“Наскільки відповідне до реального літературного процесу уявлення має український читач про зарубіжну літературу, виходячи з перекладів українською. Чому складається саме так? Як можна змінити ситуацію на краще?”.
Важко судити про літературний процес однозначно, тим більше коли в моїй особі радше йдеться про чорнороба тієї самої літератури, який днями сидить за текстами… Не в останню чергу тому, що значною мірою змінився і сам літературний процес. Наразі можна говорити про місце літератури у феномені культури, а це вже змушує уяву відбігати традиційного автора, який мережить рядки, сидячи де-небудь на горищі, і традиційного читача, який намагається зглибити всю суть сказаного, умостившись у фотель і (в разі потреби) озброївшись окулярами. Нині література входить в наше життя разом (або й поперед) із героями кінострічок, персонажами усіляких скандалів, і це зветься англійським словом promotion. Інакше кажучи, сам твір і сам письменник уже позбавлені самодостатності, а є складниками деякого культурного простору і деякої культурної аури, чи то пак аури культури, що її має культура тієї чи тієї країни і на яку часом – на знак її довершеності – клеїться якась етикетка типу «made in». А відтак відправляється в світ (шкода, зрештою, що нашу ще поки не відправлено, хоча вона мало-помалу вже вивозиться, і везуть її часто ті, хто міг би її творити тут, на батьківщині). Тим-то всі знають, приміром, що німецька культура – то насамперед філософія, і це вадить її літературі й мистецтву, відсуваючи їх на задній план.
З іншого боку, питання риторичне – наскільки репрезентативні ті чи ті автори для місцевої літератури, коли, приміром, український читач сприйматиме їх через призму німецької класики!? Принаймні, деякі з них, зокрема ті, що кидають у своїй творчості погляд на тонкі грані жіночої душі (та ж Дженні Ерпенбек) чи зачіпають якісь непевні психологічні (або й суспільно-політичні) проблеми, видадуться українському читачеві дивними. Радше він захоче покепкувати з пригод героїв, які досі живуть НДРвським минулим (йдеться про Бруссіґа), бо й сам навіч свого часу крутив дулю через кишеню радянському сьогоденню… Отож, швидше за все, вітчизняного читача – як, зрештою, і будь-якого іншого, хто справді читає – цікавить те, що з тих чи тих причин виходить за рамці внутрішнього процесу і(або) підноситься над ним або ж докорінно від нього відрізняється. І тут переходимо вже у видавничу площину. Котрий рік доводиться миритися з тим, що Україна має одну з найвідсталіших видавничих галузей у всьому Старому Світі. Одна з причин, як на те, криється у нашому минулому, і до недавнього часу змушувала пересічного українця покладатися на ринок сусідньої держави, мовою якої, на жаль, досі розмовляє багато моїх земляків: мов, нащо його перекладати, якщо можна прочитати російською, навіщо його видавати, якщо той чи той бестселер завезуть і так!… Важко, зрештою, радикально змінити свідомість, хоча нині вже багато зроблено в цьому плані, проте повзуча русифікація і далі підмиває наші глиняні береги. Поки що констатуємо: в Україну не йде зрілий, успішний автор (хіба що за поодинокими випадками), бо українському видавцю нічим платити за авторські права, які коштують не одну сотню у валюті. До того ж, виклавши кругленьку суму, він навряд чи зможе повернути їх у найближчій перспективі. Звідси – малі гонорари перекладачам, невеликі (загалом) наклади, брак свіжих пропозицій… Здавалося б, це мало б спонукати вітчизняного видавця звернутися до творів класичних, репрезентативних якщо не погляду культури, то з погляду історії, і, своєю чергою, затребуваних учнівською і студентською молоддю. Втім, і ця проблема впирається у книговидання, бо ж класичні твори – це часто-густо грубезні томи, утнути які може хіба що людина, справді безоглядно віддана справі популяризації культури. Найяскравіший приклад з власного досвіду – моя спроба видати українською шедевр пригодницької літератури «Граф Монте-Крісто», від якої я відмовився, переклавши зо три десятки розділів і наразившись на цілковиту відсутність інтересу. І це при тому, що йдеться про твір, який загалом могло б читати, ще й українською мовою, не одне покоління! До бід нашого перекладу додалися непоправні втрати, що їх в останнє десятиліття зазнала українська перекладацька школа. Один по одному пішли представники яскравого грона, що нині правом входять до Пантеону української культури – Євген Попович, Григорій Кочур, Анатолій Перепадя, Олекса Логвиненко. І хоча у роки незалежності було гідно вшановано геній Миколи Лукаша, ціла школа відійшла в минуле, і тепер уже можна говорити про це певно. Звичайно, хтось нині надто легко спускається до критики на їхню адресу, беручи на мушку їхні, безумовно, «прохідні» переклади, видавати які в Україні бралися з номенклатурних міркувань або на догоду «старшому братові», але й тут ніхто не закине їм, що вони зганьбилися: рівень їхніх перекладів, а головне знання мови досі лишається недосяжною вершиною не тільки для багатьох початківців, але й для тих, хто встиг уже попрацювати на цій ниві.
