Українські книгарні завжди чітко поділені на зони, наче континент – на часові пояси. І близькість літературної зони до входу символізує її популярність. Ось чому «Теплі історії» до каси з листівками завжди ближче, ніж філософія і, тим паче, переклади зарубіжної класики. Тож подорожі книгарнями варто починати з глибини. Від незмінних серій «Нобелівські лауреати» й «Антологія української поезії» до полиць із «плинною ідентичністю» – маслітом, новинками й рекомендованим. Це рух від канону до експериментів, якщо не авторських, то принаймні читацьких. Бо на нового автора чи нову полицю ще треба наважитися, як ми наважуємося спробувати незнайому страву. Цього разу цих спроб у мене було аж чотири – і всі з нових полиць.
Анна Яременко «Листи з екватора»
Серія «Теплі історії» просто приречена мати успіх: це література із чітко прописаним типом наративу, розрахована на власного виплеканого читача. Тих, кому вже соромно підписувати фото в соціальних мережах «п’ю каву і думаю про нього», але в кого слово «цинамон» викликає щемливе відчуття причетності до чогось великого й ніжного.
«Листи з екватора» найбільше нагадують таїтянські щоденники Гогена: ці дивні теплі люди, такі несхожі на нас, але милі й щирі в своїй простоті. Проте якщо зверхньо-замилуваний тон Гогена ще можна пояснити колоніальним оточенням і художньо-зображальним модусом письма постімпресіоніста, то читати у ХХІ столітті про гарних чистих дітей у яскравому святковому одязі, що прийшли до церкви, оберемки стиглих фруктів на гіллі й бога, який завжди поруч із своїми африканськими друзями, – щонайменше, дивно.
За структурою – це низка коротких нарисів. Про місіонерську подорож, про місцеві культи, що поєднуються з релігією, про тугу за звичною їжею та навіть справжнім Різдвом. Проте на тлі тривалої традиції подорожніх нотаток «Листи» блякнуть. Читач навряд чи знайде для себе щось нове, порівняно з пригодницькими романами ХІХ століття: ті самі ситуації, що мали бути смішними, ті самі великі темні очі місцевих жінок і ті самі невинні витівки дітлахів із коротким кучерявим волоссям.
«Листи з екватора» написано так, наче не було жодних постколоніальних студій і взагалі літератури й філософії ХХ століття. Ані «Орієнталізму» Едварда Саїда, ані «Пісні Соломона» Тоні Моррісон, вже не кажучи про «Білі зуби» Зеді Сміт. А була лише «Хатина дядька Тома», де темношкірі робітники – такі самі, як і ми, насамперед тому, що вірять у того самого бога. Чи мають вірити. І їх невимовно шкода, тож ми повинні їм допомогти. Бо це тягар білої людини.
Микола Рябчук «Каміння й Сізіф»
Нова збірка есеїв Миколи Рябчука – це множинний уявний діалог автора з філософами та письменники на теми, які хвилюють Рябчука: про Чубая, Гоголя і Шевченка, множинність історії, Ремарка, Сенеку й Авґустина, кінець козацької імперії і Юрія Луцького. Тобто про все на світі, і повірити, що ці теми якось можна об’єднати в одну книжку, досить складно. Бо вони – як борхівські тварини, які поділяються на належних імператорові, бальзамованих, приручених, поросят, русалок і ще багато кого.
Це діалог, у якому Рябчук і запитує, і відповідає, і пояснює, мимоволі або навмисне накидаючи авторам аналізованих книжок свою філософську систему, власні думки та уявлення про літературу. Думки цікаві й навіть із гумором, проте це ті самі ігри Рябчука, а не тих, чиї прізвища бачимо у змісті.
Автор грається із читачем у модусі «помітить-не помітить», називаючи есе про Юрія Луцького «Остання осінь патріарха», згадуючи поруч із аналізом книжки Камю «мислячу очеретину» Лишеги, зазначаючи, що «тексти – не ангели» в есеї про Володимира Цибулька, вперто називаючи Куліша «Паньком».
Бажаючи розширити читацьку аудиторію, пропонуючи розповідати про літературу у новинах та на сторінках популярних видань, сам Рябчук продовжує говорити лише до тих, хто і так усе це читав і знає. Бо для того, аби зрозуміти, чому автор докоряє Григорію/Джорджу Грабовичу, що той не згадує Марка Павлишина, треба читати обох. Для Рябчука «Каміння і Сізіф» – це спроба нарешті почати розмову з критиками, авторами, літературознавцями, подолавши хронічну фрагментованість нашого літературного процесу, де не лише критики воліють не чути інших, а й, як справедливо зазначає Рябчук, навіть літературні періодичні видання воліють уникати покликань на своїх «конкурентів». Проте це вкотре розмова із своїми про своїх – із тими, кому не треба пояснювати, що таке хронотоп, хто такий Богдан Рубчак і у чому полягає яусівська теорія рецепції.
