Осінь щороку тішить книжковими новинками. Цікавість бібліофілів до того, що ось-ось має з’явитися на розкладках і полицях, підігріває і Львівський форум видавців. Зізнаюся – у мене в ці дні з’являється азарт: хочеться побільше побачити, погортати, прочитати… А потім і поділитися першими враженнями з іншими, що я зараз, власне, й спробую зробити.
Леонід Ушкалов. Чарівність енергії: Михайло Драгоманов
Професор Леонід Ушкалов устиг написати книжку «Чарівність енергії: Михайло Драгоманов» («Дух і літера», 2019); я ось щойно її прочитав – і щиро порадів, що така праця в нас нарешті з’явилася. Адже перед Драгомановим ми досі у великому, величезному боргу: спадщину цього видатного мислителя не зібрано й не видано; хіба що завдяки зусиллям Володимира Погребенника маємо останніми роками кілька томів його наукових праць і публіцистики. І це при тому, що, на думку Михайла Павлика, чи не найближчого соратника Драгоманова, більш-менш повний його доробок, можливо, умістився б у 60 (!) томів. А якщо ще зважити, що доробок той – різномовний!? І розкиданий у супер-раритетних виданнях кількох країн?
Проблема ще й у тому, що на особистість та ідеї МД у нас часто дивляться крізь призму Дмитра Донцова й вісниківців: мовляв, то Павлик вважав, що «драгоманізм – могуча культурна сила», а насправді (!) «драгоманівщина» з її соціалізмом стала серйозною причиною поразок під час національно-визвольних змагань 1917–1921 років… Ушкалов на цій темі майже не акцентує, проте один штрих таки подає, і то вельми важливий. Наприклад, він цитує Олександра Шульгина, який писав не лише від себе, а й від імені численних своїх ровесників: «самостійниками бути навчив нас якраз Драгоманов, а не Міхновський». Красномовне свідчення, хіба не так?
Отож, кажу, подивуймося науковій відвазі покійного Леоніда Ушкалова. Не знаю навіть, чи знайшовся б інший автор, який узявся б за подібне самозавдання – писати біографію Драгоманова. Ушкалов узявся – і результат вийшов блискучим.
Ранній – гадяцько-полтавсько-київський – період життя Драгоманова досить повно відбитий у спогадах його сестри Ольги (Олени Пчілки) та інших мемуаристів, у листах самого Михайла Петровича і його автобіографіях, – але річ у тім, що Ушкалов із його прагненням показати в книжці не чорно-біле, а барвисте життя свого героя, не обмежився суто біографічним мереживом. Раз у раз він робить «зупинки», щоб розібратися у принципових питаннях. Наприклад, яким було ставлення МД до Гоголя? І виходить, що МД був переконаний, що Гоголь завжди «сприймав світ як українська людина». Ця думка в Ушкалова не декларується, а обґрунтовується.
Або таке прецікаве питання, як ставлення Драгоманова до народу. Для багатьох його сучасників категорія народу була чимось сакральним. А МД повторював (це засвідчувала, зокрема, його донька Лідія): «Я демократ, але я не хочу знижуватися до рівня мого народу. Навпаки, я зі всіх сил буду працювати, щоб той народ підняти до себе»; «народи на ділі ще дуже дурні, дуже даються водити себе за ніс»… Ці останні його слова – хай навіть вони видадуться комусь надто самовпевненими – неможливо зараз читати без гіркої посмішки. Бо ж хіба не натворив із виборами наш «добрячий та плохий» народ ось уже зовсім нещодавно такого, що поставило під загрозу саму українську державність?! Така ми дивна нація: легковажна, безтурботна, «кривобока» (Захід – Схід – Південь), залюблена в ілюзії, казки, у свою «хату скраю»…
Серед інших «зупинок», що їх робить Ушкалов, – суперечлива особистість історика Строніна, полтавського гімназійного викладача МД. Біограф наголошує передусім на ідеях прогресу й свободи, що їх засвоював від Строніна МД, а водночас не пропускає і того факту, що в національному питанні цей неординарний учитель і вчений був російським централістом, та й годі…
Безліч важливих біографічних сюжетів стосуються 1860-х років, перебування МД у науковому відрядженні за кордоном (у 1870–1873 рр.). До Києва МД повертався з ідеєю європеїзму на грунті українському, – це й справді було архіважливим завданням для цілого покоління («я пристав до українства від європеїзму», – писав згодом МД). А в науковому сенсі для нього дуже суттєвим стало відкриття порівняльного методу, звідси – захоплення фольклористичними студіями, що вбирали в себе «безмежнеє поле» матеріалу з культур мало не всього світу.
