. Юдіт Германн. Одна з небагатьох сучасних німецьких авторок, яку не треба представляти українському читачеві і чи не єдина, усі книги якої донедавна були перекладені українською. Тепер з’явилося ще дві. Традиційна для авторки форма – збірка оповідань, а також роман «Початок кожної любові» (Aller Liebe Anfang).

Значно менше в нас перекладають класики. Тут вартувало би створити цілу програму підтримки неперекладеної свого часу класики. Теодор Фонтане, Гайнріх Бьолль, Альфред Дьоблін – це лише три приклади, але їх насправді десятки, або і сотні. Тут потрібно створення справжньої бібліотеки.

Нон-фікшн у нас лише починає розвиватися, і тут є чому повчитися у німецької літератури. Наприклад, літературознавчі книги q біографії, написані ґрунтовно, фахово, але водночас легко й читабельно для широкої публіки. З оригінальним поглядом на класичний жанр. Відносно свіжий приклад: Тільманн Ламе. Манни. Історія однієї родини. Tilmann Lahme. Die Manns. Geschichte einer Familie. Це справді біографія цілої родини Томаса Манна – його дружини, дітей, родичів, майстерно вписана у тло епохи. Пізнавальна і захоплива.

Ну, і на завершення – зовсім дивне. Поезія. Молоду німецьку авторку Ненсі Гюнґер. Nancy Hünger варто перекласти хоча би за те, що вона написала вірші і про Україну. Пронизливі й мальовничі. Вона взагалі так пише – пронизливо і мальовничо. В її віршах хочеться побути довше.

Неля Ваховська
Перекладачка з німецької, редакторка, оглядачка сучасної німецької літератури, одна із ініціаторок створення Творчої спілки перекладачів та письменників

Неля Ваховська. Фото DW
Неля Ваховська. Фото DW

З німецької літератури мені здається дуже цікавим масив повоєнних текстів – від неповно перекладеного Ґрасса до ранніх 1970-х із їхнім бунтом проти політики забування, це цікавий суспільний досвід роботи з війною, особливо хотіла б виділити Ґюнтера Айха та Арно Шмідта, які зберігають свою політичну й поетичну радикальність і до наших днів. А ще, мабуть, їхнього попередника Альфреда Дьобліна – з його модернізму виросла німецька повоєнна література. тільки тут ще треба розуміти, що переклади цих авторів не мають права бути поверховими: перекладати заново їх ніхто не візьметься, це питання часу й ресурсів, тож має бути зроблено гарно. Для цього вкрай потрібні цехова підтримка (фахові обговорення, майстерні тощо) і хороша редактура, якої в Україні майже немає.

З наших сучасників, як на мене, цікаво було б працювати з кількома напрямками: література мігрантів(ок), написана німецькою (є багато грузинок, росіянок, сербок, людей з арабського простору, які пишуть німецькою, і це дуже цікавий матеріал); література про міграцію, пов’язана з недавніми кризами, зокрема, семі-фікшн, історії реальних біженців; і, зрештою, лауреати Бюхнера і Великої німецької книжкової премії: Сибілле Левічарофф, Райнгардт Їрґль, Томас Геттхе та інші. Тут все одно обирати перекладачам, бо текст має припасти до душі, щоб його вдалося гарно перекласти.

Із не зовсім фікшену нам дуже потрібен Вальтер Беньямін – ширше, повніше, ніж видавався до цього, і заново. Це величезна інтелектуальна робота, яка досі була проведена провально. Інша людина його величини – Ганс Блуменберґ, філософ-есеїст, більше поет, мистецтвознавець, неабияке явище в німецькому інтелектуальному житті. Пояснювати важливість цих двох я не беруся – про них існують бібліотеки, вони продовжують формувати цілі покоління інтелектуалів та митців – і рано чи пізно ми маємо дотягнутися і бодай торкнутися до них.