Знову ж таки, повертаємося до специфіки перекладацької праці. Нині достатньо завантажений роботою перекладач майже не має змоги повноцінно стежити за певною ділянкою культурного світу, про яку намагається розповісти (чи так йому здається) через свої переклади, і змушений сподіватися на смак і проникливість видавця. А ті раз-по-раз підводять. Найстрашніше, що навіть думки про те, що з кимось проконсультуватися або бодай запитати, у сучасного видавця не виникає. Тут панує якась перекручена логіка, а за тією стоїть або бажання якогось самоствердження або ж звичайнісінька пиха: головне – заткнути за пояс конкурента, чимось похизуватися на виставці тощо. Та й що гріха таїти: він, сучасний видавець – людина, яка найчастіше виходить із кон’юнктури ринку, а моду, зокрема й у перекладі, диктує масове чтиво: видавець квапиться з книжкою до якоїсь дати, намагається заскочити в останній вагон якоїсь популярності (автора чи твору), так само перекладачеві ніколи перекладати речі, на які можуть піти не місяці – роки праці –
він змушений працювати за копійчані гонорари, і над книжками, від яких часто не в захваті. Через це досі лишаються неперекладеними цілі стоси класики, від ісландських саг чи «Пісні про Нібелунґів» до «Бабиного літа» Штіфтера чи «Александрпляц» Дьобліна. (Зрештою, якщо кому цікаво, що б із класики можна було видати, раджу звернутися до чудового есею мого улюбленого Германа Гессе, який так і зветься – «Бібліотека всесвітньої літератури»: вже хто-хто, а Гессе мав найтонший смак.) А в плані речей масштабних, які просяться на полицю, це, напевно, це питання вже не до перекладачів, принаймні, моєї ґенерації, а до тих, хто готовий (а чи готовий?) стати у лави полку Kulturträger (читай: поширювачів культури) слідом за нами, і тоді вже це проблема освіти, коли вона зможе виплекати справжніх професіоналів, які прийшли до вишу не за дипломом, а за знанням, і ці знання ладні нести далі, роблячи їх надбанням не тільки культурної спільноти, проте пересічних українців, які увібрали цю культуру (і, зрештою, мову) з молоком матері. Саме там, як на мене, має бути і видавець, у вишах, у школах, серед тих-таки учнів, студентів, аспірантів: сьогодні він збиратиме їхні побажання, враховуватиме їхні потреби, радитиметься і розпитуватиме, а вже завтра дасть їм те, без чого вони не уявлятимуть свого життя, – автора, в якого вони питатимуть поради, книжку, яку вони читатимуть і перечитуватимуть, хай і для того, щоб лишень оцінити як вправно перекладач орудує мовою, як обережно поводиться зі словом, і все для того, щоб йому, читачу, раз по раз міцно стиснулося серце, як героєві великого твору, але поки що це справа майбутнього…
Читайте також:
Мар’яна Прокопович «Бракує системності»,
Неля Ваховська «У видавничій сфері добре видно: ми – бідна країна»,
Остап Сливинський: «Видавництво в Україні – це ще не інституція»
Наталка Сняданко: «У нас нарешті почала з’являтися перекладна література»
Улюблений сайт літературної критики
