На перший погляд, фраза «науково-популярна література» містить у собі непереборний антагонізм і закликає розібратися нарешті: наукова чи популярна. Бо ж наука – справа небагатьох, тобто заняття немасове (читай «непопулярне»). Тож як може бути популярною розповідь про непопулярне заняття? Із відчуттям «наука – непопулярне» ми прожили років 15 нашої незалежності, міцно тримаючись за атлас «Мир и человек», на якому зображено двох дітей із очима-ґудзиками (як у «Кораліні» Ніла Геймана), що тримають неприродно видовжену планету Земля.
Проте у 2000-х езотеричних видань і махаонівських енциклопедій читачеві виявилося замало, тож у гру вступили перекладачі та українські видавці. І раптом виявилося, що читати про Ілона Маска цікавіше, ніж про «Життя і ловлю прісноводних риб» (видання з такою назвою було напрочуд популярним у часи радянського практично орієнтованого научпопу). Нині в перекладі науково-популярної літератури видавці дотримуються спільної стратегії: видати, почекати, чи пройде апробацію певний автор, потім видати його наступну книжку. Тож маємо повільне, але впевнене розкручування клубка з тих авторів, яким пощастило сподобатися читачам, і швидке забування менш успішних. Причому визначальним є не важливість певної теми, адже ми запізнюємося років на сім – мінімум – а стилістична вправність автора й перекладача.
До вправних точно належить американський фізик японського походження Мічіо Кайку. Його легкий, жвавий стиль, непогано переданий у перекладі, затягує читача у вир історій. У «Фізиці майбутнього» Кайку не лише робить сміливий прогноз на сто років наперед, еру процвітання й панування нових технологій, а й розповідає, як побудувати прискорювач часток у гаражі, переказує всі сезони свого улюбленого серіалу «Зоряний шлях» і пояснює невизначеність Гейзенберга на прикладі власного дивану. Твори Кайку – щось середнє між казкою, щоденником, низкою інтерв’ю і збіркою добре структурованих есе, які американські студенти пишуть, аби отримати черговий грант. Кайку отримав усі можливі гранти в університеті, і це одразу помітно. Автор «Фізики майбутнього» – не просто вчений, він насамперед популяризатор науки, ось чому Кайку принципово уникає будь-яких формул і складних абстракцій. Покоління, що виросло на задачнику Сканаві, це точно оцінить. Українською наразі маємо «Фізику майбутнього», «Гіперпростір: Наукова одіссея крізь паралельні світи» і «Візії: Як наука змінить XXI сторіччя». Проте невдовзі мають з’явитися «Фізика неможливого» і трохи менш популярне «Майбутнє розуму». У всіх цих книжках Кайку обіцяє нам прекрасне життя – без важких хвороб, економічних криз і виснажливої праці. Життя, де наш мозок працює на повну, а будинок може стати непоганим співрозмовником. І ми хочемо вірити Кайку, наче Волту Діснею нашого часу.
Крім історій із вуст учених, на кшталт творів Кайку чи видання «Новий цифровий світ» керівника наукового центру Google Ideas Джареда Коена, популярними є біографії відомих винахідників, лауреатів нобелівських премій та розробників комп’ютерних систем. Докази цього – численні життєписи Джобса, Цукерберга і Гейтса. У 2015-му видавництво ТАО заповнило лакуну, випустивши величезний том про Ілона Маска, директора компаній «Тесла» і «Space-X». Ілон Маск – це Залізна Людина у реальності: філантроп, плейбой, мільйонер, інженер-винахідник. Останнє – найважливіше. Компанія «Space-X» для сучасної людини, що цікавиться наукою, – це як «Форд-Т» для героїв роману Гакслі «О дивний новий світ». Нове божество, те, без чого годі уявити експедиції на Марс, сучасні ракетні модулі й космічний туризм. Тож цілком можливо, що якби Гакслі жив на сімдесят років пізніше, герої його антиутопії промовляли б не «Господь наш Форд», а «Господь наш Маск». Біографія Ешлі Венса приваблює тим, що Маск тут постає не так у ролі Леонардо да Вінчі своєї епохи, а як людина, від якої можна почути радісну фразу «Дивовижно, як багато речей ти можеш підірвати!» До того ж чимало уваги приділено безпосередньо науковому та інженерному доробку компаній, які очолює Маск. Венс, як і решта авторів біографій, перекладних українською, пише в популярному нині модусі «розвінчування міфів»: Маск хороший вчений та організатор, але поганий батько, самозакоханий шеф і часто неприємний співрозмовник. Проте, звичайно, такі «викриття» – це лише побудова нових міфів, покликаних показати читачеві Маска як різносторонню людину із купою недоліків. А ми, як відомо, любимо у своїх кумирах все людське.