Камінь спотикання для дослідників – те, що Ушкалов називає драгомановськими парадоксами. Парадокс – це, як відомо, суперечність. І в МД їх не бракувало. І спробуй розгадай, що він мав на увазі, коли писав про «щастя переможених народів» чи про «плебейську націю» (українців)? Або: як дати раду з теорією чотирьох літератур? Або: Шевченко, українофіли і соціалізм – чи не забагато у відомій праці МД з такою назвою доктринерства? Не менш дискусійна річ – позиціонування МД себе як космополіта… Усі ці питання – міцний горішок і для Ушкалова. Його пошуки відповідей на них багато що прояснюють, хоча автор, зрозуміла річ, аж ніяк не претендує на істину в останній інстанції. Він просто розмірковує…
Після повернення з-за кордону – знову Київ. Історії з виданням «Історичних пісень українського народу», з ІІІ Археологічним з’їздом та Південно-Західним відділом Російського географічного товариства, з нападками «істинно руських» (Юзефович і братія!), зі звільненням МД з університету, із його закордонною місією…
І ось тут починається найкарколомніший період у житті МД – женевський. Чого варта тільки заплутана історія з газетою «Вольное слово» (поч. 1880-х), яку очолив МД; із його стосунками із російськими радикалами-терористами й загалом ставленням до політичного терору як такого… Я не маю змоги писати зараз розлогу рецензію, це лише дуже побіжні нотатки, – отож настійно рекомендую: прочитайте уважно про всі ці життєві сюжети в книзі Ушкалова. Не пожалкуєте. МД відкриється перед вами багатьма новими гранями своєї унікальної особистості. І не лише, звісно, як діяч, а і як учений (див., зокрема, розповідь про його подвижницьку співпрацю з географом Реклю над грандіозним проектом, у рамках якого МД відкривав Європі й світові Україну). А також не пропустіть два висновки МД, які знадобляться і в нинішніх наших дискусіях стосовно української самоідентичності: 1. Про «Київську Русь, що потім стала Україною»; 2. Про те, що Україна аж до ХУІІІ ст. була «органічною частиною культурної Європи», тож тепер (!) потрібно в ту культурну Європу» повертатися…
Пишучи про женевські часи в житті Драгоманова, Ушкалов скористався дуже раритетним матеріалом, і не дивуймося, що він щедро цитує різні джерела, власне – вишиковує його, подає «колажі», зокрема – епістолярні. Бо ж хто б то іще, крім нього, до тих джерел докопався? Як наслідок – часто чуємо голос самого МД, його сповідь у листах до друзів, рідних…
І ця сповідь стає все драматичнішою, особливо в своїй болгарській частині. Кілька років життя МД в Болгарії – то вже і його драма, і його науковий подвиг, і сплеск сподівань, що бодай у Галичині вдасться пробудити нові сили для українського руху відродження… Чи не найгостріше відчула це Леся Українка, яка була поруч зі своїм духовним учителем до кінця…
Завершу ці свої скромні нотатки словами про те, що Леонід Ушкалов залишив нам видатну книгу. Не полінуймося прочитати її. Вона мала б заохотити до праці над спадком МД нових дослідників, змобілізувати їх, аби, зрештою, ми могли краще розібратися з власною багатющою, проте далеко не повно освоєною інтелектуальною історією.
