Коли українці вперше знайомляться із поляками, вони нерідко можуть почути дивне на перший погляд окреслення: «ви, люди зі Сходу…», «такий гарний східний акцент…» Дивний, вочевидь тому, що у нас так говорять лише щодо «внутрішньої» частини України, а «східний акцент» асоціюється з чимось кавказьким чи середньоазійським. Тим часом для поляків саме ми, а ще й укупі з білорусами і росіянами і є тими «зі Сходу»; раніше ще вживався синонім до цього вислову – «рускє», але після кількох Майданів українці ментально дещо відділилися від решти «рускіх», хоч позостали в тому «Сході». Польський письменник Анджей Стасюк, знаний своїм землякам із оспівування «розпердухи» (Центрально)-Східної Європи, варшав’як, що перебрався жити у невеличке після депортації лемків село Воловець у Нижніх Бескидах, своїм романом «Схід» вирішив пояснити, чому для нього це важливо. Чим «кращий/сильніший/глибший» Схід від ситого і вичищеного Заходу.
І хоч для того щоб це пояснити, Стасюк робить кілька реально потужних, емоційно насичених і фізично важких ривків-подорожей на Сибір (околиці Іркутська, Братська, кордон із Китаєм), до самого Китаю (провінція Внутрішня Монголія) та властиво Монголії і їхніх західних сусідів Казахстану і Киргизстану. Він також показує полякам рештки Сходу в Польщі, власне Лемківщину, її потуги тривання у останніх хыжах, які «мов перекинуті кістяки кораблів, вздовж бортів яких тягнуться світлі лінії глиняного розчину, яким скріплені смерекові балки, просочені чорним окозеритом». Він чорним по білому каже, особливо тим, котрі воліли би це все за пам’яті вимазати: Русь була тут присутня, від Сяну та Бугу аж по Шляхтову (найзахідніше село лемків, відрізане від основного масиву). Любов до лемків це взагалі щось таке, що зі Стасюком зріднилося: у певних моментах роману треба просто дуже добре знати історію (в тому числі її польське бачення), щоб зрозуміти, що йдеться саме про них, нібито їхнє балканське (волоське) походження, про акцію «Вісла» («Ми не могли забрати ані псів, ані котів, ані курей…»)
Так само допомагає йому цей Схід у Польщі відгризти і унаявнити підляське походження його батьків, котрі рушили з-над Буга підкорювати робітничу Варшаву, але в пам’яті залишалися дитячі поїздки до родини в околиці Дорогичина (тут мені дивно, чому Прохасько як перекладач вживає польського звучання цього містечка, де коронувався Данило Галицький – «Дроґічин», при тому що решта закерзонських топонімів звучать українською). Його кресові предки-поляки, які жили на краю Заходу, і вже тут ось поруч на низинах Білорусі починався той страшний і безмежний Схід до Тихого океану, передали письменнику якийсь внутрішній підшкірний страх перед Сходом, але такий страх, який під’юджує таки спробувати пізнати, не дає спокою у такій хорошій, такій своїй Варшаві: сісти в літак і полетіти в той Сибір, в те Гобі; сісти в авто і порулити до витоків Сяну чи на високі кручі Дорогичина. Усе це має зв’язок: це Схід.
Ця підшкірна цікавість має ще одну причину: про Схід серед поляків прийнято було радше мовчати, ніж говорити. Говорили про такі речі, які могли викликати погорду, приміром образ радянських солдат з 1944-го запам’ятався сміховинним — мали про три «трофейні» годинники на руці, курей ловили і варили разом із пір’ям. Але ці «смішні» люди принесли комуну, і їх теж треба було боятися: «У селах із сірого дерева, в хатах під стріхами, серед піщаних городів чаївся страх перед диким, незліченним і захланним, яке насунеться, пограбує і пустить з димом». Тому вдома панувала «геополітична тиша». Вочевидь, це Стасюкові не дуже імпонувало, як і інші замовчування своїх співвітчизників. Приміром, його дуже дратує гра в мовчанку щодо зникнення євреїв під час Другої світової війни, вони вочевидь були складовою присутності Сходу у Польщі — попри те що фізично прийшли зі сторони заходу — їхній орієнталізм є незаперечним. Так ось, із безжалісністю витягає Стасюк факти, що б’ють по земляках: мовчазне «золотокопання» в місцях розсипів праху спалених євреїв біля Треблінки чи Белжця, мовчазне стирання тлущу з шиб вікон у кількакілометрових околицях концтаборів смерті: були «ті» й нема, нема про що говорити. «Прийшли на готове і потім ніколи вже не могли їм цього пробачити», – таврує Стасюк. До слова, цю ж тему підіймає вже у стосунку до українців Катя Петровська у романі «Мабуть Естер», – євреї Бабиного Яру також не надто були обласкані увагою титульної нації.
