Сергій Осока: «Пам’ять – дуже змінна річ»

Мало сказати, що прозовий дебют поета Сергія Осоки «Нічні купанні в серпні» привернув до себе увагу читачів і критиків. Збірка впевнено увійшла в шорт-ліст «ЛітАкценту», а серед численних оглядів із підсумками літературного 2016-го року не було жодного, де автора не назвали б одним із найцікавіших та найперспективніших. «ЛА» поговорив із Сергієм Осокою про тексти, натхнення та автобіографічність, про невтіленість щастя, минуле, пам’ять… і навіть про котів.

– Розкажіть, будь ласка, про те, як писалися тексти збірки, як вона сформувалася?
– Я почав писати прозу раптово й дуже несподівано, передусім – для себе. Вирішив спробувати – і написав «Баладу про квашені помідори». Десь дві години тарабанив по клавіатурі, хапався за голову, запалював і гасив цигарки, сьорбав каву, згадував. Написавши, одразу запостив на gak.com.ua. Тоді це був один із найпопулярніших ресурсів. Я не дуже сподівався на реакцію взагалі. Нічого доброго не чекав. Але відгуки посипалися один за одним. Читачі писали здебільшого захоплено – сподобалося, прекрасно, плакала, сміявся тощо. У мене вже на той час був деякий імунітет до рясних похвал, однак усім приємно слухати про себе приємні речі, хоч би що хто казав. Найбільше мені сподобалися відгуки в дусі «мені зрезонувало», «наче там побував», «ніби бачив своїми очима», «дуже кінематографічно» тощо. Я сам оцінюю тексти за цією шкалою – твір або бере тебе, або не бере. Або переносить усередину себе, або ні…

Далі все було легко. Я написав наступний твір – мене знову похвалили. І – пішло. Це вже навіть не кажучи про те задоволення, яке я отримував сам у процесі написання – переживання тексту завжди дає мені набагато більше насолоди, ніж переживання читацьких вражень.

Я не дуже сподівався спершу, що видам прозу. Але у «Видавництві Старого Лева» запропонували – і я був дуже радий. Ще рік намагався щось відредагувати, але вдавалося, чесно кажучи, не дуже. Я не вмію переживати той самий текст двічі. Тому більшість оповідань у книжці – майже мною не редаговані.

– Чим був для вас перехід від поетичного до прозового тексту, якими літературними відкриттями супроводжувався?
– Я не відчув якогось переходу. І літературних відкриттів не пригадаю. От хіба що скажу, що я пишу прозу так само, як і вірші – сліпо йду за натхненням. Якщо немає натхнення, жодного рядка написати не зможу. Пробував себе змусити, пробував писати за планом, задумом – не виходить. Починаючи писати, я ніколи не знаю, чим усе закінчиться.

У мене були спроби писати в інших жанрах – починав писати кілька повістей. Зазнав повного фіаско. Мені швидко набридає. Тепер знаю, що мій творчий час – від однієї до трьох годин. Якщо не встиг – усе пропало. Жодного разу мені не вдалося змусити себе повернутися – удруге емоції видаються фальшивими, діалоги неприродними, сюжет – штучно сконструйованим.

– У ваших текстах одним із головних інтонаційних мотивів є мотив невтілення, нереалізованості. Це невтілене щастя стає перепусткою ліричного героя у світ рефлексії: коли умовний Рай віддаляється від нього, стає аж так боляче, що відкривається щось інше. Виходить такий собі психологізм: ніби герой свідомо зупиняється на межі щастя, щоб стати автором, почати говорити про героя. Чи можна назвати «Нічні купання в серпні» історією про народження автора?
– Ні, нічого свідомого. Хто ж має силу зупинитися на межі щастя, навіть для того, щоб стати автором? Я цього не робив би. Невтілене щастя або недопите щастя – воно ж найщасливіше. Щастя – це завжди ретроспектива. Часова дистанція кристалізує, вияскравлює, навіть осяює.

Світ тримається на почутті вини, на спогадах про минуле, на почутті жалю за тим, чого не повернути. Мій – точно. Мене запитують часто, чому я не пишу про теперішнє життя, чому тільки спогади? Мабуть, тому, що я не люблю своє теперішнє так, як люблю минуле. Хтозна, мабуть у кожної людини є головні й неголовні періоди життя, є час брати й віддавати, час наповнення і спустошення. От я найбільше вражень набрав тоді, зараз уже мало що дивує, мало що захоплює. А тоді кожна мить ніби відлунювала емоцією. Я не знаю, куди це поділося й чому, але більше я так не відчуваю. Життя вже не дає такої гостроти, такої еротики в кожному кадрі. Автор народжується тоді, коли вмирає герой? Згрубша – так.

