Капітан Очевидність, або Про український постмодернізм

Поділитися
Tweet on twitter

Робота Френсіса Беррі
Робота Френсіса Беррі
Питання не стоїть в площині наявності чи відсутності постмодернізму в українській літературі, на нього відповідь очевидна, а в тому, за яких умов можлива поява постмодернізму, якщо така поява виявиться актуалізованою. Отже, в українській літературі постмодернізм у всіх його західних імплікаціях, розлогості відсутній. Для того, щоб це проілюструвати необхідно зробити два кроки: проаналізувати теоретичні підвалини постмодернізму і його зразки в літературних творах; зіставити західні тексти з тими, які в Україні «традиційно» (sic!) зараховують до постмодернізму. Те, що за замовчуванням прийнято вважати українським літературним постмодернізмом, радше є його фантазмом, ми не маємо корпусу відповідних текстів, але утворився дискурс про те, що вони є. Сконструйовано ілюзію, сконструйовано очевидно тими, хто щиро вірить в її реальність. Не постмодернізм, а віра в його присутність і розповсюдження цієї віри, месіанська місія розповсюджувачів, і відповідна функція літератури, яка жодним чином не стосується самого феномену. Адепти віри в український літературний постмодернізм (і просто співчуваючі) часто посилаються на аргументи Іхаба Хассана, який запропонував порівняльну схему ознак модернізму і постмодернізму. Ця схема цілком дієва, її можна взяти за основу, не більше. Детальне читання текстів постструктуралістів і постмодерністів, м’яко кажучи, корегує погляди американського дослідника. Але навіть рамкова схема І. Хассана працює тоді, коли вона наводиться повністю і без помилок, чого не можна сказати про навчальний посібник Р. Харчук «Сучасна українська проза: Постмодерний період» (2008) (Т. Гундорова в праці «Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн» (2005) взагалі не посилається на праці І. Хассана (в другому виданні (2013) прізвище І. Хассана таки фігурує)), в якому наведені не всі опозиції модернізму-постмодернізму (Hierarchy-Anarchy, Creation/Totalization-Decreation/Deconstruction, Root/Depth-Rhizome/Surface etc.) і допущені відверті помилки (парафізика замість патафізики, некоректні/неповні переклади). Зауважимо, що І. Хассан протиставляє модернізм і постмодернізм, а не соцреалізм/традиціоналізм і постмодернізм, на чому в переважній більшості сходяться наші дослідники.

Докладно переповідати, що таке постмодернізм (і постструктуралізм) і, тим паче, розлого аналізувати тексти в межах короткої статті немає сенсу, достатньо звернутись до відомих авторів, які займалися означеною проблематикою – Ж. Ф. Ліотар, Ж. Бодрійяр, Ж. Дерріда, Ф. Джеймісон, Дж. Ваттімо, У. Еко та ін. Варто зупинити увагу лише на вузлових концептах. Постмодернізм є реакцією на модернізм (або на «високий модернізм» за Ф. Джеймісоном). В 60-70 рр. ХХ ст. модернізм вже не сприймався аудиторією, як щось шокуюче, скандальне, чим характерна ситуація початку століття, він став цілком нормальним явищем, яке ввійшло до студентських аудиторій і стало істеблішментом. Це виявилось неприйнятним для нового покоління філософів, соціологів, літераторів та ін. Імпульс і джерела постмодернізму криються саме в модернізмі. На думку деяких українських дослідників постмодернізму, в Україні це явище виникло в 90-х. рр. як реакція не на модернізм, а на соцреалізм і традиціоналізм. Наскільки така думка є легітимною в даному контексті – питання дискусійне, але видається, що подібна постановка некоректна. Звичайно, можна порівнювати модернізм і соцреалізм, вказувати на їхні спільні риси, проте спільність окремих рис не є тотожністю двох феноменів. З традиціоналізмом теж цікава історія: чому постмодернізм має бути опозицією до традиціоналізму, чому не модернізм? Це було би хронологічно точніше. Крім того, постмодернізм спрямований на руйнування кордонів між високою і масовою культурами, на проникнення комерції в культуру (що не вважається чимось негативним), міждисциплінарність (тобто поява мислителів, яких важко віднести до якоїсь окремої галузі знань – Ж. Бодрійяр, М. Фуко, Р. Барт тощо), пастиш, смерть суб’єкта, втрату почуття історії (є лише «вічне сьогодні» – постмодернізм змінює ставлення до часу і простору), немає як такої ідентичності й прагнення будь-якими засобами її отримати, відмову від пошуку істини і центру, питання нового сприйняття тіла. Постає цілком логічна зв’язка (в області теорії) постструктуралізму і постмодернізму, а відповідно й «участь» у цій зв’язці феноменології, екзистенціалізму, структуралізму, марксизму, структурної лінгвістики, психоаналізу тощо. Мені не йдеться виключно про послідовність артикуляцій того чи іншого напрямку, радше про саме їхнє існування, вплив, про продукування ідей. Без усіх цих (та інших) напрямків функціонування постмодернізму є проблематичним, він змушений або бути фрагментарним (це не концептуальна фрагментарність, а фрагментарність уривків ідей), або він зависає і в такому уламковому стані консервується, стаючи фантазмом, ширмою, кліше. Тому концептуалізація Т. Гундоровою теми Чорнобиля як точки біфуркації в гуманітаристиці/відліку постмодерну виглядає привабливою, а от посилання (для захисту власних аргументів) на праці Ж. Дерріда, Ж. Бодрійяра – натягнутими і малопереконливими.