Найбільш драматичний для мене момент у «лікуванні» Стасюка поляків від їхньої зарозумілості східною маззю — у заочній дискусії з радіо «Марія», контрольованому ультрарадикальною течією польського римо-католицизму. Спершу іронія: «Дзвонять у Велику П’ятницю, коли мусять оплакувати жида з гіпсу, а мали би якогось порядного Бога, польського, з крові і кості, з нашого м’яса. Дзвонять від тієї ляської самотності. Від цієї покинутості. Із світової прірви.» І апогей, цілу сторінку передавати немає місця, але зрозумійте рівень напруги: «Господи, на Твоєму місці я розігнав би їх по цілім світі на тисячоліття, як народ Ізраїлю. І щойно тоді з’ясувалося б, чого вони варті. […] Якби вони не мали нічого. Не мали би для свого оправдання жодного росіянина, ні німця, ні єврея, ані того свого папи для поганського культу, лише пісок на сто кілометрів, тоді би було ясно, чи вони вірять, чи лиш роблять всенародний хосен. Піски і вічність. Так би я вчинив. У космос. І розтрощив би на їхніх очах Ченстохову, як Єрихон, як ятки єрусалимських голубарів. Щоби після того, як уже проженеш цей мій вибраний народ, до Тебе могли прийти незрячі і криві, щоби вони не мусили надсилати зі своїх сільських поштових відділень, позначених жовтим горном, термінові перекази з останнім грошем для розбійників у печерах ефіру».
Видихнули? Сподіваюся, Стасюка не відлучили від церкви за цей текст, а нас уже чекає захоплива мандрівка поміж забайкальською підчеревиною Сибіру, безпросвітною в плані екзистенції людської «цивілізації», сонячного, але тоталітарного Китаю, що зваблює російських «православних» шиком і блиском своїх «маленьких містечок» по півмільйона мешканців, – як не згадати постійні страхи перед експансією Піднебесної у Росії, і якщо повірити тому, що описує Стасюк, очікувати цього залишилося небагато. Кордон поміж РФ і Китаєм, мов дірява тканина мішка, котрий коли його опустити у воду, відразу нею наповниться. У цьому описі не бракує також знаної нам пихи росіян, які у розмові з «полячком» нахваляються своїми горами, тайгою і землею, сидячи — на тверезе око — у лайні. Але нам це все Лесь Подерв’янський давно пояснив у поемі «Павлік Морозов», тепер час для поляків.
Якщо Казахстан і Киргизстан – це східна щира гостинність і відкритість, то Монголія – це час на переосмислення і власне зустріч із вічністю Сходу. Для нашого автора саме Монголія — попри всі жарти про те, що це країна найбільш незалежна, бо від неї нічого в світі не залежить, є символом тисячолітньої історії. Він пише, що електро-вітряки у сусідній китайській Гобі псують її образ, а в Монголії можна зустріти кості тварин, що загинули багато років тому, вони є сторожами пустелі, а люди її слугами. Він описує обряд поховання, що не мінявся століттями, а дух хана Чингіза досі зі своїм народом. Єдиним непорозумінням, яке Стасюк вбачає, є намагання — не без допомоги північного сусіда — переселити монголів у міські будинки хрущовського типу, одні не сприймають інших і навспак.
****
«Схід» Анджея Стасюка корисний для українців із кількох причин. Це можливість зрозуміти нас самих там, де ми в принципі і є, в традиції східного християнства, довготривалої домінації Росії, посттоталітарності комунізму. Друге, це відкривання очей на східніший від нас Схід, котрий наразі нас у більшості своїй разить. Але якби поляки так дивилися на свій Схід, як ми, не було би чогось такого, як «польсько-українське поєднання». І наостанок, завдяки таким, як Стасюк, може, навчимося шанувати свою спадщину у Польщі і теж дивитися на певні історичні проблеми більш самокритично, ніж досі.
Історик, публіцист, медіаексперт. Спеціалізується на історії масових міграцій в ХХ ст. Член редакції «Українського журналу» (Прага). Зацікавлення — український автентичний фольклор