Роксоляна Свято
Перекладачка з німецької, англійської та польської, кіно- та літературна критикиня

Роксоляна Свято. Фото з сайту m.day.kyiv.ua
Роксоляна Свято. Фото з сайту m.day.kyiv.ua

Хоча німецькій літературі нібито й «щастить» на українському книжковому ринку, принаймні за нашими мірками (адже стабільно з’являються нові переклади, зокрема й дуже хороших, і важливих, і просто нині актуальних авторів), порожніх лакун залишається ще багато. Я б навіть сказала, що уявлення українських читачів про німецьку літературу того ж ХХ століття – звісно, не маю на увазі германістів – є страшенно фраґментарними.

У нас досі невідомі – або ж мало відомі – навіть першорядні імена.
І з кого хотілося б тут почати, – це Ганс Генні Янн (Hans Henny Jahnn, 1884–1959), один із «найнезручніших» класиків, яких можна уявити, якщо зважити на те, як послідовно він руйнував читацькі сподівання і виламувався за усталені літературні, мистецькі й суспільні норми. Янн аж ніяк не належить до «легких» авторів, але напевно належить до тих письменників, яких варто для себе відкривати і яких безумовно варто б мати в перекладі своєю мовою. І, мабуть, найзручнішим містком до нього могла б стати повість «Ніч зі свинцю» («Die Nacht Aus Blei»), яку автор планував зробити частиною більшого роману «Це наздожене кожного» («Jeden ereilt es») – роману, який так і залишився недовершеним. Але 1956 року, тобто ще за життя автора, ця повість вийшла друком як окрема книжка.

Це, здається, найкоротший і водночас найбільш читаний текст Янна, який перекладено вже багатьма мовами, екранізовано і навіть покладено на музику.
Сюжет тут дещо – а то й дуже – кафкіанський: головний персонаж опиняється в якомусь нереальному вимірі – геть порожньому незнайомому місті, – де натрапляє на свого молодшого двійника, і далі все, що відбувається, пов’язано вже з ним. Саме з цієї повісті, як на мене, і варто братися до Янна. Зі сподіванням, що рано чи пізно хтось добереться до перекладу «Річки без берегів» чи хоча б її першої частини – роману «Дерев’яний корабель» («Das Holzschiff»).

Ще одне ім’я – Альфред Дьоблін (Alfred Döblin). Його оповідання вже виходили в українському перекладі (Катерини Міщенко), але досі неперекладеним залишається центральний і найцікавіший твір письменника – «Берлін. Александерплац» («Berlin. Alexanderplatz»,1929). Про цей роман мало сказати, що він є знаковим для свого часу. Це попросту один із найважливіших текстів німецької літератури першої половини ХХ століття, який уперше в такому масштабі випробував монтажну техніку письма і великою мірою вплинув на подальші уявлення про романну форму. Не кажучи про те, що роман дає на «нюх» і «запах» відчути атмосферу Берліна 1920-х. Мабуть, частині читачів він відомий через кінематограф. Насправді екранізували його декілька разів, але найвідомішою, звісно, стала версія Райнера Вернера Фассбіндера 1980 року.
Це також із тих текстів-«важковаговиків», які б хотілося б бачити в доброму українському перекладі.

Якщо казати про пізніший період, то було б дуже добре перекласти бодай один із романів Райнгарда Їрґля (Reinhard Jirgl, 1953 р. н.) – письменника, який з’явився в німецькій літературі одразу після падіння Берлінського муру (в НДР йому не давали публікуватися) і якого 2010 року було відзначено премією Ґ. Бюхнера – однією з найпрестижніших літературних премій Німеччини. Два фрагменти одного з його романів «Собачі ночі» («Hundsnächte», 1997), сюжет якого якраз і зосереджено на житті до і після падіння Муру (чи то Повороту, «Wendung», як це звучить німецькою), вже публікували в перекладах Юрка Прохаська і Нелі Ваховської. Але, звісно, з невеликих уривків можна отримати лише дуже приблизне уявлення про весь текст.