Євгенія Сенік «Країна У, або Казки чужим дітям»
Ідея нового твору Євгенії Сенік не нова: досвід еміграції очима самого емігранта. Генрі Міллер, Володимир Набоков, Ернест Гемінгвей, та й Тарас Шевченко, якого постійно згадує головна героїня, – у всіх них це було. Цікаво, почасти скандально і дуже візуально.
Перше, що впадатиме в очі читачеві «Країни У» – це романтично-патріотичний відтінок оповіді. Головна героїня мислить фразами: «Чи може більшого бажати жінка, ніж народитись українкою?», «То нехай поневолюють тіло, душа ж вічно ширятиме в українських просторах, розмовляючи з вітром», «Бо хто ж вона тут? Наймичка? Заробітчанка? Чи змінилися ті часи, відколи створив свої поеми Шевченко?» Така публіцистика супроводжує читача з першої до останньої сторінки, і від цього годі сховатися у сюжеті або ліричних пейзажних замальовках (а таких чимало).
Якби треба була визначити жанр твору, я беззастережно зарахувала б його до плачів, адже скорботних відступів тут чимало. Плач, чому жінка із червоним дипломом (!) не змогла влаштуватися на роботу в Україні. Плач, що доводиться «зносити приниження розбещеного, викоханого дитяти» адже героїня працює за кордоном нянею. Плач, що «пани, перейменовані політиками й олігархами, продовжують здирати останні лахи з простого люду». Плач, що коханий знайшов собі нову подружку. Плач, що працювати доводиться наднормово, а грошей за це ніхто не платить. Десь поруч вдоволено усміхається літературний батько тексту Павло Грабовський: «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки»…
Персонажі в «Країні У» наче намагалися зійти з рядків Шевченкових поем, натомість зійшли зі сторінок ранніх романів Діккенса. Якщо робітники – то часто аж світяться від святості. Якщо багатії – то зазвичай розбещені й егоїстичні. На додачу героїня цілком щиро щодвадцять сторінок згадує Кобзаря і серйозно розмірковує про мелодійність української мови (друге місце на конкурсі мов – це вам не жарти).
Коли читаєш «Країну У», щиро сподіваєшся, що зараз з’явиться рятівна іронія, і бог із машини зі сміхом скаже: «Диви, ти купився». Проте це чергове очікування на Годо.
Олексій Чупа «Вишня і Я»
Двоє людей на даху, слухають пісню «Останній день літа» британського гурту «К’юр», що перекладається як «Зцілення». Це Вишня і 32-річний Ярчик. Вишню кинула мама у магазині із запискою «Попіклуйтеся про неї. Будь ласка». А Ярчик малу знайшов і вирішив, що так виглядає доля. Вишня збирає помаранчі й час від часу поривається шукати маму, поки не вирішує, що та не варта пошуків, раз покинула дитину напризволяще.
Оповідь автор ділить на місяці. Червень, Липень, Серпень і невідворотно близький Вересень. І як тут не згадати фільм «500 днів літа» Марка Вебба – одне з ймовірних джерел натхнення цього напрочуд романтичного тексту.
Ярчик вперто вірить у закон компенсації – «терезості», тобто інтенційної справедливості глобальних терезів. Він легко приймає і відпускає події та жінок, проте раптом дивом перетворюється на уважного батька, щойно в його життя раз і назавжди входить Вишня. Людина-поверхня, що має заради нового маленького друга набути глибини і шляхетності. Вайлдівський Велетень, який не помре наприкінці, аби додати творові хоча б трохи драматизму.
У цій книжці чимало солодко-кіношного: дивно-доросла мала, яка зітхає: «Я мамі не по кишені», – символічний метелик, що літає над Ярчиком і Вишнею, романтичні, як у «Денисчиних оповідях», переліки того, що дівчинка любить (морозиво, макарони) і боїться (зубного лікаря, вовків і зливи), послідовне збирання Вишнею помаранчів щодня від одного до ста (бо до ста вміє рахувати), перша наївна закоханість героїні. Надто солодко, надто по-голлівудськи, аж до нудьги і спроб зазирнути на останню сторінку книжки в надії, що там щось станеться (спойлер: ні, не станеться). Цьому творові бракує драматизму чи хоча б сміху над штампами «теплих історій». Адже не кожен, хто пише про помаранчевих дівчат, стає Юстейном Гордером.