Вкрай важливим для появи і розвитку постмодернізму в культурі є наявність певних контекстів. Культура змінюється кількісно та якісно: нові типи соціальних відносин, новий економічний порядок, постіндустріальність, суспільство споживання, трансатлантичний капіталізм (не соціалізм!), розвиток медійного суспільства. В західних культурах подібні зміни фіксуються з кін.40 х-поч. 60-х рр. На думку багатьох західних дослідників постмодернізм не просто реакція на модернізм, постмодернізм – це частина модернізму (не соцреалізму, традиціоналізму), він усередині модернізму (Ж.-Ф. Ліотар). Те, що мало в модернізмі другорядну позицію, в постмодернізмі виходить на перший план, те, що домінувало в модернізмі, в постмодернізмі стає другорядним (Ф. Джеймісон). Чи всі ці перелічені фактори є в українській культурі починаючи від 90-х? Формальний підхід не дає всієї повноти картини, але вказує на больові точки. Поява постмодернізму є складним процесом, в якому задіяні економічні, культурні, політичні, соціальні фактори, а до цього вітчизняному суспільство ще далеко… тут хоча би більш менш розібратися з демаркацією понять постмодерн, постмодернізм, постструктуралізм…

Ще одним моментом для відповіді на поставленні питання є безпосереднє порівняння конкретних текстів. Західними посмодерновими авторами зазвичай вважаються Т. Пінчон, Д. Ешбері, У. Берроуз, К. Акер, С. Беккет, У. Еко, Ф. Соллерс, «новий роман», «поетів мови» та ін. Хто читав перелічених авторів, той розуміє, що в них мало чого спільного з тими, кого в нас зараховують до постмодернізму. Ми маємо справу зі стилізацією під постмодернізм, з окремими фрагментами текстів («текстовими продуктами»), які умовно можна зарахувати до постмодерністичних (скоріше не через концептуальний задум автора, а через формальний збіг обставин і «злобу дня», бо не можна залишатись осторонь в глобалізованому («mondialisation» за Ж. Дерріда) світі). Я свідомо не наводжу прізвища (з цим чудово впорались Р. Харчук, Т. Гундорова), адже артикуляція прізвищ вже створює передумови для міфологізації та вписування в інтертекст, тому винесемо це за дужки.
Навіть серед тих небагатьох авторів, яких відносять до постмодернізму (національно ангажований постмодернізм – contradictio in adjecto), важко відстежити безперервне розгортання думки в цьому напрямку (один роман – фрагментарно постмодерністичний, інший – «звичайний»). Автори не дотримуються стилю, що саме по собі не є аж чимось таким катастрофічним, але до чого, в такому випадку, постмодернізм? Натомість західні письменники намагаються дотримуватися стилю. Це стосується повнокровних текстів, і не стосується «текстових продуктів». Навіть у своєму протиставленні до традиції наші залишаються традиційними у своїх контекстах, апеляція до модернізму 20-х років не вирішує проблему, а навпаки, ще більше її поглиблює. Так звана свобода письма 90-х, парадоксально, виявилась обмеженою, вона міметична par excellence. Аргумент, мовляв, тексти постструктуралістів недоступні, постмодерністів недоступні – виглядає слабким, він скоріше зводиться не до ad rem, а до ad hominem (ad hominem circumstantiae). Тому включаються зовсім кумедні фактори: підслухав, підчитав у переказі, написав з прочитаного в переказі й ось! Постмодернізм! Воно виглядає готично, але віриться в таке мало. Розголос і «критика» створюють ореол окремішності, замкнутості, елітарності, причому все це доволі штучно і награно. Свідомо чи несвідомо відбувається пародіювання, воно не грає на концепт чи текст. Недостатньо лише карнавальності, іронії, нелінійності, декларативності. Навіть все це в комплексі навряд чи запрацює. Можливо, справа у відсутності рішучості зламати мову, виробити вокабуляр, ситуації, звернути увагу (не на словах, а в текстах) на розсіювання автора/суб’єкта, що є вкрай принциповим для постмодернізму. Розсіювання самого тексту, який не має початку, завершення, не нав’язує мораль, не повчає, (в окремих випадках) протидіє інтерпретаціям, позбавлений метафор і створює нову оптику і чуттєвість.

Далі? Якщо не постмодернізм? Зовсім необов’язково вписувати тексти в модель, номінальне вписування не розвиває. Навпаки, потрібен або рух наввипередки, або паралельність, або… чесність. Навіть коли мова йде про розсіювання суб’єкта має ж бути той суб’єкт, який розсіюється, розщеплюється, щоб суб’єкт помер, він має народитись і прожити життя. Чи помер суб’єкт в сучасному українському літературному просторі? Питання відкрите, хоча, з великою долею вірогідності, можна стверджувати, що – ні. Більшість концептів постмодернізму у вітчизняній аудиторії викличе шок, відразу, несприйняття. Тут навіть не про «пересічного читача» мова, «експертів» також це стосується. Велика кількість «експертів» і досі перебувають навіть не в модернізмі, їх мислення просякнуте тотальностями, метанаративами і табу. Для решти постмодернізм є своєрідним брендом, який дозволяє бути сучасним, модним. Базові філософські напрямки, корпус текстів, рецепції, власні тексти – все це відсутнє (або близьке до того). Це не означає, що одного прекрасного дня/ночі постмодернізм не з’явиться, та чи потрібен він в наднових умовах? Метамодернізм, цифровий модернізм, пост-постмодернізм? Ні, не чули. Можливо літературі 90-10-хх, змістовно більш притаманні риси ненормативного письма, або того, що Сьюзен Зонтаг називала кемп. Має бути особливе мислення, рішучість, позиціонування, особливе сприйняття, демонтаж, вихід за межі та потужний інтелектуальний бекграунд.