У дусі «нестерпні, але харизматичні генії, яких ми любимо» видано решту перекладених біографій учених та винахідників. Чи можна це вважати “наукпопом” у класичному сенсі цього слова? Так, але це “наукпоп” із присмаком сімейної драми: те, скільки годин на тиждень Ілон Маск готовий приділити сім’ї (спойлер: вісім) не менш важливо за те, як у «Space-X» будували ракету Falcon Heavy.
Крім біографій і оповідей вчених та про вчених, у нас перекладають книжки, які пройшли перевірку низкою премій та рейтингів. Проте зазвичай пройшли ще у 90-х. Ось чому переклад чудової праці «Зброя, мікроби і харч: Витоки нерівностей між народами» еволюційного біолога Джареда Даймонда (Пулітцерівська премія 1998-го) у нас світ побачив лише у 2009-му. Тож Даймондівський «Колапс: Як суспільства обирають між виживанням і загибеллю» (2005) нам чекати ще років 5. Схожу ситуацію маємо із книжками Річарда Докінза, чиї «Егоїстичний ген» «Розширений фенотип» і «Бог як ілюзія» шукають свого українського перекладача вже 10 і більше років, тоді як російські переклади цих видань і далі є єдиним можливим вибором для читача, що не знає мови оригіналу. Шанувальникам Гокінга пощастило більше: його «Коротку історію часу» два роки тому (оригінал вийшов у 1988-му) не лише переклали українською, а й виклали у мережі. А згодом ВСЛ ще й надрукувало книжку для дітей Люсі та Стівена Гокінгів «Джордж і ключ від Всесвіту».
Якщо перекладені книжки з еволюційної біології оповідають про минуле і лише почасти – майбутнє, як-от давно очікувана українською праця «Майбутнє розуму» Кайку, то технофіли, на кшталт американського футуролога Джона Несбітта, випускають цілі серії про роботів і трансгуманізм. Чи може машина мати почуття, які мрії андроїдів, як спілкуватися з вашим розумним будинком – про все це можна прочитати поки лише в оригіналі у серії футурологічних прогнозів Джона Несбітта, Джея Форрестера і Роберта Шапіро. Цю концепцію можна умовно назвати «технологічним проповідництвом», адже йдеться не тільки про передбачення майбутнього, а й про моральні аспекти надшвидкої технічної еволюції.
Ще одна стратегія видання “наукпопу”, якою не гребують у нас, – це перевидати все популярне і цікаве з минулого. Ось чому КМ-Букс, публікуючи «Цікаву фізику» Якова Перельмана, що була популярною вже століття тому, вбиває одразу двох зайців: грає на ностальгії тих, у кого Перельман стояв на полиці у 70-х, і видає перевірений часом продукт, який точно куплять. Звичайно, це працюватиме лише частково: адже, на відміну від літератури, де здобутки минулого акумулюються, у точних науках нові теорії якщо не перекреслюють, то принаймні змінюють погляд на попередні уявлення про реальність. Тож уявити успішне “наукпоп”-видання про світ, де Ейнштейн поки не написав жодної статті, а Гокінг навіть не народився, досить складно.
Наука нарешті стала модною. Про теорії Кіпа Торна ми дізнаємося із «Інтерстеллар», а про новини NASA – з нових випусків мультисеріалу «The Simpsons». Український читач до “наукпопу” готовий, про що свідчить шалена популярність тих видань, що все ж доходять до нашого книжкового ринку. Нині нам цікаво все: від оповідей про нейрохірургію від Генрі Марша до історії з вуст Волтера Айзенксона про те, де було зібрано перший комп’ютер Apple. І хоча наша цікавість поки на рівні не «Science», а «Навколо світу» – із певною мірою таблоїдними оповідями, сміливими фантазіями і позитивними прогнозами – навіть цього в Україні бракує, тож лакуну заповнюють не завжди якісні російські переклади та езотерично-псевдонаукові видання. Український переклад “наукпопу” запізнюються років на 10-15, і коли у нас з’являється чергова книжка, можна бути певним: описані теорії вже спростували або суттєво доповнили. Тож ми, наче астрономи, що бачать у небі світло вже давно згаслих зірок, дивимося у минуле.