– Ще один із найсильніших мотивів збірки – забуття, втрачання через забуття. Чи існує для вас певна залежність між втратою пам’яті та від’їздом із села, і чи є переїзд до міста неминучою екзистенційною зрадою, переходом «на інший бік»?
– Я для себе не вважаю це зрадою. Чомусь читачі й критики часто схильні надто вже ототожнювати героя з автором, не бачити між ними відмінності. Мої тексти значною мірою автобіографічні, але ж не на всі сто відсотків! А декому важко припустити, що якісь моменти в текстах просто мною вигадані, або це історії знайомих чи сусідів. Усім хочеться, щоб це була моя автобіографія – з регулярними трагедіями й серією смертей. А все насправді куди менш драматично. Кути не такі гострі. Світло не таке яскраве. Барви не такі рясні. Просто це погляд із відстані. Усі ідеалізують своїх мертвих – тією чи іншою мірою. І пам’ять – це дуже змінна річ.

Але критика часто, на жаль, налаштовує на інший погляд, згущує барви, а часом і вдається до надто широких узагальнень там, де можна говорити тільки про поодинокий випадок. Я би зараз хотів уникнути таких понять, як вердикт, зрада, втрачання, забуття. Ще часто мені говорять – терапія. Дехто майже ставить діагноз, геть забувши, що відмінність між автором і героєм усе-таки існує. І краще обійдемося без античних трагедій. Усе значно простіше.

– А все ж, якщо дозволите, якими є ваші персональні стосунки із тим місцем, де ви росли і яке залишили? Чи це стосунки втечі, чи примирення? Чи стоїть десь у хліві ваш власний дитячий велосипед?
– Втечі як такої не було. У хліві стоїть велосипед. У хаті – касетний магнітофон. У погрібнику валяються якісь вудки й підсаки. З усім цим у мене теплі ностальгійні стосунки. Моя печаль – майже без гіркоти. Я часто приїжджаю туди відпочити. Не виключаю можливості, що колись повернуся туди жити. Уже на старості, мабуть.

Щодо примирення, то теж ні. Аби миритися, треба спершу сваритися, чи то відторгнути, відринути, відмовитися, аби потім повертати. Зі мною цього не сталося – на моє щастя. Тому ці стосунки – це стосунки минулого, у яке можна часом повертатися, але не можна повністю повернутися. Я добре це усвідомлюю.

– Мова ваших прозових текстів – вона «з села» чи «з поезії»?
– Мова – і з села, і з поезії. Мені часто закидають, що в текстах багато суржику. А декому це навпаки подобається. Я не знаю, добре це чи погано. Просто намагаюся максимально наблизити мову героїв до мови їхніх реальних прототипів. Вважаю, що в цьому плані краще не прикрашати, а залишити так як є.

– Що ви відчуваєте, коли чуєте про себе: дебютант?
– Нічого. У мене це не викликає жодних емоцій.

– Що ви любите читати? Якби можна було розвернути читача за плечі і сказати: ось, дивись, це варто прочитати, ось на ці теми звернути увагу, – що це було би?
Днями говорив зі знайомою на фейсбуці. Сказав їй, що я так багато дивився й читав у молодому віці, що зараз мені здається, ніби вже все прочитав і побачив. Думаю, що не варто нікого розвертати за плечі й радити щось, тим паче – такого от загального абстрактного читача, про якого нічого не знаєш. Я сам дуже насторожено сприймаю поради щось подивитись і почитати – для мене це певною мірою акт поневолення.

Добрим знайомим я можу порадити, особливо коли вип’ю якого алкоголю. Я тоді стаю емоційний і мені хочеться показати всім силу мистецтва. Наступного ранку часто жалкую про сказане… Та й, знаєте, досвід показує, що найчастіше радити комусь щось – це гукати в колодязь, який не відлунює. Винятки трапляються, вони поодинокі, і тому радують.

– Чому «Осока»?
– Ніколи не любив власного прізвища. Захотів псевдо. Їхали з батьками в машині, перебирали варіанти. Мама запропонувала – Осока. Мені сподобалась алітерація – Сергій Осока. Так і почалося.

– У вас є зараз свій «розкоханий Мицик» (Мицик – кіт, герой однієї з новел «Нічних купань…» – Ред.)?
– У мене троє котів, які ходять у мене по голові й тягають із тарілок усе, що схочуть. Коти – це задоволення, але тепер я розумію, що троє – це таки забагато для міської двокімнатної квартири. Знайомі радять подарувати комусь одного котика, але – як? Я ж їх сам завів, вони мене про це не просили. А тепер віддати? Оце я вважаю зрадою.

Розмовляла Олена Кухар