Це теж проза, яка потребує читача, готового до (спів)праці, а не тільки розваги – тобто того, хто не злякається густого тексту й інтертексту, експериментів (зокрема мовних), складної оповідної структури тощо. Але після того, як українською вже з’явилися вибрані твори Арно Шмідта (який для Їрґля, до речі, був дуже важливим автором), хотілося б вірити, що читач уже не просто більше готовий до сприйняття «незручних» текстів, а й хоча б трошки краще міг би зрозуміти цю «лінію» німецької літератури.

Олександра Григоренко
Перекладачка з німецької мови, працює у фонді Рози Люксембург в Україні

Олександра Григоренко. Фото з сайту medium.com
Олександра Григоренко. Фото з сайту medium.com

Мушу визнати, питання виявилося для мене складним і я розумію, наскільки суб’єктивною буде відповідь. Але якщо я для себе намагаюся визначити книги, значимі для історії німецької літератури, то це «література Повороту», репрезентована насамперед романами. Особливим для мене її робить зображення історії – зухвале, іронічне, іноді гротескне. Для мене це є насправді переосмисленням минулого власної країни, і мені насправді шкода, що ця література мало відома українським читачам, так само і відповідна літературна традиція.

Три романи, які я хочу назвати – «NOX» Томаса Геттхе (Thomas Hettche, 1995), «Такі з нас герої» Томаса Бруссіґа (Thomas Brussig, Helden wie wir, 1995) і «Груші Ріббека» Хрістіана Фрідріха Деліуса (Friedrich Christian Delius, Die Birnen von Ribbeck, 1991).

У романі Геттхе оповідача вбивають на перших сторінках і до читача говорить труп, що розкладається. Текст про ніч «возз’єднання» написаний як порнографічно-некрофілійний гротеск, свого часу він став приводом для обурення критиків і став приводом для тривалих літературних дебатів.

Виданий того самого року роман Томаса Бруссіґа був бестселером. Його сатиричний роман розповідає історію хлопця, що все життя страждав від надто великого розміру свого статевого органу, але саме завдяки цьому йому вдалося зіграти вирішальну роль у падінні Берлінського Муру.

Роман Фрідріха Крістіана Деліуса демонструє «східний» погляд на «возз’єднання». Цей відносно короткий текст – монолог селянина, що трохи напідпитку дає інтерв’ю західнонімецьким журналістам. У його розповідь про життя в НДР і в об’єднаній Німеччині вплітаються згадки про минуле його села, він сам, зрештою, стає уособленням вікової історії звичайної людини, що за будь-яких історичних потрясінь лишається прив’язаною до своєї землі і своєї роботи.

Катерина Міщенко
Перекладачка з німецької, авторка, співзасновниця видавництва «Медуза»

Катерина Міщенко. Фото Євгенії Бєлоресець із сайту levhrytsyuk.blogspot.com
Катерина Міщенко. Фото Євгенії Бєлоресець із сайту levhrytsyuk.blogspot.com

Я би пропонувала подумати про нон-фікшн і про сучасну гуманітарію. На мій погляд, перекладні проекти варто планувати цілими блоками, серіями – щоб мати змогу зрозуміти напрям думки певної сфери знання, а не просто ознайомитися з окремими іменами авторів. Якщо ж говорити про авторів, то я виділила би Вінфріда Зебальда, Карла Шльогеля – письмо про пам’ять, досвід вигнанців, прочитання історії через міську картографію цікаві не лише в жанровому плані, але й допомагають осмислити сучасний досвід України. В плані гуманітарії мене би цікавили переклади з медійної філософії, візуальної антропології, естетичної теорії – це такі собі німецькі царини, тобто специфічні для німецької академії.

Альона Кухар

Народилася в Чернігові, закінчила філософський факультет МДУ ім. Ломоносова, працювала в ЗМІ у Москві. Після анексії Криму повернулася до України, працювала заступницею головного редактора Tyzhden.ua, у 2017 році - культурний оглядач Tyzhden.ua. З жовтня 2017 року - очільниця відділу міжнародних відносин Українського інституту книги