Три наступні відгуки було опубліковано в газеті «День»:
Михайло Слабошпицький. З пам’яті дзеркала
Вийшов третій том спогадів Михайла Слабошпицького («З пам’яті дзеркала», «Ярославів Вал»). Пригадалося, що колись я напосідав на Михайла: напиши книжку про аборигенів Ірпінського будинку творчості! Проте він зробив мудріше: видав «на гора» ціле мемуарне трикнижжя, у якому є, звичайно, й Ірпінь, проте є й великий світ людей, що живе в міцній і щедрій пам’яті Слабошпицького. Оповідач із нього неперевершений. Він пише про тих, хто йому цікавий, кого по-людськи поважає і любить, проте при цьому аж ніяк не грішить агіографією чи «іконописом». Навпаки: залюбки показує людину в її складності, суперечливості, часом із якимись чудернацькими рисами.
Третій том відкривається розповіддю про співака Івана Козловського і його рідну Мар’янівку на Київщині. Склалося так, що в Мар’янівку ми заїздили разом із Михайлом. Роздивлялися музейну експозицію, заходили до місцевої музичної школи, гуляли парком, багато розмовляли… Тож тепер я мовби проходив старим маршрутом удруге, зауважуючи попутно, що розповідати про Козловського авторові допомагали мемуари самого співака та його доньки. А вибудовувати композицію, сюжетну інтригу, драматургію оповіді Михайло Слабошпицький просто майстер, нічого не скажеш!
Велике враження справляють есеї про перекладача Бориса Тена й історика Ярослава Дашкевича. Які це могутні особистості! І як драматично переплелися їхні долі з долею українського ХХ століття! Звісно, і Тен, і Дашкевич заслуговують на те, щоб про них було написано біографічні книги. Тільки ж жанр біографії у нас іще не культивується як належало б. Я ось думаю: хто міг би написати книгу про Бориса Тена – документальну, без белетристики? Може, його земляк Володимир Даниленко?
Читаючи Слабошпицького, я з подивом відкрив для себе Анатолія Лупиноса. Теж непересічна особистість. Михайло часом – за певною асоціацією – порівнює його з Че Геварою, проте кубинський архі-революціонер блякне поруч із українським комбатантом. І це свідомий акцент мемуариста, який добре знав Лупиноса та багато з ним спілкувався. Мимоволі подумалося: а якби не Слабошпицький? Хто наблизив би до нас образ цієї загадкової для багатьох людини?
Яскраво представлено в книзі «З пом’яті дзеркала» родину Кисельових – письменника Володимира Леонтійовича і його синів Леоніда та Сергія. Їхнє київське помешкання у 1960-і роки було своєрідним літературним «салоном», тож тепер читач має змогу побувати в цьому «салоні», почути господаря (вельми оригінального чоловіка!) і його численних гостей, тонше відчути трагічну історію юного генія Льоні Кисельова…
Нагадаю, що Михайло Слабошпицький – один із найерудованіших наших літературних критиків, і це відчувається повсякчас. Особливо ж в есеях, присвячених Володимиру Забаштанському, Борисові Нечерді, Володимиру Затуливітру, Олесю Ульяненку… Думаю, завдяки аргументам Слабошпицького в очах читачів його спогадів помітно виростуть масштаби творчого «Я» Ульяненка: цього письменника, чия літературна спадщина потребує доброго 10-томника, нам належить іще відкривати й відкривати…
Мемуари Михайла Слабошпицького добре розходяться, на них є попит. На їхніх презентаціях – аншлаги. Це добрий знак: читачам і справді хочеться побільше дізнатися такого, чого вони не вичитають в історіях літератури.
День вдячності
Порадував ошатний том «День вдячності» (ТОВ «Українська прес-група»). Дизайн – супер! Тримаєш книгу в руках – і маєш відчуття, що то якийсь старовинний домашній альбом ХVІІ століття із аристократичної родини (на це натякають козацький скоропис на обкладинці, вензелі, кольорова гама). Ідея книги читачам «Дня» відома давно: вустами своїх авторів вона має розповісти про симпатиків України. Натхненник проекту, головний редактор газети Лариса Івшина у слові до читачів, як завжди, точно розставила необхідні акценти, прокладаючи місточки між «колись» і «тепер», терпляче пояснюючи, що робота над самими собою – архіважлива річ для нас, українців. Треба змінюватися, позбуватися свого задавненого малоросійства, активніше контактувати зі світом, зокрема – з тими, хто нам симпатизує, допомагає…
У книзі вміщено чимало наукових розвідок історика Юрія Терещенка про далекі, ба – екзотичні й назагал малознані часи. Про них теж треба складати уявлення на рівні масової свідомості. Сподіваюся, читачі не пропустять також цікавий сюжет про Кромвеля і Хмельницького: порівняння англійської та української революцій дає змогу Терещенку, крім усього, прояснити ситуацію в Європі, що склалася в середині ХVІІ ст. (до речі, деякі фрагменти текстів історика в книзі дублюються – зокрема, про Кромвеля і Хмельницького, а також про Наполеона й Україну).
