Культурологічна література в Україні нині як кримський інжир – по-перше, майже ніколи не кримський, по-друге, велика рідкість. Книга Олександра Михеда «Бачити, щоб бути побаченим: реаліті-шоу, реаліті-роман та революція онлайн» – це той унікальний випадок, коли інжир, який смакує досить схожий на кримський, залежно від того, наскільки прискіпливим поціновувачем ви є.
Олександр Михед утвердився в інтелектуальних колах як серйозний український письменник, літературний критик та надзвичайно успішний менеджер культурних проектів. «Бачити, щоб бути побаченим» – це втілення багаторічної роботи Михеда як культуролога, багатогранного універсального гуманітарія.
Для людини, яка просто любить інжир, варто зазначити, що автор абсолютно серйозно поставився до того, щоб текст було не боляче і навіть приємно сприймати мінімально підготованому читачу. Цьому також неабияк сприяє дизайн і верстка, які варто завдячувати видавництву AtrHuss та персонально Ларі Яковенко: єдиного класичного списку літератури в кінці книжки немає, до прикладу – усі посилання ненав’язливо присутні власне на сторінках.
«Бачити, щоб бути побаченим» – це спроба говорити про реаліті та реальність у глобальному контексті. У досить широкому глобальному контексті на сторінках цієї книги зображений феномен реаліті-шоу, з аналізу якого автор і розпочинає. В західних наукових колах розмови про реаліті-шоу не є новиною, проте для української гуманітаристики – це той велосипед, який необхідно винаходити наново. І Михеду це вдається, зокрема вдається до глобального контексту додати специфіку пострадянських країн. На прикладах «Великого брата», «Останнього героя», «Битви екстрасенсів» та «Холостяка» йому досить наочно вдається показати те, як сконструйована псевдореальність, вона ж реаліті цих шоу, впливає на повсякденну поведінку (реальність).
Десь приблизно в момент переходу від історії і прикладів до теоретичної моделі стосунків реаліті з реальністю в досвідченого поціновувача саме кримського інжиру можуть з’явитися певні питання до концепції Михеда. По-перше, автор не визначає чітко те, що називає реальністю: чи то манеру поведінки людини без впливу телебачення, чи, можливо, те, що людина відчуває як свою натуральну поведінку тощо. Все стає ще підозрілішим, коли це слово «реальність» починає використовуватись у значенні «дійсності» у розділі про стрім.
По-друге, у тексті майже відсутнє слово «влада», без якого розмова про репрезентацію, дисциплінарний простір та вплив реаліті-шоу на культуру видається недовершеною. Навіть саме словосполучення «великий брат» асоціюється з владним дискурсом. У всьому іншому інжир на етапі реаліті-шоу смакує досить гармонійно з посиланнями на Андреєвіца, Бентама і Фуко, а ідея, що реаліті-шоу прищепили сучасній людині жагу до слави, любов до вуар’єризму, потяг до «справжньості» та сприйняття свого існування як реаліті, обґрунтовується досить логічно.
Ця ідея вервечкою переходить у другу частину книги, яка є літературознавчим нарисом, за словами автора, повністю переписаним відредагованим найважливішим розділом із його дисертації – розділом про реаліті-роман. Реаліті-роман – авторський термін Олександра Михеда, що позначає тенденцію в сучасній літературі, пов’язану з художнім методом аналогічним монтуванню реаліті-шоу. Особливо смачним ця частина інжиру може здатися поціновувачам творчості Фредеріка Беґбеде, адже саме його «Романтичного егоїста» Михед визначає як єдиний чистий реаліті-роман.
Остання третина тексту присвячена стріму, як явищу, що, не зважаючи на свою суперечливість, незворотньо змінило журналістику. Це рефлексія автора, що базується на інтерв’ю зі стрімерами часів Майдану. Навіть у цій завершальний частині книги ми не отримуємо відповідей на питання «що таке реальність?». Майже всі інтерв’юери, що говорять про свій досвід часів Революції гідності наголошують на особливому стані стрімера. Михед підкреслює популярність таких журналістів та їхніх матеріалів, акцентуючи на кількості переглядів і фоловерів. Однак через цю призму популярності Ustream як каналу, що транслює чесний образ дійсності у найкращих традиціях реаліті-шоу, можна побачити щось більше, можливо, саме натяк на владу медіа (у розумінні транслятора і посередника).
Загалом, після прочитання «Бачити, щоб бути побаченим» лишається правильний післясмак недомовленості, що можна сприймати за ознаку хорошого сучасного культурологічного тексту, який не дає конкретних відповідей, а допомагає правильно ставити запитання. Ця книга має неабиякий потенціал (як і вирощування інжиру в Україні), потенціал стати стартовим майданчиком для обговорення репрезентації реальності в медіа, впливу медійного образу реальності на уявлення суспільства про реальність або ж поштовхом до подальших досліджень впливу реаліті-шоу на літературу.