У книзі «День вдячності» переважає історична есеїстика, і я особисто вітаю такий підхід. Петро Кралюк, Ігор Сюндюков, Сергій Грабовський, Олександра Кльосова, Марія Чадюк, Борис Соколов, Юрій Шаповал, Леся Бондарук, Микола Жулинський, Володимир Бойко, Сергій Кот, Микола Сірук – це саме ті автори, які добре відчувають свою читацьку аудиторію, вміють захопити її. Коло їхніх героїв вельми й вельми широке: від Боплана й Енгеля – до наших сучасників Сахарова, Гедройця, Мейса, Новодворської, Маккейна, патріарха Варфоломія…
Надзвичайно сильне враження справляє історія британського журналіста Ланселота Лоутона (її виклав Сергій Кот): аналіз «українського питання», оприлюднений Лоутоном ще в другій половині 1930-х років, бездоганний: бери – й озвучуй із будь-яких міжнародних трибун. Кот це добре розуміє, тому й цитує Лоутона максимально щедро, наче намагаючись достукатися не тільки до «посполитих» читачів, а й до спічрайтерів наших високопосадовців.
Цілковитий ексклюзив – згадки Євгена Марчука про Маргарет Тетчер і записи розмов Миколи Жулинського з Омеляном Пріцаком «під диктофон». Це живі свідчення самовидців, учасників недавніх подій.
Книга «День вдячності» відкрита в перспективу, вона не претендує на те, що заявлена тема вичерпана. Це стиль «Дня»: його головний редактор і автори «провокують», підказують шлях. А далі ви вже самі думайте… Думайте!
Андрій Любка. У пошуках варварів
Книжку Андрія Любки «У пошуках варварів» («Меридіан Черновіц») я також «проковтнув» не зогледівшись. Це книжка-мандрівка. Жанр мені особисто близький, тільки я вештаюся (вештався) переважно українською глибинкою, Андрія ж тягне на любі йому Балкани. За освітою він балканіст, і я це відчуваю, бачу, втішаюся, коли він розплутує історичні головоломки, пояснює тріщини між країнами й етносами, коментує національні міфи, стереотипи, коли розповідає про знакові місця…
Назва книги, як ви розумієте, іронічна, бо ж протягом віків хто тільки не побував у ролі «варварів»! Андрій Любка й для себе, українця, готовий час од часу приміряти цю роль/маску. Щоправда, приміряти не без лукавства: він достатньо самокритичний, щоб реально бачити свою Україну в сучасному європейському просторі й оцінити, як багато перешкод нам іще належить здолати.
Розповідь Любки про його Балкани – вільна, легка, цікава, часом іронічна. Читаєш – і мовби дивишся фільм на якомусь travel-каналі. Дізнаєшся чимало нового для себе. Разом із автором переймаєшся відчуттям руху, дороги, вітру, азарту життя. Бачиш його очима довкілля – і так само, як і він, починаєш захоплюватися, розчаровуватися, фантазувати (скажімо, на тему Овідія і його заслання, яке чи було, чи й не було, – є така версія в Андрія Любки)…
Спочатку я пожалкував, що в книзі зовсім немає візуальної інформації. А потім збагнув, що її можна сприймати як запрошення до подорожі, хоч би й віртуальної. Я так і зробив: перегорнувши останню сторінку, яких тільки місцин на благословенних Балканах не «відвідав»! І навіть «чарівнющий» македонський фільм «Перед дощем» із монастирем Трескавец устиг переглянути…
Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.
